Чому сьогоднішній «осуд рабства» – це боротьба проти Церкви
Історично Церква не засуджувала і не виступала проти рабства. Чи означає це, що Церква винна і що протестуючі мають право боротися проти неї?
Америка скидає статуї тих історичних діячів, хто так чи інакше був пов'язаний з рабством. Що називається, «під ніж» йдуть як отці-засновники США, так і християнські проповідники. Звучать вимоги перейменування міст. Білих людей (як «простолюдинів», так і представників влади) змушують схиляти коліна і просити вибачення за те, що століття тому чорні були в рабстві у білих. І папа Франциск, і патріарх Варфоломій схвалили цей рух. Архієпископ Елпідіфор, глава Американської Архиєпископії Константинопольського патріархату, взагалі прийняв в цих акціях безпосередню участь. Європа також намагається не відставати від мейнстріму. На перший погляд це все виглядає як відновлення історичної справедливості. Але тільки на перший. Насправді вістря цього спису направлено проти Церкви і ось чому.
Рабовласниками були християнські мученики, такі, як Полікарп і Аполлоній. Володіли рабами навіть святі отці, наприклад, святитель Григорій Богослов, який залишався власником і рабів, і великих маєтків до самої смерті
В.В. Болотов у своїй книзі «Лекції з історії стародавньої церкви» пише: «Церква визнавала рабство як факт, як юридичне встановлення, і тому не боролася проти нього». В історичній і святоотецькій літературі можна знайти численні описи відносин між рабами і рабовласниками, а також настанови, як вести себе і тим і іншим, щоб виконувати при цьому заповіді Божі.
Рабовласниками були християнські мученики, такі, як Полікарп і Аполлоній. Володіли рабами навіть святі отці, наприклад, святитель Григорій Богослов, який залишався власником і рабів, і великих маєтків до самої смерті. Причому практичне володіння рабами не заважало йому давати оцінку рабству виходячи зі своїх релігійних переконань.
Він писав: «Спочатку не було так. Але Той, Хто створив на початку людину зробив її вільною і самовладною, обмеживши її одним лише законом заповіді, а також багатою серед насолод раю... Свобода і багатство полягали лише у виконанні заповіді, а справжня бідність і рабство – в порушенні її. Але з тих пір, як з'явилася заздрість, розбрати і підступна влада змія... розірвався родинний зв'язок між людьми, які віддалилися один від одного і розділилися за званням, і зажерливість знищило природне благородство... Але ти дивися на початкову рівноправність, а не на подальший поділ...»
Повторимося, святитель Григорій не вважав рабство природним і богоустановленим інститутом, але разом з тим не закликав до його знищення. Він говорив про те, що господарі повинні відноситься до своїх рабів перш за все, як до людей і не «обтяжувати і без того нелегку долю останніх». Рабів ж він закликав до того, щоб бути слухняним своїм господарям і «підкорятися господарям, подібно до того, як Церква підкоряється Христу».
Багато святих, які мали рабів, відпускали їх на волю. А святителі кінця IV століття Григорій Ніський, Іоан Златоуст та інші прямо закликали християн-рабовласників це робити, хоча і не вимагали відміни рабства. Однак це не було масовим явищем, бо несло в собі цілий ряд проблем, як моральних, так і соціально-економічних. Самою очевидною проблемою було те, що дарування свободи рабу було пов'язано з тим, що він тепер повинен був сам шукати собі засоби для існування. Якщо раніше про це дбав його господар, то після звільнення турбота про їжу цілком лягала на плечі колишнього раба. У більшості випадків, дарування рабу свободи було подібно сьогоднішньому звільнення людини з роботи, тобто вона просто залишалася без засобів до існування. І таким чином виходило, що начебто благородний вчинок, коли раба відпускали на волю, насправді був злочином по відношенню до нього. З економічної точки зору, дарування рабам свободи підривало економічні підвалини як суспільства в цілому, так і окремих домогосподарств.
Багато святих, які мали рабів, відпускали їх на волю. А святителі кінця IV століття Григорій Ніський, Іоан Златоуст та інші прямо закликали християн-рабовласників це робити, хоча і не вимагали відміни рабства.
Тому Церква йшла не по дорозі протестів проти рабства і не по дорозі революційної зміни існуючого ладу, а по шляху еволюційних змін свідомості людей. Зрештою саме під впливом християнства рабство було знищено (тут, звичайно, можна заперечити: рабство було, є і буде, просто воно приймає різні форми і назви).
У Новому Завіті містяться настанови як рабам, так і рабовласникам, квінтесенцією яких виступають слова апостола Павла з Послання до Ефесян: «Раби, слухайте господарів по плоті зі страхом і трепетом, у простоті серця вашого, як Христа, не працюйте тільки про людське око, як чоловікоугодники, але як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! знаючи, що кожен отримає від Господа добра, яке він зробив, раб чи вільний. І ви, господарі, чиніть їм те саме, стримуючи погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на лице не дивиться» (Еф. 6, 5-9).
Саме ж принципове ставлення Церкви до будь-якого соціального статусу, національних і навіть статевих відмінностей виражається словами: «Нема іудея, ні грека, немає раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Ця свідомість рівності всіх у Христі і братства один з одним, незважаючи на соціальні, національні, расові та інші відмінності було повною мірою притаманна стародавній Церкві. Розкопки на місці стародавніх християнських кладовищ в Римі свідчать, що саркофаги рабів прикрашалися так само, як і вільних.
Християнський апологет Арістід Афінський (II століття) пише, що християни «рабів же і рабинь, і дітей, якщо їх мають, з любові до них, переконують стати християнами, і коли вони стають ними, вони без відмінності називають їх братами». Християни раби мали в Церкві точно такі ж права, що і вільні. Вони могли стати священиками і навіть єпископами. У Римі такими були папа Пій (II століття), і папа Калліст (III століття). Причому явище це було поширеним настільки, що в «Правилах святих апостолів» можна знайти спеціальну норму, яка регулює дані відносини: «Не дозволяємо до кліру поставляти рабів, без згоди господарів, засмучуючи володарів їх. Бо від цього відбувається розлад в будинках. Якщо ж коли раб і гідний з'явиться поставлення в ступінь церковну, яким з'явився і наш Онисим, і господарі зволять, і звільнять, і з дому відпустять: так буде проведений» (Правило 82-е).
Імовірно – це той Онисим, про якого йде мова в Посланні апостола Павла до Филимона. Це був раб, який втік від Филимона і приєднався до апостола Павла, той його хрестив і відправив назад до Филимона вже не стільки як раба, скільки як брата у Христі: «Павло, старець, а тепер і в'язень Христа Ісуса Благаю тебе про сина свого, про Онисима, що його породив я в кайданах своїх він був колись непридатний для тебе, а тепер же годний для тебе й для мене, я повертаю його; ти ж прийми його, як моє серце. Я хотів тримати його при собі, щоб він замість тебе мені послужив у кайданах за благовістя, та без волі твоєї нічого робити не хотів я, щоб твій добрий учинок не був ніби вимушений, але добровільний. Бо, може бути, він для того на час, щоб навіки прийняв ти його, і вже не як раба, але вище від раба, як брата улюбленого, особливо для мене, а тим більше тобі, і по плоті і в Господі. Отже, якщо ти маєш за друга мене, то прийми його, як мене» (Флм. 9-17).
Правда, раби господарів-християн нерідко зловживали тим, що християнська віра вимагала милосердного ставлення до рабів. Часто раби ставали християнами тільки для того, щоб отримати певні преференції, а часто просто не хотіли виконувати своїх обов'язків або ставилися до них із зневагою. Таких через свого учня Тимофія перестерігає апостол Павло: «Ті, хто має господарів віруючих, не повинні звертатися з ними недбало, тому що вони брати; але тим більше повинні служити їм» (1 Tим. 6, 1-2).
Але так чи інакше Церква не виступала проти інституту рабства, не вимагала його скасувати, а значить в розумінні нинішніх маніфестантів і їм співчуваючим асоціювала себе з рабовласництвом. А це, в свою чергу, означає, що Церква більше не має морального права вчити людей і що-небудь їм проповідувати. Як можна читати святителя Григорія Богослова, якщо він був рабовласником? Як можна довіряти апостолу Павлу, якщо він повернув раба-втікача Онисима його господареві Филимону? Як можна йти за Христом, якщо з Його уст ми не почули засудження рабства? Та й взагалі, Ісус Христос повинен піти зі свідомості людей тільки тому що Він ... білий.
«Думаю, що статуї білого європейця, якого вони називають Ісусом, теж повинні бути зняті. Вони – форма переваги білих. Так було завжди. <...> Приберіть їх», – так написав у своєму Twitter-акаунті американський письменник Шон Кінг. Він вимагає прибрати всі статуї, фрески і вітражі із зображенням «білого Ісуса, його європейської матері і їх білих друзів». Палестина – це, правда, не Європа, але Шона Кінга і його прихильників це не бентежить. Вони вимагають прибрати Христа з життя і пам'яті людей. І, думається, якоюсь мірою ці вимоги будуть задоволені. Принаймні, багато людей вважатимуть логіку Шона Кінга, що має право на існування.
Таким чином наноситься відчутний удару по Церкві, по її авторитету серед людей. Але крім цього відбувається ще один не менш важливий процес. Відбувається підміна понять. Поняття рабства втрачає своє релігійне значення і зводиться лише до соціально-економічного явища.
Христос невпинно говорив про те, що справжнє рабство є рабство гріха
Христос невпинно говорив про те, що справжнє рабство є рабство гріха: «Кожен, хто чинить гріх, є раб гріха. І не зостається раб у домі повік, але Син зостається повік. Отже, якщо Син звільнить вас, то справді ви будете вільні» (Ін. 8, 34-36). Відповідно, справжня свобода – це свобода в Христі, свобода від пристрастей, що пожирають душу і, в кінцевому підсумку, свобода від смерті і тління. Саме в цьому, релігійному значенні, рабство засуджується Церквою. Господь наш Ісус Христос звільнив нас від рабства смерті і тління. Він дав нам Благодать Святого Духа, щоб ми мали можливість боротись проти закону гріха, що живе в нас.
Апостол Павло описував рабство гріха так: «Доброго, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю. А коли роблю те, чого не хочу, вже не я це виконую, але живе в мені гріх. Отже, я знаходжу закон, що, коли хочу робити добро, зло лежить у мені. Бо за внутрішнім чоловіком маю задоволення в Законі Божому, але в членах моїх бачу інший закон, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Бідна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті?» (Рим. 7, 19-24).
***
Святоотецька аскетична література дає нам вичерпні рекомендації, як ми з Божою поміччю можемо звільнитися від цього «тіла смерті». Але серед цих рекомендацій немає зносу пам'ятників, а тим більше грабежу магазинів і знищення чужого майна. А це саме те, чим займаються учасники протесту проти рабства. І виходить так, що вони стверджують свою свободу від рабства в соціальному плані, але все більш і більш стають рабами гріховних пристрастей. Візьмемо, наприклад, пристрасть гніву, бо одержимість нею у протестуючих найбільш очевидна. Святий Іоанн Касіян говорить: «Бо доки він (гнів - ред.) гніздиться в серцях наших і засліплює око ума нашого згубним мороком, доти ми не можемо ні мати правильного розрізнення добра і зла, і гостроти досточестного споглядання, ні мати зрілістю поради, ні бути причасниками життя, ні триматися неухильно правди, ні навіть сприймати істинний духовний світ...».
Таким чином, незважаючи на те, що в рамках протестів декларуються на перший погляд правильні речі, такі як: відновлення справедливості, припинення практики дискримінації за расовою ознакою і так далі, вони ведуть до знищення Церкви і її авторитету в суспільстві. Колись Дейл Карнегі давав поради, як переконувати людей у своїй правоті і нав'язувати їм свою точку зору. Він говорив: постарайтеся, щоб ваш співрозмовник спочатку змушений був відповідати «так» на ваші питання, тоді йому дуже важко буде в якийсь момент сказати ні. За цією схемою і вибудовується нинішня кампанія боротьби з Церквою під виглядом боротьби з рабством.
«Рабство, це погано?» – «Так».
«Церква приймала рабство?» – «Так».
«Церква робила погано?»
«Церква повинна піти?»
Потрібно розуміти цю розставлену пастку і мати мужність засвідчити, що Церква – це те місце, де знищується справжнє рабство – рабство гріха. І тому доти, поки на землі є люди, які бажають звільнитися від цього рабства, Церква повинна виконувати свою місію на землі.
