Коронавірус і Чаша: можна заразитися чи ні?

Останніми днями новинні стрічки як світових, так і вітчизняних ЗМІ рясніють повідомленнями про коронавірус. Ми не будемо розглядати теорії змови, згідно з якими ці повідомлення з'явилися одночасно і майже на всіх інформаційних ресурсах, а торкнемося іншої теми – того, як епідемія коронавірусу впливає на наш з вами релігійний світогляд.

У попередній статті з цього питання ми говорили про те, що Церква, в принципі, ніколи не виступала проти гігієнічних заходів, покликаних зупинити поширення небезпечних інфекцій. Більше того, саме Біблія стала першим джерелом, з якого людина отримала інформацію про те, як протистояти хворобам. При цьому Святе Письмо підкреслює пряму кореляцію між моральною чистотою і відсутністю хвороб. Тобто причина хвороб, найчастіше, гріховність людини, а зцілення їх повинно починатися з покаяння. Це не означає, що віруючи в Бога, треба відмовлятися від медичної допомоги. Навпаки, він її приймає, а до лікаря ставиться з належною повагою – як до знаряддя Промислу Божого. Однак, медичне лікування в релігійній перспективі не мислиться без виправлення духовного.

Сьогодні ж у церковному та напівцерковному середовищі ми спостерігаємо цікаву картину, коли люди намагаються з'ясувати, чи може передаватися коронавірус (а однаково, й інша інфекційна хвороба) через причастя Святих Христових Таїн. Питання це, враховуючи сучасну ситуацію, аж ніяк не пусте. І не тільки з медичної точки зору, але і, в першу чергу, з релігійної. Саме тому віруючі люди в спробах дати відповідь на це запитання розділилися на кілька таборів.

Традиціоналісти: Причастя не може бути заразне. Інша точка зору – блюзнірство

Представники першого табору (їх більшість), назвемо його «традиціоналістами», вважають, що Тіло й Кров Христові не можуть бути причиною/джерелом/передавачем хвороби. Навпаки, у молитві до Святого Причастя ми чуємо слова «Та не в суд чи в осудження буде мені причастя Святих Христових Таїн, а на зцілення душі і тіла...».

Логіка традиционнолистского табору проста і зрозуміла – в Чаші перебуває Сам Христос, а значить і захворіти від доторку до Нього не можна. Навпаки, Біблія говорить, що Господь зціляв прокажених, хворих різними недугами і навіть дотик до Його одягу дарував здоров'я. В іншому випадку, якщо Тіло й Кров Христові можуть передавати інфекцію, то причастя – це всього лише «фікція», гарний обряд, який, до того ж, «негігієнічний», а в певних випадках взагалі шкідливий.

Ми і так живемо в секулярному суспільстві, в якому майже втрачені моральні орієнтири, віра в Бога, як хобі або захоплення недільними днями. І якщо зараз нівелювати ще й дієвість таїнств, то у Церкві іншої функції, крім психотерапевтичної, не залишиться. Просто кажучи, Церква не зможе запропонувати людині реального, справжнього, а не ілюзорного єднання з Христом. Слова протопресвітера Олександра Шмемана, що «Церква – це стіни, збудовані навколо Причастя», втратять свою актуальність. Адже якщо Причастя немає, то і Церква не потрібна – достатньо психоаналітиків.

Одну з найбільш непримиренних позицій у цьому питанні висловив Священний Синод Кіпрської Православної Церкви, який вважає богохульством «думати, що Тіло і Кров Христа можуть передати будь-яку хворобу або вірус». Єпископи пояснюють: «Ґрунтуючись на багатовіковому досвіді християнства, немає ніяких доказів такої передачі. Священики, які служили в інфекційних лікарнях і причащали цих пацієнтів, зрештою, самі отримували залишок Божественного Причастя, використовуючи одну і ту ж ложку. Жоден священик не був заражений у цих випадках».

При цьому особливо підкреслюється, що «відвідини таїнства Святого Причастя відбувається з вірою, яка захищає від будь-якої небезпеки. Участь добровільна. Ніхто не примушує. Якщо хтось відчуває, що хоче утриматися від таїнства в цей час, він вільний так вчинити».

Священний Синод Руської Православної Церкви у своєму зверненні щодо ситуації з коронавірусом нагадав, що «у часи епідемій Руська Православна Церква завжди несла своє служіння, не відмовляючи нікому в духовній опіці і повноцінній участі в Її Таїнствах».

Священний Синод Елладської Церкви заявив, що «віряни будуть і надалі приймати Святе Причастя, як звичайно», тому що воно «ніколи не може стати причиною передачі хвороби», оскільки причащання «навіть у розпал пандемії є проявом любові, яка перемагає все», у тому числі страх. Разом з тим Священний Синод «не засуджує тих, хто боїться брати участь у Святому Причасті, але чітко заявляє про свою віру і закликає "учасників громадських дебатів" поважати цю віру і вільний вибір народу продовжувати брати участь у Таємниці Церкви».

Схожої позиції дотримуються в Болгарській, Грузинській Православних Церквах, а також Церкві Чеських земель і Словаччини.

«Ліберали»: Причастя може бути заразне.

Представники протилежного табору, назвемо його «ліберальним», впевнені у зворотному – загальна чаша, з якої причащаються всі охочі, може служити причиною поширення хвороби.

Так, на думку директора Інституту Святого Фоми Аквінського, католицького священика Петра Балога «Причастя – це Тіло і Кров Христа під видом хліба і вина. Ці види – це і є всі без винятку властивості цих продуктів. А значить, вони можуть псуватися, бути неїстівними, бути отруєними або, власне, переносити бактерії або віруси».

Під дане твердження він підводить і богословську аргументацію: «Мова декого про те, що Причастя не може передавати хвороби або віруси – це, класично кажучи, монофізитство, тобто єресь перших століть християнства, коли деякі не вірили в реальність Втілення Христа, або навіть якщо вірили у Втілення, то стверджували, що людська природа Христа була поглинена Його Божественною природою, іншому різні людські прояви Особистості Христа – це лише ілюзія». Зрештою, він порівнює Причастя з бутербродом: «Причастям з вірусом можна заразитися так само, як бутербродом або соком з вірусом». Крім цього, Балог наводить кілька прикладів того, як через Чашу отруювали римських пап, а під час чуми помирали навіть священики і ченці.

Однодумцем Петра Балога в цьому питанні виступив заштатний клірик РПЦ Кирил (Говорун), який також упевнений, що через Причастя можуть передаватися віруси. Правда, на відміну від свого однодумця, Говорун вважає заперечувальників заразності спільної чаші не монофізитами, а докетами: «Так, вірус може передаватися через чашу. Думати інакше — це докетичне ставлення до Дарів. Всякий, хто приступає до чаші, повинен це чітко усвідомлювати і приймати рішення: починати чи не починати, — виходячи з цього розуміння» (розуміння того, що через чашу передається вірус – К. Ш.)». Архімандрит підкреслює, що «обманювати людей і себе, посилаючись на віру, обіцяючи, що нічого не буде, богословськи невірно, а також безвідповідально і може навіть злочинно». Разом з тим, сам він споживати Дари не відмовляється: «Я, наприклад, чудово це усвідомлюю і, тим не менш, споживаю Дари після всіх».

Подібну точку зору висловив і екс-священик УПЦ Георгій Коваленко, на думку якого «Бог не повинен працювати фільтром по очищенню води на Водохреще або дезінфектором під час пандемії».

Не дивно, що на цій же позиції стоїть і протодиякон РПЦ Андрій Кураєв, який приводить в якості доказу своєї точки зору слова преподобного Никодима Святогорця з Підаліона. Так, у тлумаченні на Тлумачення на 28 правило Шостого Вселенського Собору преподобний Никодим пише: «і ієреям, і архієреям під час чуми слід вживати для причащання хворих такий спосіб, який не суперечить цьому правилу. Вони повинні класти святий Хліб не в виноград, а в яку-небудь священну посудину, з якої могильники та хворі можуть брати його лжицею. Посудину та лжицю потім слід занурювати в оцет, а оцет виливати в вівтарний колодязь. Або ж вони можуть причащати яким завгодно іншим, більш надійним способом, що не порушує правило».

Однак, дані слова преподобного Никодима анітрохи не проливають світло на проблему, тому що 1) незрозуміло про який виноград йде мова; 2) чому священики кладуть святий Хліб (в оригіналі написано «агіон Артон») у цей самий виноград; 3) чому Хліб потрібно класти в посудину, окремо від винограду, а не в чашу з Кров'ю Христовою? Тим більше, що преподобний Никодим всю цю досить складну схему дій під час чуми приводить у тлумаченні на 28 правило Шостого Собору, яке прямо забороняє поєднувати виноград з Безкровною Жертвою: «в різних церквах, за якомось посиленим звичаєм, виноград до олтаря приноситься, і священнослужителі, поєднуючи його з безкровною жертвою приношення, сим чином обоя купно поділяють народу: того заради необхідним визнаємо, та ніхто зі священнослужителів надалі цього не творить, але так викладають народові єдино приношення, під оживотворення і відпущення гріхів».

Виходить, що преподобний Никодим виступає проти цього звичаю тільки під час чуми, а в інші дні додавання святого Хліба в виноград допустимо? А може, в цьому випадку мова йде, скоріше, про Артос, а не про Євхаристійний Хліб? Як би там не було, цитата, наведена отцем Андрієм, залишає більше запитань, ніж відповідей.

Обережні: Все по вірі

Як бачимо, доведення католиків і «лібералів» малопереконливі, і, швидше, балансують на межі блюзнірства. В той же час традиційний підхід до Таїнства Святого Причастя відкидає навіть думку про те, що воно може служити джерелом зараження якоюсь інфекцією. Навпаки, традиціоналісти впевнені, що через Тіло і Кров Христові людина отримує зцілення.

Існує і третя точка зору. Прихильники її вважають, що все залежить від віри людини. Іншими словами, якщо вона вірить у те, що може заразитися – значить їй краще або взагалі утриматися від причастя із спільної Чаші, або попросити причастити з принесеної з собою ложечки (таку думку висловив Синод Румунської Церкви).

Митрополит Александрупольский Константинопольського патріархату Анфим каже, що «Святе причастя вимагає віри. Немає ніякого чарівного Святого Причастя. В залежності від нашої віри, воно не заподіє шкоди. Але хто може виміряти віру? Якщо у вас велика віра, ви можете ходити по хвилях від Александруполіса до Самофракії. А якщо ні? Ми повинні приймати Святе Причастя з вірою, а не як акт хвастощів. Освячення йде в душу. А якщо Бог хоче випробувати нас?».

Досить обережно поставилася до існуючої проблеми і Албанська Церква, яка призупиняє всі щоденні богослужіння, крім недільних Божественних літургій, до початку квітня, закликаючи вірних молитися вдома або самостійно у церквах, які з цієї причини залишаться відкритими протягом дня.

Так хто ж все-таки правий?

Причащатися чи не причащатися?

Скажемо чесно, що відповісти на це запитання дуже складно. Просто через те, що сучасна людина занадто слабка для того, щоб сприйняти сказане з усією мірою відповідальності. Так, нам не вистачає віри, у нас безліч духовних проблем, і з кожним днем стає все більше. І тому в питанні причащання ми надаємо право кожному вирішувати самому. Є вчення Церкви, є традиційна та протилежна їй точка зору – вам вибирати. Що ж стосується нашої позиції...

Свідчень того, що Таїнство Святого Причастя не може служити джерелом зараження – безліч. Багато священиків здійснюють своє служіння в місцях, які з точки зору гігієни або дотримання медичних норм, м'яко кажучи, не зовсім благополучні. Наприклад, отцю Олександру Клименку доводилося протягом 10 років причащати ув'язнених виправної колонії Березані, в якій перебували люди з ВІЛ і відкритою формою туберкульозу, і після всіх причасників – споживати Святі Дари (тобто, з'їдати залишене в Чаші Святе Причастя). Ні на ВІЛ, ні на туберкульоз при цьому він не захворів.

Прес-секретар Запорізької єпархії протоієрей Олександр Овчаренко підрахував, що за роки служіння він споживав Чашу близько 2600 разів.

Священик стверджує: «Як відомо, в храм приходять абсолютно різні люди з багатьма захворюваннями. В середньому два рази на рік в Запоріжжі трапляються епідемії грипу та ГРЗ в цілому. Жодного разу після споживання Святих Дарів я не захворів! Я хворів якщо або перемерз, або сидів на протязі, або включав кондиціонер. Святі Дари – духовний вогонь, що спалює не тільки гріхи людські, повірте мені на слово»!

Диякон Іриней пише про цю проблему просто і переконливо: «За кожною літургією причащаються хворі чим завгодно люди. Після кожного лжиця занурюється в Чашу. А решту Дарів споживає (з'їдає) диякон. З приводу можливості заразитися через Причастя. Скажу дуже просто, як диякон, нас (дияконів) просто не було б. Давно вимерли як мамонти».

В нашому світі величезна кількість різних вірусів, які передаються як через слину, так і повітряно-крапельним шляхом. І мова не тільки про туберкульоз, гепатит, сифіліс, а й про інші хвороби, яких дійсно багато. Враховуючи це, Церква вже давно повинна перейти на такі форми причастя, які б максимально убезпечили людину від різної зарази. Одноразові стаканчики, одноразові ложечки, особисті плати для витирання вуст (бажано теж одноразові), дезинфікуючі засоби для рук і ікон – все це було би в Церкві, якби інфекція передавалася через Чашу.

Так, раніше ніхто не наважувався підозрювати Святі Дари у можливій передачі інфекції, тому що навіть підозри щодо ікон могли закінчитися плачевно. Православний священик Ілля Соловйов наводить історичний приклад того, як люди ставилися до святині під час страшної чуми:

«Пригадується ситуація з епідемією чуми в Москві в 1771 р. Масштаби лиха були настільки великі, що місто було оперезане новими великими "чумними" цвинтарями, що виникли навколо Камер-Колезького валу: П'ятницьке, Данилівське, Калитниківське, Ваганьківське, Дорогомилівське, Міуське, Рогозьке... Їх загальна площа становила понад 76 десятин. Відомо, що для недопущення масового скупчення людей архієп. Амвросій (Зертіс-Каменський) вилучив з китайгородської стіни ікону, навколо якої на молебні збиралося багато народу. Все це викликало обурення натовпу неосвічених. Преосвященного переслідували, йому довелося сховатися спочатку у Кремлі, а вночі його спустили в коші з кремлівської стіни і перевезли в Донський монастир. Але і тут уберегтися від озвірілого натовпу йому не вдалося. Дізнавшись про перебування Амвросія в Донському, багатотисячна юрба стала ломитися в обитель. Десятки кулаків барабанили в монастирські ворота. Прорвавшись всередину, втративши людський вигляд, люди кинулися в собор. Заставши тут схованого на хорах Преосвященного, вони виволокли його на вулицю, за огорожу і... розтерзали прямо біля входу в монастир. Страшно навіть згадувати про цю подію».

І звичайно ж сьогодні нічого подібного не повториться. Навпаки, скоріше ми з вами станемо свідками зворотного – того, як «освічений» натовп розтерзає священика, який наважився причащати народ під час епідемії коронавірусу. Страх перед цією хворобою настільки сильний, що навіть православні в своїй масі греки погодилися не причащатися, щоб не захворіти (з цим згодні 71% населення).

Вже в якійсь мірі можна констатувати, що віра сучасної людини програє технологіям, світу і його «цінностям». Причастя вже не сприймається як ліки для тіла, а раз так, то і його лікарські властивості для душі дуже скоро будуть викликати сумніви. Що залишиться сучасній людині? Що тоді їй зможе запропонувати Церква? Традицію? Навряд чи такий підхід зможе переконати когось у тому, що своє життя потрібно змінити заради Христа. Адже, якщо немає Причастя – то немає і Церкви.

Нарешті, звинувачення в монофізитстві і докетизмі тих, хто заперечує заразність Тіла і Крові Христової, абсолютно безпідставні. Просто тому, що «як православні християни, ми віримо, що Свята Євхаристія – це Тіло і Кров Воскреслого Христа».

Згідно з преподобним Іоанном Дамаскіним, «Тіло Христа воскреслого стало "незмінним, безпристрасним, тонким", здатним проходити "через замкнені двері, не втомливим, яке не потребує їжі, сну і пиття". Але воно як і раніше є тілом людським, "яке описується". Адже, усунувши "тління", тобто "голод... і спрагу, сон і втому, і подібне", воскреслий Господь "не усунув від Себе жодної з частин... єства" людського: "ні тіла, ні душі, але має і тіло, і душу». І далі він продовжує: «Кажу ж це, не знищуючи єства Тіла, але бажаючи показати життєдайність і божественність цього».

Через Причастя ми стаємо, за словом святителя Кирила Єрусалимського, «співтілесними і єдинокровними Христу» Воскреслому, що дає нам надію на особисте воскресіння. В Євангелії ми читаємо слова Христа: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня. Бо тіло Моє то правдиво пожива, Моя ж кров то правдиво пиття. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той в Мені перебуває, а Я в ньому. Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною» (Ін. 6:54-57).

У той же час людина, що не бажає причащатися, ставить себе поза тим життям, яку йому дарує Христос: «Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя» (Ін. 6:53).

Таким чином, Таїнство Святого Причастя просто необхідно для того, щоб досягти єдності з Христом і спасіння. Без цього наше життя втрачає сенс і перетворюється у вічну гонитву за «благами», що перериваються на періоди страху і жаху від споглядання того, що відбувається навколо. Коронавірус у цьому сенсі – не найстрашніше, що може статися з нами. Найстрашніше – перестати бути тими, хто прагне вгору, і залишитися лише їжею для черв'яків.

Ну а причащатися чи не причащатися – вирішувати кожному з нас. І ніхто це рішення за нас не прийме.