5 гострих питань, що виникли перед Православ'ям

Сучасне життя поставило перед Православ'ям ряд жорстких питань, відповіді на які не сформульовані прямо і чітко ні в Священному Писанні, ні в канонах Церкви. Їх необхідно шукати – в Святому Письмі і Священному Переданні. Пошуки можуть вимагати тривалих духовних та інтелектуальних зусиль всієї Церкви, однак жити без цих відповідей вже неможливо.

Помісні Церкви та єпархії

Поява Православної церкви України (ПЦУ) поставила питання про взаємини Помісної Церкви та її єпархій.

Фанар створив і визнав ПЦУ автокефальною соборним рішенням. У всякому разі, голосів незгодних константинопольських ієрархів не було чутно.

Однак уже в другій визнаній ПЦУ Церкві, Елладській, деякі архієреї виступили проти, незважаючи на рішення Архієрейського Собору. Митрополити Кіфірський Серафим і Пірейський Серафим назвали його недійсним – як і рішення Константинополя про створення ПЦУ і визнання розкольників.

Руська Православна Церква вирішила розірвати євхаристійне спілкування тільки з тими елладськими архієреями, хто вступить у спілкування з українськими розкольниками.

Ситуація з визнанням ПЦУ Олександрійської Церквою ще більше заплутана. Там це питання взагалі не обговорювали і не вирішували на соборному рівні. Патріарх Феодор заявив, що його Церква визнає ПЦУ, і все. Ні позитивної, ні негативної реакції інших архієреїв не було.

Все це викликає цілий ряд питань як внутрішнього характеру для цих Помісних Церков, так і зовнішнього.

"Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий має бути відлучений» (10-е правило святих апостолів). "Якщо хто, належачи до кліру, з вивержених від кліру молитися буде, нехай буде відлучений і сам» (11-е правило святих апостолів). Ці та інші правила Вселенських Соборів ясно свідчать: хто входить в євхаристійне, а по букві правил навіть просто молитовне спілкування з розкольниками, сам стає розкольником.

Ситуація із визнанням ПЦУ Олександрійської Церквою ще більше заплутана. Там це питання взагалі не обговорювали і не вирішували на соборному рівні.

В такому випадку що робити митрополитам Елладської Церкви – Кіфірському Серафиму і Пірейському Серафиму? Що робити архієреям Олександрійської Церкви, які теж не згодні з визнанням ПЦУ? Розривати спілкування зі своїми Помісними Церквами, щоб і самим не стати розкольниками? Або підкоритися священноначаллю, як того вимагає клятва, що дається при хіротонії?

Хто є суб'єктом відповідальності перед Богом за ввірену йому паству: кожен окремий єпископ або Помісна Церква в цілому? Виходячи з сакрального значення самого єпископського служіння, начебто єпископ. Але якщо Собор Помісної Церкви вирішив інакше, чи може він не підкоритися? Та й чи має елементарну можливість зробити це, оскільки Собор може просто змістити його з кафедри і замінити іншим?

Якщо ж кожен єпископ відповідає за себе і свою паству перед Богом і, відповідно, сам може приймати рішення, в чому тоді, за великим рахунком, роль Помісної Церкви? Інститут якої заснували Великі Собори.

А як іншим Помісним Церквам ставитися до архієреїв, що не підкоряються своєму Собору? Наприклад, чи може і чи повинна РПЦ відкривати парафії для російськомовних віруючих на території грецьких єпархій, які визнали ПЦУ, без згоди тамтешніх архієреїв? Чи не буде це вторгненням на канонічну територію іншої Помісної Церкви? Чи не буде нагадувати те, що зробив Константинопольський патріархат в Україні?

Церкова в діаспорі

Те, що організація церковного життя в країнах переселенського типу (США, Канада, Австралія і т.д.) ненормальна, усвідомлюють всі. Однак ситуація склалася під впливом об'єктивних чинників.

У ці країни приїжджали люди різних національностей з різних країн Європи, в кожній з яких була своя Помісна Церква. І вони влаштовували своє церковне життя на новому місці в юрисдикції своєї Церкви. У підсумку кожна національна діаспора має свою єпархію і свого єпископа.

Проте ситуація, коли в одному місті кілька канонічних, але незалежних один від одного єпископів, в корені суперечить численним правилами Вселенських Соборів. «Та не буде двох єпископів у граді», наказує 8-е правило I Вселенського Собору. Документ Критського Собору 2016 р. «Православна діаспора» говорить: «Констатовано, що спільною волею усіх Святіших Православних Церков є по можливості якнайшвидше вирішення проблеми діаспори та її устрою відповідно до православної еклезіології, канонічної традиції та практиці Православної Церкви. Констатовано також, що на сучасному етапі неможливий по історичним і пастирським причинам негайний перехід до строго канонічного порядку Церкви, який передбачає перебування лише одного єпископа в одному місці».

Ситуація, коли в одному місті кілька канонічних, але незалежних один від одного єпископів в корені суперечить численним правилами Вселенських Соборів.

Тобто проблема є, її визнають, але ніхто не знає, як її вирішити. РПЦ спробувала розв'язати цю проблему шляхом надання автокефалії Православній Церкві в Америці. Але натрапила на ненсприйняття більшістю Помісних Церков, які продовжують вважати цю Церкву руської, в той час як вона – американська. З усього єпископату тільки один архієрей – росіянин за національністю, та й той народився у США. Основна мова богослужіння – англійська.

Сьогодні ж проблема діаспори ускладнюється появою ПЦУ і розривом євхаристійного спілкування між РПЦ і Церквами, які визнали її. Виходить, що в одному місті знаходяться архієреї, які не просто належать різних юрисдикцій, а й не мають спілкування один з одним. В цьому випадку приведення церковного життя в діаспорі до правил Вселенських Соборів ще важче.

Священні Диптихи

Слово «священні» так і хочеться взяти в лапки. Тому що Диптих – це просто порядок, в якому на патріаршому богослужінні згадуються Помісні Православні Церкви. Він не визначає ніяких переваг однієї Церкви над іншою, не розставляє Церкви за давністю або авторитетом людей, які заснували їх. Він не враховує численності тієї чи іншої Церкви чи будь-яких інших чинників. Диптих визначає лише цю горезвісну першість честі.

Але Православні Церкви звели Диптих на таку сакральну висоту, що здається, готові на все, аби відстояти своє високе місце в ньому.

Наприклад, в 1988 р. Константинопольський Патріарх Димитрій I не приїхав на святкування 1000-річчя Хрещення Русі. Як офіційно повідомили, через «розбіжності протокольного характеру». Тобто йому не гарантували шанування, які, як він вважав, належать йому за диптихом.

Не було на тих же урочистостях Патріарха Сербського Германа. Російський письменник Валентин Курбатов повідомляв, що організатори урочистого богослужіння давали йому місце після Грузинського Патріарха Ілії. Предстоятель Сербської Церкви не погодився, тому що вважав себе вище за диптихом.

А у 2014 р. на інтронізації Блаженнішого Митрополита Київського Онуфрія митрополит Гальський Еммануїл (Адамакіс) з Константинопольського патріархату відмовився брати участь в літургії, тому що йому також не дали того високого місця, якого він, на його думку, заслуговував.

Православні Церкви звели Диптих на таку сакральну висоту, що здається, готові на все, аби відстояти своє високе місце в ньому.

Дивлячись на це все, сторонній спостерігач зробить висновок, що православні нічим більше не переймаються, як відстоюванням престижу свого «престолу», з'ясуванням місця в Диптиху і того, хто кому Церква-Мати.

Чіпляння ж Константинопольського патріарха за свою першість в Православ'ї взагалі перейшло всі межі пристойності. Як правильно зауважив митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука (Коваленко), «тільки той з ієрархів, який забув, про що йде мова в Євангелії, може розповідати всьому світові про те, що тільки він один головний, і без нього ніхто нічого не має права вирішувати. Ви можете собі уявити, щоб так поводилися апостоли Петро, Андрій або Іоанн? Чи міг Петро прийти в місце, де зібрані інші апостоли, і вичитувати їх за те, що вони зібралися без його дозволу? Те, як сьогодні поводиться людина, яка іменує себе Константинопольським патріархом, не вписується вже давно ні в які Євангельські рамки».

Ця боротьба за свої історичні привілеї і місце в Диптиху прямо і дуже яскраво суперечить словам Христа: «хто хоче бути першим, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!» (Мк. 9, 35). От би предстоятель якої-небудь Помісної Церкви заявив по-євангельськи: поставте мене на останнє місце в Диптиху. Але ніхто цього не робить. Історичний престиж кафедри чомусь виявляється важливіше. Та й самі Диптихи освячені авторитетом Вселенських Соборів. Хоча навряд чи отці Соборів вкладали в Диптих той сенс, який займає сьогодні уми ієрархів.

Може, пора перестати надавати Диптиху таке сакральне значення?

Залежність адміністративного устрою Церкви від політики

Патріарх Варфоломій постійно заявляє, що кожна незалежна держава має право на свою Помісну Церкву. У цьому з ним згодні дуже багато. І начебто цю думку підтверджують правила Вселенських Соборів, які говорять, що адміністративний устрій Церкви має бути аналогічним цивільному. Наприклад, 38-е правило VI Вселенського Собору: «аще царською владою знову улаштований, або надалі влаштований буде град: то цивільним і земським розподілів нехай відповідає і розподіл церковних справ».

Чи говорить це правило, що улаштування церковних справ (автокефалія, кордони, єпархії, архієрейські кафедри і т.д.) має слідувати за влаштуванням справ політичних?

За цією логікою, кожна африканська країна повинна мати свою власну Помісну Церкву, а не входити в Олександрійський Патріархат. З розпадом держав повинні розпадатися і Помісні Церкви, а з об'єднанням – знову об'єднуватися? А якщо це абсурд, то абсурдна і позиція «кожній державі – по Помісній Церкві».

Але правила, що Церква не має відношення до державного устрою, серед правил Вселенських Соборів немає. Навпаки, деякі посилаються на постанови імператорів і цивільної влади.

З розпадом держав повинні розпадатися і Помісні Церкви, а з об'єднанням – знову об'єднуватися? Якщо це абсурд, то абсурдна і позиція «кожній державі – по Помісній Церкві».

З іншого боку, існує приклад Абхазії, який показує, що збереження церковної юрисдикції при зміні державних кордонів (принаймні, фактичне) призводить до згубних конфліктів всередині Церкви.

Після військових дій в Абхазії на початку 1990-х років і набуття цією країною фактичної незалежності від Грузії священики Грузинської Православної Церкви не мають можливості піклуватися про паству в Абхазії. Головним чином через незгоду самої цієї пастви. А поставлення священиків і тим більше єпископа в Абхазію іншою Помісною Церквою Грузинська Церква сприймає як посягання на канонічну територію. У підсумку в Абхазії церковними справами керує не єпископ, а протоієрей. До того ж, там вже більше десяти років існує розкол між окремими групами священиків, з розривом спілкування, взаємними докорами і всім іншим.

Вирішити проблему міг би перехід Абхазії в юрисдикцію РПЦ, але Московський Патріархат не бажає порушувати канонічну територію Грузинської Церкви.

Розуміння правил Вселенських Соборів: буквально або по суті?

Представники Константинопольського патріархату в обгрунтування своїх домагань на верховенство у православному світі люблять посилатися на 28-е правило IV Вселенського Собору: «У всьому наслідуючи визначень святих отців, і визнаючи читане нині правило ста п'ятдесяти боголюбезних єпископів, що були у соборі за днів благочестиві пам'яті Феодосія, в царстві граді Константинополі, новому Римі, тожде саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святійшої церкви тогожде Константинополя, нового Риму. Бо престолу ветхого Риму отці пристойно дали переваги: оскільки то був царюючий град. Дотримуючись того ж спонукання і сто п'ятдесят боголюбезні єпископи, надали рівні переваги найсвятішому престолу нового Риму, праведно розсудивши, так град отримавши честь бути містом царя і сігкліта, і має рівні переваги з старим царственим Римом, і в церковних справах звеличений буде подібно до того, і буде другим по ньому".

Буквально це правило стверджує першість престолу Константинополя (після Риму, але Рим відпав). А по суті? По суті воно обгрунтовує цю першість політичними обставинами того часу. А вони вже півтисячоліття як канули в лету. Константинополь вже не царственний град, в ньому немає ні царя, ні сігкліта, та й не Константинополь він зовсім, а турецький Стамбул.

Що ж робити з перевагами «святійшої церкви тогожде Константинополя, нового Риму»? Продовжувати ставитися до неї як головної кафедри або відправити назад під начало митрополита Гераклейського, як то і було до набуття Константинополем столичного статусу?

По суті 28-е правило IV Вселенського Собору обґрунтовує першість Фанару політичними обставинами того часу. А вони вже півтисячоліття як канули в лету.

Можна поставити питання ширше. Чи обов'язкові і не змінні правила Вселенських Соборів, які обумовлені змінними обставинами? Політичними, економічними або громадськими. Що стосується питань віронавчального або морального характеру, тут дійсно змін бути не може.

Але як бути, наприклад, ось з цим правилом: «Не дозволяється клірику в одне і тожде час чіслитися в церквах двох градів» (10-е правило IV Вселенського Собору)? У нас сьогодні сільські батюшки опікують часом одночасно по п'ять-шість сіл. Їм треба це заборонити?

Або ось з цим правилом: «Ні дружина в чоловічому монастирі, ні чоловік в жіночому нехай не спить. <...> Якщо ж хто це учинить, клірик чи, або мирянин, нехай буде відлучений» (47-е правило VI Вселенського Собору). Тобто потрібно відлучити від Церкви всіх паломниць, що ночували в чоловічих монастирях, і паломників, які робили це в жіночих?

Очевидно, що багато правил, освячені авторитетом Вселенських Соборів, на практиці не виконуються. Тоді хто і як повинен вирішувати, що здійсненно, а що ні? Патріарх Варфоломій своїми діями заявляє, що він. Але думається, що це не так.

* * *

Звичайно, Церква сформулює відповіді і на ці, та на багато інших питань. Але на це може піти дуже багато часу, а відповіді потрібні сьогодні. Чим же керуватися зараз? Чиїй думці довіряти? За ким йти?

Святе Письмо дає нам такий орієнтир. Є люди, яким сам Бог вказує, як діяти в складній ситуації. Псалмоспівець Давид говорить, що Господь «наставить кротких на суд, навчить кротких шляхом своїм» (Пс. 24, 9). Подивимося навколо себе, хто є кротким? Ось хоча б в Україні...