Всі ми з католицизму: старі і нові міфи уніатів

Багато хто пам'ятає процес розпаду СРСР – хворобливу економічну кризу, крах марксистсько-ленінської ідеології і гарячкове введення нових історичних концепцій. На жаль, останній процес не завжди мав суто науковий характер. Радянський Союз розпався, але традиція використовувати науку на догоду певній політичній кон'юнктурі нікуди не поділася.

Цілий сонм греко-католицьких істориків, релігієзнавців, письменників і журналістів старанно трудиться над створенням і поширенням історичних міфів, користуючись тим, що сучасна українська історична наука керується більше вимогами націоналістичної ідеології, ніж наукової об'єктивності.

Навряд чи в одній статті вийде докладно викрити ці міфи, але позначити деякі напрямки, за якими необхідно попрацювати історикам, просто необхідно.

Князь Володимир і його вибір

Перше, що кидається в очі при вивченні греко-католицької історичної літератури, – ціла група міфів про поширення християнства на Русі.

Наприклад, ви знали, що князь Володимир вибрав візантійське, а не західне християнство тому, що боявся потрапити у залежність від римських пап? А ось греко-католицький священик Василь Іванишин – духовний вчитель батька Правого сектора Дмитра Яроша – вважає, що саме так і було:

«Суть вибору була в іншому, і про неї скромно мовчать наші літописи: вибирати Церкву, яка зобов'яже князя визнати духовну, а на той час – і відчутну політичну залежність від її ієрарха (папи), або вибрати Церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має звичку служіння главі держави, а свою перспективу бачить у розширенні його впливу і могутності. Князь Володимир в 988 році вибрав Церкву, яка послужила б йому, його намірам зміцнити безмежну, вируючу Русь».

Природно, Іванишин, як людина, яка колись навчалася «чого-небудь і як-небудь», пам'ятала популярне кліше про «цезарепапізм» в Православ'ї і «папоцезаризм» в католицтві. І ймовірно, вирішила застосувати це «знання» щодо вибору віри князем Володимиром, думаючи, що відкриває «неосвіченим» православним сенсаційну для них істину.

Тільки от невдача – до X століття його «одкровення» не має майже ніякого відношення!

Якби він уважно вивчав історію Західної Церкви, то знав би, що період з 904 по 963 рік (тобто буквально за чверть століття до Хрещення Русі) в історії Римської Церкви історики назвали періодом «порнократії» («епохою розпусти»), коли римських пап призначали впливові італійські клани. А з 963 року західна Церква потрапила під контроль німецьких королів.

Як пише західний історик Джозеф Лінч, «протягом наступного століття папи інтегрувалися в церковну систему імперії, і німецькі королі присвоїли собі право затверджувати їх вибори, а іноді і призначати їх особисто».

Справедливості заради можна відзначити, що папа Іоанн XV, який знаходився в 988 році на римському престолі, ще намагався проводити незалежну політику, але серед римських громадян він не був особливо популярний за «корумпованість і кумівство». Саме з послами цього папи спілкувався князь Володимир в Новгороді.

Складно сказати, що йому наговорили ці посли, але якщо князь Володимир чого і побоювався щодо Західної Церкви, то не її вимог до правителів, а зовсім навпаки – її залежності від італійської «мафії» того часу і німецьких королів «першого Рейху». І правильно робив: яскраве підтвердження цьому те, що буквально через кілька років після Хрещення Русі папою став німець.

Русь католицька

Втім, головною тезою уніатів щодо цього історичного періоду є твердження про те, що Руська митрополія була... католицькою.

За логікою уніатів, якщо у 988 році ще не було розколу між Східною і Західною Церквою, то і Руську митрополію того часу можна вважати частиною католицької Церкви.

«Український народ, прийнявши християнську віру в східному, візантійському обряді (в IX і X столітті, а остаточно - в 988 році) належав до Вселенської (Католицької) Церкви, залишаючись в ній кілька століть. Згодом почав відчужуватися від єдності зі Вселенською Церквою, коливаючись між Сходом і Заходом і потрапляючи у XVI столітті під вплив візантійського Православ'я. У 1595-1696 роках Україна знову об'єднується».

Такий дивний «перл» можна знайти в греко-католицькій брошурці під авторством якогось «о. Івана Ортинського». Ясна річ, тут ми маємо справу з грубою екстраполяцією конфесійних уявлень на історичні факти.

І часто така екстраполяція відбувається в завуальованому вигляді:

«На момент Володимирового хрещення розриву єдності між Константинопольською Церквою і Римської ще не відбулося. Новостворена Київська, або скоріше Руська митрополія, перебувала в єдності як з материнською Константинопольською Церквою, так і з єпископом Риму», – пише греко-католицький історик і публіцист Анатолій Бабинський.

При цьому «забуває» нагадати, що Руська митрополія на той час була не просто «в єдності» з Константинополем, а перебувала в його безпосередній юрисдикції і не могла займати нейтральну позицію в церковних питаннях за визначенням.

До того ж, це не Східна Церква перебувала в єдності з «єпископом Риму» (це пізня католицька концепція, що передбачає єдність з римським понтифіком як умовою існування Церкви), а Західна Церква перебувала в єдності з східними патріархатами, які всі разом складали Єдину Соборну і апостольську Церкву.

І зовсім не православні греки ініціювали розкол, як про це пише Іванишин:

«Ініціатором розколу виступив Константинополь. Візантійські імператори були стурбовані зростаючим впливом Римської Церкви, яка до кінця першого тисячоліття стала могутнім консолідуючим і обумовлюючим фактором в політичному житті Західної Європи. Щоб паралізувати його, в 1054 році візантійський патріарх Михайло Керулларій скликав церковний Собор, який кинув анафему на папу і його легатів і заборонив Східним Церквам спілкуватися з Римом. Звідси – поділ на католиків і православних, різні догмати і т.д.».

Тут ми бачимо жахливе спрощення і навіть пряму брехню. Адже саме папські легати, а не Константинопольський патріарх першими почали розкидатися анафемами і агресивно вимагати підпорядкування Папі Римському. У будь-якому випадку, причини поділу Східної і Західної Церков набагато складніше і їх не можна зводити до конфлікту між папськими легатами і патріархом Михайлом Керулларієм. Є всі підстави вважати, що аж ніяк не ромеї були головними винуватцями церковної кризи, а завоювали в V-VI столітті Західний світ франки.

 За логікою уніатів, якщо у 988 році ще не було розколу між Східною і Західною Церквою, то і Руську митрополію того часу можна вважати частиною католицької Церкви.

За великим рахунком, початком відчуження латинян від Єдиної та Соборної Церкви можна вважати укладення союзу між римським престолом і франками у VIII столітті. З боку латинян це було зрадою єдиної до цього ойкумени під владою візантійських імператорів.

«Замість того, щоб і далі перебувати в ролі західного форпосту Візантії, папський престол увійшов у зону впливу західного світу, де правили франки», – пише Джозеф Лінч.

Завдяки династії каролінгів відбулося реформування Західної Церкви і централізація її внутрішньої структури. Спочатку цим займався Піпін Короткий, а потім Карл Великий, який особисто обирав абатів і єпископів з числа своїх родичів і союзників (привіт теорії Іванишина про незалежність римських пап).

«Як воєначальник і релігійний реформатор християнських народів Карл мав власний погляд на те, з ким повинен співпрацювати папа і за кого він повинен молитися», – нагадує все той же Джозеф Лінч.

В результаті вже до кінця VIII століття папи римські, відчувши політичну підтримку франків і перебуваючи під їх впливом, почала висувати свої умови і наполягати на верховенстві в християнському світі.

У свою чергу, самі франки розглядали Західну Церкву як інструмент в політичному протистоянні з Візантією. Карл Великий першим звинуватив греків в єресі, відкинувши рішення VII Вселенського Собору (II Нікейського Собору) на Помісному Соборі Західної Церкви у Франкфурті-на-Майні (794 р.). Там же вперше підняли питання про Філіокве як протиставлення вислову східних римлян «Святий дух походить від Отця через Сина».

Тому коли католицькі або уніатські історики стверджують, що «злі» греки «чіплялися» до латинян через філіокве, це неправда. Насправді саме західні богослови того часу агресивно вимагали від східних християн прийняти їх версію Символу Віри. І негативна реакція на богословські нововведення була цілком закономірною.

На наш погляд, вітчизняним історикам потрібно детальніше вивчити роль франків в процесі поступового відпадання західних християн від Церкви. Тут можна порекомендувати перевести на українську або російську мову лекції грецького богослова Іоанна Романідіса, об'єднані в роботі «Франки, римляни, феодалізм і доктрина», в якій він детально аналізує глибинні причини розколу 1054 року.

Центральною тезою його історичної концепції можна вважати наступну фразу: «Розкол між східним і західним християнством не був схизмою між східними і західними римлянами, але поділом між східними римлянами і завойовниками західних римлян».

Це означає, що папство і католицька модель церковного устрою є нічим іншим як результатом політичного впливу франків на західних християн.

У будь-якому випадку, православні дослідники історії стародавньої Русі тут можуть знайти широкі можливості для використання порівняльно-контекстуального методу в полеміці з уніатами.

Від монографій до коміксів

Згадані приклади – лише мала частина досить масштабної греко-католицької міфології.

Вражає і велика кількість різних форматів, за допомогою яких прихильники УГКЦ або ПЦУ нав'язують свою точку зору на історію Церкви в Україні: це і товсті фоліанти, і невеликі книжечки, історичні дослідження і філософські роздуми, п'ятихвилинні документальні відеоролики і навіть мультфільми з коміксами!

Окремої оцінки заслуговує інтенсивна редакторська робота греко-католицьких і розкольницьких пропагандистів у Вікіпедії. А адже це один з найпопулярніших джерел інформації для людей, що шукають інформацію про ті чи інші історичні події.

Коли католицькі або уніатські історики стверджують, що «злі» греки «чіплялися» до латинян через філіокве, це неправда. Насправді саме західні богослови агресивно вимагали прийняти їх версію Символу Віри.

І це ще не все: проїжджаючи по Києву, ви можете виявити, що одну вулицю нещодавно перейменували на вулицю імені колишнього предстоятеля УГКЦ Любомира Гузара, який тут же вам посміхнеться з плаката за склом ситілайта. А відкривши каталог «Книжкового клубу», побачите рекламу нового художнього роману західноукраїнського письменника, присвяченого унії.

У будь-якого православного це повинно викликати певний дискомфорт і почуття гіркоти. Невже в традиційно православній країні ми не можемо створити свій погляд на історію християнства в Україні та активно поширювати його в прийнятних для нас формах?

Адже як відомо, святе місце порожнім не буває. І якщо ми не будемо «прополювати» бур'яни міфів на ниві науки, публіцистики і тієї ж Вікіпедії, її заполонять спотворені уявлення про історію Православ'я і християнства в цілому.