Різдво по-новому як крок до нової унії
Які справжні мотиви сучасних спроб перенесення дати святкування Різдва Христового зі «старого» на «новий» стиль.
У минулому році в Україні особливо активізувалися розмови про необхідність зміни церковного календаря. Найчастіше подібні заяви роблять представники Православної церкви України, а останнім часом і Української греко-католицької церкви.
У багатьох розкольницьких «єпархіях» місцеві «архієреї» і «духовенство» вже вирішили від слів перейти до справи.
Наприклад, 25 грудня скандально відомий «митрополит» Луцький і Волинський Михаїл Зінкевич звершив для бажаючих «різдвяну службу».
У той же день її вперше провели в Мукачівсько-Карпатській, Херсонській і Житомирсько-Поліській «єпархіях» ПЦУ.
Аргументи на користь таких святкувань, озвучені їх ініціаторами, виходять далеко за рамки суто церковних проблем. Наприклад, Зінкевич заявив, що святкування Різдва за старим стилем, тобто 7 січня, – просто «сила звички» і «московське ярмо», яке давно пора скинути. Він упевнений, що саме за це «стояв Майдан».
Глава Мукачівсько-Карпатської «єпархії» Віктор Бедь назвав «подвійне» святкування «перехідним етапом» на шляху до єдиного святкування за «новим стилем» 25 грудня.
У бажанні якось виділитися для ЗМІ відзначилися й інші «архієреї» і «священики» ПЦУ, які 25 грудня проводили свої різдвяні «богослужіння». За словами «митрополита» ПЦУ Черкаського Іоанна святкування Різдва в грудні «буде кроком назустріч і дієвою вдячністю Константинопольському патріархату і допоможе розтотожнитися ПЦУ з московською Церквою».
Що ж стоїть за цим кроком, крім цього розтотожнення? Іншими словами, з ким хочуть ототожнитися українські розкольники?
Підготовка грунту
«Календарне питання» супроводжується масовою істерією, що підігрівається українськими ЗМІ. Задовго до запланованої дати кілька «віруючих» Волині написали «митрополиту» Михайлу лист, в якому просили його про різдвяне «богослужіння» 25 грудня. Зінкевич ідею підтримав. Так само, як і інші «ієрархи» ПЦУ – Віктор Бедь, Адріан Кулик, Іван Яременко і сам глава організації Епіфаній Думенко.
До розмов про зміну календаря приєдналися і політичні сили. Так звана «Галицька партія», яку безпосередньо пов'язують з Українською греко-католицькою церквою, вважає, що питання про «європейське» Різдво – чи не головне у порядку денному сучасної України. Представники цієї партії навіть влаштували акцію зі збору підписів за «нову дату» біля стін Свято-Успенської Почаївської лаври.
Масові опитування, активна рекламна компанія і інтерес з боку ЗМІ повинні створити видимість того, що час зміни календаря настав. Адже як заявив Думенко, ПЦУ погодиться на перехід від старого до нового стилю, тільки якщо цього будуть хотіти українці.
Однак українці цього поки не хочуть.
Спроби ЗМІ викликати суспільний резонанс викликані бажанням певних сил не тільки прозондувати грунт, а й підготувати народ до неминучості «календарної реформи».
Масові опитування, активна рекламна компанія і інтерес з боку ЗМІ повинні створити видимість того, що час зміни календаря настав.
Поки, незважаючи на титанічні зусилля ПЦУ і представників влади (особливо колишньої), багато чого досягти не вдалося. Згідно з останнім дослідженням соціологічної групи «Рейтинг», лише 25% українців підтримують ідею перенесення святкування Різдва з 7 січня на 25 грудня. 64% респондентів проти такої ідеї. Ще 7% зазначили, що їм байдуже це питання, і 4% не змогли відповісти. За даними «Рейтингу», за три роки кількість прихильників переходу зросла на 10% (з 15 до 25), а противників зменшилася лише на 5% (з 69 до 64).
Думенко вважає, що час радикальних дій щодо календаря ще не настав. Поки – тому що «більшість православних, і не тільки православних, а й взагалі українців, на жаль, не сприймають цієї реформи».
В ефірі «UA: Рівне» він повідомив, що ПЦУ синодально розглядатиме питання переходу на новий стиль, коли соцопитування покажуть відповідні цифри: «Зараз ми бачимо, що 64% проти, 25% – за. Якщо буде хоча б така ж цифра звучати, що більшість, 64%, нехай більше 50% будуть підтримувати, тоді ми вже будемо це питання розглядати».
Таким чином, для ПЦУ перехід на новий стиль – лише питання часу.
Час прийде?
При цьому всередині ПЦУ створюють видимість опозиції зміні календаря. Але навіть ті, хто «проти», насправді «за». Просто не зараз.
Найактивнішим прихильником точки зору, що перенесення не актуальне, є Євстратій Зоря. На своїй сторінці у Facebook він написав, що «поспішна календарна реформа (і навіть непродумані тільки спроби зараз прорекламувати її пропозиціями "подвійного святкування") потенційно "законсервують" в Московському Патріархаті тисячі громад з мільйонами віруючих і внесуть сум'яття в українське Православ'я на десятиліття вперед».
«Критикують» практику подвійного святкування і на місцях. «Священик» ПЦУ з Волині (перебіжчик з УПЦ) Віктор Мартиненко вважає, що всі останні «календарні» заяви Михайла Зінкевича – звичайний популізм і бажання засвітитися в ЗМІ. «Тема свічок-патронів скінчилася, почалося "передове" Різдво?» – запитує він у «архієрея».
Всередині ПЦУ створюють видимість опозиції зміні календаря. Але навіть ті, хто «проти», насправді «за». Просто не зараз.
Мартиненко впевнений, що рішення календарної проблеми має бути комплексним і включати не тільки Різдво, а й інші свята: «Ось мені цікаво, той волинський ієрарх, що сьогодні служить Різдвяну службу, буде послідовним – святити воду 6 січня, святкувати Стрітення 2 лютого, Благовіщення – 25 березня, а Спаса – 6 серпня?»
Сам Мартиненко, тонко відчуваючи настрої серед керівництва ПЦУ, ідею зміни календаря підтримує, але лише за умови, що впровадженню нового церковного літочислення повинна «передувати просвітницька робота серед віруючого народу, а для цього можуть знадобитися десятиліття».
Підтримує його ще один «священик» ПЦУ Олександр Дедюхін, який написав на своїй сторінці у Facebook, що «робота по переходу на новоюліанський календар вже почалася. Процес не буде простим, але кожен з нас може в ньому брати участь, допомагати просвіщати душі, що сидять у темряві й тіні московитського середньовіччя, і працювати з членами ваших церковних громад. Я думаю, повинен бути певний перехідний період, років п'ять-десять, а потім все налагодиться».
Синхронне святкування для ПЦУ и УГКЦ
Одночасно з ПЦУ про необхідність переходу на новий календар заговорили і в УГКЦ. Багато уніатів (так само, як і багато представників ПЦУ), які вважають, що календарна реформа необхідна, ніяких церковних аргументів на свою користь не пропонують. Для них головне – вийти з-під «московського стилю».
Разом з тим вони вважають вкрай важливою чітку синхронізацію з ПЦУ. За словами головного редактора уніатського сайту РІСУ Тараса Антошевського, «без синхронізації немає сенсу це робити. Зараз для ПЦУ питання дати святкування Різдва було б і кроком до визначення, самостійні чи ми. Материнською Церквою для ПЦУ є Константинопольська, що відзначає Різдво 25 грудня, але ми залишаємося в "московському стилі". А для УГКЦ це вже просто питання раціональності, адже в діаспорі люди живуть за григоріанським календарем, і було б нормально, якби так було у всьому греко-католицькому світі. Найкраще, якби це сталося синхронно – і в ПЦУ, і в УГКЦ, і в інших Церквах України».
Нарешті, про необхідність реформи заявив глава УГКЦ Святослав Шевчук: «Ми повинні шукати шляхи переходу на григоріанський календар».
Але звернемо увагу на головний акцент у його заяві: УГКЦ перейде на «новий стиль» тільки разом з іншими Церквами: «Коли будемо це робити, повинні усвідомлювати, що повинні перейти разом, щоб зміна календаря не зруйнувала внутрішньої єдності жодної з Церков». Шевчук, безумовно, мав на увазі ПЦУ, оскільки ні для яких інших конфесій України це питання не актуальне.
Григоріанський чи новоюліанський?
Епіфаній Думенко, який є «доктором богослов'я», не знає, що частина Помісних Церков живуть не за григоріанським, а за новоюліанським календарем: «Більшість помісних Православних Церков святкують Різдво за новим, григоріанським календарем».
Насправді Константинопольський патріархат, щоб не приймати григоріанський календар як «виходячий від католицького папи», у 1923 році вирішив ввести календар, розроблений сербським астрономом, професором математики і небесної механіки Бєлградського університету Мілутіном Миланковичем.
У цьому календарі, названому Новоюліанським, на відміну від григоріанського, викидається не 3 доби у 400 років, а 7 діб у 900 років. Таким чином, в даний момент він збігається з григоріанським, але тільки до 2800 року, коли різниця між ними стане дуже суттєвою.
Епіфаний Думенко, який є «доктором богослов'я», не знає, що частина Помісних Церков живуть не за григоріанським, а за новоюліанським календарем.
У 1924 році новоюліанський календар прийняли Константинопольська і Румунська Церкви, у 1928-му – Олександрійська і Антіохійська, а пізніше і деякі інші. Руська, Сербська і Єрусалимська Церкви і Свята Гора Афон використовують колишній, юліанський календар. Не тільки через традиції, а й тому, що, як сказав митрополит Запорізький Лука (Коваленко), «для Церкви категорично неприйнятна новостильна Пасхалія, яка прямо порушує Її канони (7-е апостольське правило визначень Нікейського Собору і 1-е правило Антіохійського Помісного Собору), з якою пов'язані як свята, що зміщується, так і Петрівський піст, який може взагалі бути відсутнім при григоріанському обчисленні».
Однак для тих, хто хоче радикально реформувати Церкву, зробити Її ближче до Європи і в кінцевому підсумку до інославних християн, питання зміни календаря – одне з першорядних.
Календарна реформа і питання єднання Церков
Невипадково керуючий справами канонічної Української Православної Церкви митрополит Антоній (Паканич) вважає, що на календарній реформі, швидше за все, наполягає патріарх Варфоломій. Питання – навіщо?
Ще на початку XX століття на Фанарі в реформі календаря бачили засіб, який може допомогти об'єднати православні Церкви з інославними християнськими деномінаціями – католиками і протестантами.
У 1920 році Константинопольський патріархат, очолюваний тоді місцеблюстителем митрополитом Брусським Дорофєєм, випустив особливу енцикліку під назвою «До Церков християнських, які у всьому світі знаходять». У документі висловлювали особливу надію на продуктивний екуменічний діалог, який має на меті зняття протиріч у відносинах розрізнених християнських деномінацій для «підготування і полегшення справи повного, з часом, з Божою поміччю, благословенного возз'єднання всіх Церков».
Фанар назвав протестантів і католиків «співспадкоємцями і співучасники у Христі», а одним з найважливіших засобів досягнення міжхристиянського об'єднання – «прийняття загального календаря заради одночасного святкування великих християнських свят усіма Церквами».
Тією чи іншою мірою здійснити календарну реформу вдалося вже патріарху Мелетію (Метаксакісу), відомому масону і реформатору, який у 1923 році скликав так звану «Всеправославну нараду» (10 травня – 8 червня 1923 р.). У заході, крім організаторів, не брала участь жодна Східна Церква. Однак це не завадило патріарху домогтися, що так званий «новий стиль» спочатку затвердила «Всеправославна нарада», а потім нав'язали деяким Помісним Православним Церквам, які перебувають в орбіті впливу Фанару.
Фанар назвав протестантів і католиків «співспадкоємцями і співучасники у Христі», а одним з найважливіших засобів досягнення міжхристиянського об'єднання – «прийняття загального календаря заради одночасного святкування великих християнських свят усіма Церквами».
Але в цих Церквах календарна реформа зіткнулася з такою опозицією з боку духовенства і мирян, яку важко було собі уявити. Митрополит Запорізький Лука справедливо зазначає: «Безліч ченців Валаамського монастиря у двадцятих-тридцятих роках стали мучениками і сповідниками. Опинившись в окупації Фінляндської православної церкви, яка, будучи захопленою Константинополем, почала вводити новостильне богослужіння, торкнувшись в тому числі і пасхального богослужбового кола, справжні ревнителі віри відмовилися прийняти це нововведення і були вигнані або закатовані... У багатьох Церквах, які прийняли новий стиль, стався розкол у зв'язку з цією поступкою світу. У Греції, Румунії, Болгарії, Америці залишилися парафії, які відмовилися переходити на григоріанський календар. При цьому виникає логічне запитання, а чи варта ця реформа того, щоб спокусити таким чином десятки тисяч людей?»
Позиція Константинопольського патріархату викликала чимало запитань з боку тих, хто дотримувався «старого стилю». Один з них, який пішов в «старостильниц» грецький розкол митрополит Хризостом, писав: «Дійсно, діяння Наради, подібно енцикліці 1920 р. представляють собою свого роду насильство над свідомістю Єдиної Православної Церкви. Ці рішення ще більш віддалили Константинопольський престол від єдності з іншими Помісними Церквами. Так, постанова про новий стиль суперечила одностайним рішенням автокефальних Церков, вираженого при обміні думок у 1902-1904 рр. Календарним, далеко не другорядної важливості, питанням, рішення по якому могло бути прийнято лише за умови загальноправославної одностайності, Константинопольська Церква фактично розколола вселенську єдність автокефальних Церков».
Але, мабуть, питання єдності з католиками, як і справа створення і просування ПЦУ, для Фанару важливіше, ніж питання єдності Православної Церкви.
* * *
Практично відразу після так званого «об'єднавчого Собору» ПЦУ Епіфаній Думенко заявив, що розробив дорожню карту щодо розвитку співробітництва з УГКЦ.
Глава українських уніатів Святослав Шевчук відповів, що вже бачить радісну перспективу євхаристійного спілкування з ПЦУ.
Її початки час від часу прориваються у суспільний простір, як це було на «освяченні» храму в місті Вараш. Коли разом з представниками ПЦУ в «літургії» брав участь католицький священик Василь Пахотка.
А головне, що цю перспективу підтримують і на Фанарі. Архієпископ Константинопольського патріархату Памфілійський Даниїл в інтерв'ю ВВС підкреслив: «Я впевнений, що це (об'єднання ПЦУ і УГКЦ – Ред.) цілком можливо. Ще їх духовні отці-попередники, а саме: владика Андрій Шептицький, Йосип Сліпий та інші ієрархи, неодноразово говорили, що коли Православна Церква України матиме свою самоідентичність, греко-католики повинні будуть знайти шлях до єдності з цією Церквою».
Судячи з усього, Україну дійсно обрали в якості полігону для відпрацювання унії православних з католиками. За словами Шевчука, «сьогодні Україна має ще більше причин називатися лабораторією екуменізму», а УГКЦ хоче бути не перешкодою, а його каталізатором.
Таким чином, створюючи ПЦУ, патріарх Варфоломій мав, крім отримання контролю над тисячами парафій в Україні, інші цілі. А саме – підготувати структуру, яка зможе стати експериментальним майданчиком для «братнього» з'єднання з Римом. Але до такої мети потрібно йти поступовими кроками. Схоже, календарна реформа – один з них. І швидше за все, цей крок синхронно зроблять УГКЦ та ПЦУ.
