Ювілей ПЦУ: рік ілюзій і обману

15 грудня 2018 року в Києві відбувся так званий «об'єднавчий Собор», який повинен був продемонструвати готовність «трьох гілок українського Православ'я» до здобуття автокефалії з боку Константинопольського патріархату. Представники розкольницьких УПЦ КП і УАПЦ, а також двоє канонічних архієреїв УПЦ під немислимим тиском з боку державної влади змогли досягти видимої згоди, і вже через три тижні «об'єднаної» ПЦУ патріарх Варфоломій вручив їй Томос про незалежність… Тріумф? У той момент здавалося, що так.

Представник Константинопольського патріархату архієпископ Памфілійський Даниїл (Зелінський) обіцяв, що протягом кількох місяців ПЦУ визнають інші Помісні Церкви.

У свою чергу, глава Київського патріархату Філарет Денисенко, який любив обґрунтовувати претензії своєї структури на автокефалію різними соціологічними опитуваннями, запевняв, що в новостворену ПЦУ православний народ України буде переходити не окремими громадами, а цілими єпархіями. Практично про те ж говорив глава Департаменту Мінкульту у справах релігій Андрій Юраш.

Перед «об'єднавчим Собором» Денисенко розповідав, що серед священноначалія УПЦ є мінімум 10 архієреїв (а то і 15), які делегували повноваження митрополиту Вінницькому Симеону (Шостацькому) і при першій же можливості перейдуть у «єдину помісну».

Цим переходам повинна була сприяти майстерно перебільшена атмосфера істерії, яка оточувала Томос, і небачена досі підтримка нової «Церкви» з боку держави. Томос і ПЦУ підтримували не тільки на інформаційному рівні, а й силовими методами. Тиск, залякування, використання фізичної сили й всієї мощі державної машини (згадаємо виклики в СБУ священиків і ієрархів, обшуки, судові процеси і т. д.) повинні були допомогти стрімкому зростанню ПЦУ і знищити УПЦ.

Проте все пішло не так, як гадали творці ПЦУ, і нині очевидно – цей проект, створений під вибори Порошенка, зазнав краху. Чому?

«Єдність»

У відео, яке Думенко записав напередодні «Собору», сказано, що «15 грудня сталася справді історична подія для всіх: ми всі разом змогли засвідчити факт єднання трьох гілок українського Православ'я».

Дивлячись на сучасну церковну ситуацію, можна впевнено констатувати, що ці слова – брехня.

По-перше, тому що під дахом ПЦУ змогли об'єднатися (та й то, лише відносно) УПЦ КП і УАПЦ. На «об'єднавчому Соборі» 2018 року канонічну УПЦ не представляв взагалі ніхто, тому що митрополити Олександр (Драбинко) і Симеон (Шостацький) на той час вже були прийняті в клір Константинопольського патріархату. До того ж, Синод УПЦ чітко виклав своє ставлення до цих зборів і нікого не благословляв брати в ньому участь.

Українська Православна Церква в союз з розкольниками з УПЦ КП і УАПЦ, незважаючи на виключний тиск, не вступила.

По-друге, навіть позірна в січні 2018 року єдність ПЦУ скоро дала тріщину – від свого дітища відколовся головний борець за церковну незалежність України Філарет Денисенко.

Тобто навіть всередині себе ПЦУ не змогла досягти згоди. Боротьба за владу між старим «патріархом» і його молодим протеже, чому ми були свідками протягом останніх місяців, закінчилася розколом розколу і відновленням УПЦ КП.

Навіть уявна в січні 2018 року єдність ПЦУ скоро дала тріщину – від свого дітища відколовся головний борець за церковну незалежність України Філарет Денисенко.

Тому особливо цинічно виглядають слова Думенка, які він написав на своїй сторінці в Facebook: «Найперше завдання, яке я поставив перед собою після обрання, було таким: зміцнити фундамент Української Православної Церкви та зберегти внутрішню єдність. Минув рік. Чи справляюся я з цим завданням? Вважаю, що так».

Але відродження Київського патріархату і його кількісне зростання (на сьогоднішній день разом із Філаретом Денисенком там налічується вже шість «архієреїв») свідчать про протилежне.

У доповіді на «Соборі» 14 грудня 2019 року Думенко закликав «архієреїв» приділяти належну увагу «перереєстрації статутів» громад, монастирів та інших структурних підрозділів з УПЦ КП в ПЦУ. Тобто досі, за цілий рік і за повної підтримки влади, всередині нової релігійної організації ще існують ті, хто не поспішає залишати лави УПЦ КП. Принаймні юридично. Це означає тільки одне – розкол у рядах ПЦУ в перший же рік її існування реально існує, а отже, ні про яку «єдність українського Православ'я» під крилом Сергія Думенка мова йти не може в принципі.

«Визнання»

Думенко підкреслює, що його релігійну організацію вже визнали дві Помісні Церкви, а ще кілька церков «у процесі». Але, знову ж таки, чи можна це розцінювати як досягнення, а тим більше перемогу? Ні.

Якби ПЦУ з'явилася в повній відповідності з канонами Церкви, ніякого «процесу» визнання з боку інших Помісних Церков просто не було б – вони б визнали її, і все. Причому відразу, а не через багато місяців. Той факт, що за цілий рік лише дві Церкви висловилися на підтримку ПЦУ, скоріше свідчить проти цієї структури, ніж на її користь.

Крім того, за цей час ми переконалися, що з власної волі, без зовнішнього тиску, ніхто з сім'ї Православних Церков вступати в спілкування з Епіфанієм Думенком не поспішає. Той же предстоятель Елладської Церкви прийняв рішення про внесення імені голови ПЦУ в свій диптих тільки після цілого ряду візитів до нього представників Державного департаменту США.

І Олександрійський патріарх Феодор ще п'ять місяців тому надіслав до Києва на ювілей тезоіменитства Блаженнішого Митрополита Онуфрія Карфагенського Мелетія, який заявив: «Наше перебування тут є приводом засвідчити нашу літургійну єдність з УПЦ і висловити підтримку канонічній Українській Православній Церкві».

Той факт, що за цілий рік лише дві Церкви висловилися в підтримку ПЦУ, швидше свідчить проти цієї структури, ніж на її користь.

Сам патріарх в Одесі у вересні 2018 року гаряче закликав вірян бути вірними УПЦ і Блаженнішому Онуфрію, однак зовсім недавно різко змінив свою думку на протилежну. Про причини такої трансформації довго гадати не треба – досить згадати, що рішення визнати Думенка як «канонічного предстоятеля» патріарх Феодор оголосив у присутності посла грецької держави.

Не сприяє гордості й ситуація з визнанням ПЦУ Елладською Церквою, на Архієрейському Соборі якої не було соборного рішення, а частина ієрархів досі вважають Думенка і його колег мирянами.

Тому коли Епіфаній говорить, що «якби ми не зберегли єдність нашої Церкви, то не мали б сьогодні ніяких успіхів, зокрема, не почався б процес визнання нашої автокефалії з боку інших Помісних Православних Церков», – він лукавить і говорить неправду, спотворює дійсність. І не тільки тому, що «визнання» ПЦУ не має нічого спільного з «єдністю» (якої немає), але й тому, що перший офіційний візит він здійснив до тих, хто найбільше працює над «процесом визнання», – в США.

«Зростання»

Згідно з цифрами, які Думенко озвучив на «Соборі», до складу ПЦУ входять «понад 7000 парафій, 77 чоловічих і жіночих монастирів, 4,5 тисячі кліриків і 62 архієреї». Він заявив, що 50% українців підтримують цю організацію. «Наша Помісна Церква є найбільшою за чисельністю і підтримкою релігійною організацією, – заявив він, – і за всіма показниками відноситься до числа найбільших Помісних Православних Церков».

Однак і в цьому випадку Думенко говорить відверту неправду.

За даними Мінкульту, в УПЦ КП і УАПЦ в момент злиття було відповідно 5 363 і 1 171 парафія. Разом – 6 534. Думенко заявив, що за 2019 рік ПЦУ відкрила («було освячено», тобто їх не відібрали) 23 нових храми. Ще 68 добровільно перейшли з УПЦ, тобто – 6 625. Звідки ж цифра в більш ніж 7 000 парафій?

Все просто: Думенко приписує ПЦУ сотні парафій УПЦ, які або захопили, або незаконно, всупереч волі приходу, перевели в ПЦУ і вони стоять опечатаними в очікуванні рішень судів.

Однак і це ще не все. За словами Думенка, на більш ніж 7 000 парафій в ПЦУ існує лише 4 500 «священиків». Елементарна логіка підказує, що це просто неможливо, оскільки громада не може існувати без пастиря. І хоча в далеких селах дійсно є випадки, коли один священик окормляє не одну, а дві парафії, потрібно згадати, що в міських храмах частіше буває навпаки – в одній парафії служать два, три і більше священиків.

Що це означає? А те, що майже половина парафій ПЦУ існує тільки на папері, з чим, до речі, згоден і Думенко. На «Соборі» він заявив, що «формально громад може бути зареєстровано багато, але така цифра відображає лише кількість зареєстрованих статутів, а не реальний стан релігійного об'єднання в суспільстві та серед інших релігійних об'єднань». Ось тому і говорити про 7 000 парафій ПЦУ не варто – реальні цифри ближче до реального числа «священиків».

Думенко приписує ПЦУ сотні парафій УПЦ, які або захопили, або незаконно, всупереч волі парафії, перевели в ПЦУ і вони стоять опечатаними в очікуванні рішень судів.

У той же час, згідно з доповіддю керуючого справами УПЦ митрополита Антонія (Паканича), Українська Православна Церква налічує сьогодні 12 338 парафій – майже вдвічі більше, ніж ПЦУ. Всього за рік кількість храмів Церкви зросла на 240. Пастирське служіння в УПЦ вчиняє 12 411 священнослужителів. Тому слова Думенка, що «наша Помісна Церква є найбільшою за чисельністю і підтримкою релігійною організацією», є відвертою брехнею.

Ще один цікавий момент. Назвавши кількість монастирів ПЦУ, Думенко не сказав про кількість ченців. Чому? А тому, що ченців там майже немає.

За даними Мінкульту, на 1 січня 2019 року у Київському патріархаті й УАПЦ (тоді вже ПЦУ) налічувалося на 77 монастирів всього 248 «ченців», тобто в середньому по 3,22 «ченця». Для порівняння: в УПЦ 248 монастирів і 4 609 осіб.

Тому й тут слова Думенка про те, що ПЦУ – найбільша релігійна організація, виглядають дуже неправдоподібно.

Залишаються неназвані Думенком дані «соціологічних опитувань», згідно з якими ПЦУ нібито підтримує половина православних українців.

Практика показує, що всі прихильники «патріотичних» конфесій завжди користувалися даними опитувань Центру Разумкова, які завжди були далекі від реальної дійсності. Але навіть згідно з цими сумнівними дослідженнями, в 2019 році до ПЦУ відносили себе зовсім не половина православних вірян (як стверджує Епіфаній), а тільки 20% (для порівняння, в УПЦ КП Філарета – 12%, УАПЦ – 16%).

Влада

Найвідвертіше про політичну природу ПЦУ свідчать слова патріарха Варфоломія: «Порошенко прикладав зусилля не для того, щоб створити Церкву для себе одного. Він зробив це для того, щоб в Україні існувала єдина об'єднана Церква». Відкинемо пафосні слова про «єдину Церкву», брехливість яких ми вже розібрали. Що залишається? Визнання, що ПЦУ створив Порошенко. І з ним дійсно важко сперечатися.

Не секрет, що рішення про перехід храмів УПЦ в ПЦУ при президентстві Порошенка найчастіше брали не релігійні громади, а територіальні, до того ж при потужній підтримці влади. За минулий рік ми були свідками десятків, а то й сотень випадків того, як представники держави втручалися в справи Церкви, нахабно зневажаючи Конституцію (де чітко прописано, що Церква відокремлена від держави).

Фактично ПЦУ й виникла тільки тому, що цього хотіла державна влада в особі тодішнього президента. Причини, за якими він настільки енергійно включився в цей проект, а потім не менш енергійно його рекламував, зрозумілі – вибори.

«Армія. Мова. Віра» – з таким гаслом Порошенко планував вдруге стати президентом. Природно, що під словом «віра» він розумів релігійні структури, які підтримували його кандидатуру, – ПЦУ і УГКЦ. У рамках передвиборної кампанії Порошенко організував так званий «Томос-тур», під час якого в компанії то Філарета Денисенка, то Епіфанія Думенка возив Томос по областях України в надії отримати підтримку націоналістично налаштованого електорату. І програв. Більше того, програв майже у всіх регіонах. Перемогу над Володимиром Зеленським йому дала тільки Львівська область з переважно уніатським населенням. Саме після виборів Петро Олексійович сильно охолов до Томосу з ПЦУ і практично повністю переключився на співпрацю з УГКЦ.

Фактично ПЦУ й виникла тільки тому, що цього хотіла державна влада в особі тодішнього президента.

Тому коли Думенко заявляє, що його організацію не можна називати «державною», він знову лукавить. Тому що, виникнувши за допомогою держави, ПЦУ й існувати може тільки за допомогою держави.

І відсутність у нової влади звичної при Порошенку підтримки дуже турбує Думенка. У тій же доповіді він говорить: «На жаль, останнім часом під впливом наших опонентів окремі представники держави у центрі та на місцях, в тому числі і з числа суддів та правоохоронців, стали відверто вдаватися до тиску на громади, до фабрикації справ проти сумлінних службовців тільки за те, що вони реєстрували зміни до парафіяльних статутів, прийнятих у відповідності з законодавством. Користуючись повноваженнями і становищем, маючи певну мотивацію, такі нечесні представники влади підривають авторитет держави, провокують поглиблення міжконфесійних непорозумінь».

Однак це ж знову відверта брехня і маніпуляція.

По-перше, тому що статути УПЦ перереєстрували в ПЦУ якраз всупереч законодавству України, на основі незаконних зборів територіальних громад під виглядом церковних. А там голосували й протестанти, й католики, й уніати, й атеїсти. І саме через такі незаконні перереєстрації і йдуть зараз судові процеси проти «сумлінних чиновників».

По-друге, тому, що досі ПЦУ програла переважну більшість судів. І програє. Тому що мова про порушення закону з боку українських розкольників. Це розуміє й сам Думенко. Нещодавно він заявив, що «у багатьох областях України документальні оформлення переходів релігійних громад призупинили через очікування закінчення судових процесів у Вінниці». Виходить, що чиновники бояться відкрито порушувати закон України, перереєструвавши громади в ПЦУ, і тому чекають, чим закінчиться справа у Вінниці?

Бажаючи швидше вирішити проблему на свою користь, Думенко вдається до улюбленого методу – просить «захисту» й підтримки у держави: «Ми закликаємо державу відреагувати на такі порушення і притягнути винних до відповідальності, щоб покласти край подібним виявам».

* * *

Минулий рік для ПЦУ можна назвати вдалим лише в тому, що вони отримали очевидну підтримку Фанару й могутніх політичних сил. Очікування про швидке визнання з боку всіх Помісних Православних Церков не виправдалися. Більш того, все частіше лунають заклики ієрархів інших Церков про те, що «українське питання» потрібно вирішувати соборно.

Багато Церков чітко й недвозначно дали зрозуміти, що визнавати ПЦУ вони не збираються. Та й всередині тих Церков, які прийняли в спілкування Епіфанія Думенка, є серйозні розбіжності, які можуть призвести до розколу. Зрештою, Томос проблему українського розколу не вирішив, а тільки посилив. Більш того, вивів його за межі України, викликавши розкол серед Православних Помісних Церков.

Точно так само не виправдалися надії на те, що віряни УПЦ стрімголов кинуться в обійми українських розкольників, як тільки ті отримають Томос про незалежність з рук патріарха Варфоломія. Навпаки, за минулий рік УПЦ не тільки показала свою твердість у відстоюванні канонічних принципів Православ'я, а й життєздатність. Адже існуючи в несприятливих умовах, в ситуації, коли з Церкви штучно створюють образ ворога, УПЦ тільки продовжує зростати.

Багато православних християн у прагненні бути в лоні канонічної Української Православної Церкви відстоюють свої святині протягом багатьох місяців, будують замість захоплених храмів нові. Втративши оскаженілу підтримку державної влади, ПЦУ різко сповільнила своє «зростання» – захоплення храмів зараз якщо й відбуваються, то мають поодинокий, а не масовий характер. Тривають суди щодо тих громад, які перереєстрували з порушенням законодавства, а в деяких випадках за храми УПЦ вступали навіть міжнародні організації (зокрема, ООН заблокувала рішення про виселення з храму УПЦ в Івано-Франківську). 

Крім того, ПЦУ все більше відходить від традиційного для України Православ'я, націлившись на реформування богослужіння, календаря й благочестивих звичаїв нашого народу…

Водночас Українська Православна Церква, що твориться Духом Святим, продовжує свою спасительну місію. Її головне завдання – не в тому, щоб бути більше за інших, не в тому, щоб бути ближче до влади, а в тому, щоб бути із Христом. Це головне. І про це ми молимося.