Кого насправді хрестив святий князь Володимир

Пройшли урочистості, присвячені святу Хрещення Русі і пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира. Відбулися Великий хресний хід УПЦ і «український хресний хід» ПЦУ. Журналісти проаналізували кількість і настрій людей, які взяли в цьому участь. Тепер саме час спокійно подивитися, кого і як хрестив святий князь Володимир, тим більше, що деякі висловлювання представників ПЦУ просто-таки змушують це зробити.

Незадовго до Дня Хрещення Русі на сторінці ПЦУ в Facebook з'явилося досить дивне твердження, що святий князь Володимир хрестив зовсім не всю Русь, а всього лише киян.

Один православний блогер зауважив на це, мовляв, який в такому випадку князь Володимир рівноапостольний, якщо він хрестив всього лише невелику кількість жителів Києва, які проживали в ньому в 988 р Зауваження абсолютно справедливе, але процитуємо весь текст повідомлення ПЦУ:

«Київський князь Володимир хрестив киян, а не московітян, а тим більше не Росію, тому що в ті часи її не було, а на місці її майбутнього заснування стояли густі ліси і непрохідні болота. Християнство з Києва поступово рухалося на північ, разом з поширенням князівської влади. Як свідчать історики, на сучасній території Росії довго зберігалося язичництво і діяльність волхвів, які противилися вірі Христовій, влаштовували рух опору і повстання, навіть вбивали київських місіонерів, які несли на північ світло християнства, а разом з ним – писемність і освіту. Історики наводять численні приклади повстань волхвів в Ростовський і Новгородських землях, датованих ХІ і ХІІ століттями».

Втім, повідомлення це зовсім не оригінальне. Майже щороку розкольники видають щось подібне. Ось, наприклад, цитата з інтерв'ю колишнього «почесного», а нині опального «патріарха» ПЦУ Філарета Денисенка газеті «День» від 26.07.2018 р.:

«Москва з'явилася тільки в 1147 році. І коли вони в минулому році святкували 870-річчя заснування Москви, то фактично визнали, що під час Хрещення Русі їх взагалі ще не існувало. Так яке ви відношення маєте до Хрещення, до Володимира, взагалі до всієї Руси? Ніякого... Хрещення Русі має пряме відношення тільки до України. А в Московію, яку вони потім назвали Росією, віра прийшла від Русі, тобто від України».

На думку «дідуся ПЦУ», Хрещення Русі має відношення тільки до України. Дивно чути це від людини, взагалі-то досить освіченої. Гаразд Епіфаній – він молодий, йому безграмотність можна пробачити. Але Філарет повинен знати, як називалася держава Володимира Великого. А називалася вона трохи по-різному в різних джерелах. У грецьких – «Росія», в арабських «Русія», в латинських – «Рутенія», в слов'янських і скадинавських – переважно «Русь» або «Рось».

Найперша документально зафіксована згадка «народу рос», яку приймають усі історики, відноситься до 839 року і міститься в так званих «Бертинских анналах»: «деяких, які говорили, що їх, тобто їх народ, називають рос, що їх король, по імені хакан, послав їх до нього, як вони заявляли, дружби заради».

При всій повазі до назви нашої держави «Україна», це слово зустрічається в джерелах тільки з кінця XII століття. Перша згадка якоїсь «україни» знаходиться в Київському літописі Іпатіївського ізводу, яка датується 1187 роком. У ній сказано, що у зв'язку зі смертю в прикордонній Переяславській землі князя Володимира Глібовича була в «Україні» велика скорбота: «про нього ж оукраіна много постона».

 

Далі термін «Україна» згадується в Галицько-Волинських літописах 1189 і 1213 років. Причому у всіх цих та інших джерелах аж до XVIII століття слово «Україна» в контексті оповідання позначає околицю, прикордонні землі будь-якого князівства без прив'язки до якогось певного регіону.

Сучасна українська історіографія стверджує, що термін «україна» означає зовсім не околицю, а «країну», тобто країну, заселену людьми. Така точка зору також має право на існування, однак найдавніше джерело, що вживає слово «україна» саме в значенні країни, – це Пересопницьке Євангеліє, яке датоване 1556-1561 рр.

Таким чином, Хрещення держави князя Володимира у 988 році не могло мати до України (хоч в значенні «країни», хоч в значенні «окраїни») ніякого відношення. Помиляється, а скоріше свідомо говорить неправду, колишній «почесний патріарх», а за ним і Епіфаній. Хрещення 988 р. мало відношення до міста Києва, цей епізод описаний найбільш повно і барвисто в літописах. Але чи тільки до одного Києва?

Як відомо, блаженна смерть святого князя Володимира датується 1015 роком. Тобто після Хрещення Русі у 988 році він правив 27 років. За логікою Філарета і Епіфанія, він обмежився Києвом і більше ніде християнство не поширював. Тим більше на територіях сучасної Російської Федерації. Однак всі історичні джерела свідчать про прямо протилежне.

«І почав Володимир ставити по містах церкви і попів, а людей змушував хреститися по всіх містах і селах. І став брати у нарочитих людей їхніх дітей і віддавати їх в книжкове вчення» («Повість временних літ»).

«Хрести же всю землю руську від коньца і до коньца ... і съкруші ідоли і відвергне всі безбожну лестощі <...> і всю землю руську історже їхніх вуст диявола і до Бога приведе і до світла істинного» («Слово похвальне святому Володимиру ченця Іакова», XI ст.)

«Труба апостольська і грім Євангельський оголосили всі міста, і вся земля наша в один час стала славити Христа» («Слово похвальне святому Володимиру митрополита Іларіона», XI ст.).

Тепер подивимося, що з себе представляла земля князя Володимира «від кінця і до кінця».

Як бачимо, влада князя Володимира простягалася не тільки на землі сучасних України і Російської Федерації, але частково і на Білорусь, Прибалтику, Польщу та Молдову. Відповідно до джерел XI століття і наступних століть, вся ця територія ще за життя святого князя Володимира була тою чи іншою мірою освічена світлом Христової істини.

Це, звичайно, не можна розуміти в тому сенсі, що вона була освічена тотально вся, але в основних містах всієї цієї території саме святий князь Володимир заснував християнські громади і управлінські церковні структури. За життя святого рівноапостольного князя були створені єпархії в Бєлгороді, Володимирі-Волинському, Чернігові, Турові, Полоцьку, Новгороді, Ростові і Тмутаракані (в останньому єпархія існувала вже з кінця VIII століття). Є відомості про хрещення людей або при безпосередній участі князя Володимира, або за участю посланих ним посадських людей в землях Кривицької, Ростовської, Суздальської, Волинської, Древлянскої, Смоленської, Муромської, а також в Прикарпатській Русі.

Причому святий князь не обмежувався простим формальним хрещенням людей в нову віру. Він намагався змінити їх життя, щоб вони були християнами не тільки за назвою, а й за духом. Історик Антон Карташев писав: «За 25 років свого християнського правління Володимир знайшов в собі енергію не тільки виконати план зовнішньої християнізації Русі, але, що найдивніше, він зробив спробу реально, діяльно, можна сказати, матеріально виконати своє виняткове служіння як глави християнського народу, щоб втілити євангельське одкровення, яке освятило його душу, в збірне соціальне життя народу».

Після навернення до християнства князя відрізняло виключне милосердя. Літопис 996 р. повідомляє, що святий Володимир виконував буквально всі Євангельські заповіді: «Бе бо любя словеса книжная, слыша бо единою еуангелье чтомо: "Блажени милостивии, яко ти помиловани будуть". <…> Cи слышав, повеле всякому нищему и убогому приходити на двор княжь и взимати всяку потребу, питье и яденье, и от скотьниць кунами (зі скарбниці монетою – Ред.). Устрои же и се, рек яко "Немощнии и болнии не могуть долести двора моего", повеле пристроити кола (теліги – Ред.), и вскладше хлебы, мяса, рыбы, овошь розноличный, мед в бчелках, а в другых квас, возити по городу, впрашающим: "Кде болнии и нищь, не могы ходити?" Тем раздаваху на потребу»

Тобто князь Володимир не тільки роздавав милостиню зі свого княжого двору, але і наказував спеціально шукати жебраків і нужденних та обдаровувати їх усім необхідним. А вже згадуваний вище чернець Яків у своєму «Похвальному слові» говорив, що такий порядок святий Володимир поширив і на всі підвладні йому землі: «Боле всего бяше милостыню творя князь Володимер. Иже немощнии и стареи не можаху доити княжа двора и потребу взяти, то в двор им посылаше. Немощным и старым всяку потребу блаженный князь Володимер даяше. И не могу сказати многие его милостыня. Не токмо в дому своем милостыню творяше, но и по всему граду, не в Киеве едином, но по всей земли русской: – и в градех и в селех, везде милостыню товоряше, нагия одевая, алчныя кормя и жадныя напояя, странныя покоя милостию, нищая и сироты и вдовицы и слепые и хромые и трудоватыя – вся милуя и одевая и накормя и напояя».

«Хрещення Русі має пряме відношення тільки до України. А в Московію, яку вони потім назвали Росією, віра прийшла від Русі, тобто від України».

Глава УПЦ КП Філарет Денисенко

Ще однією рисою князя Володимира було те, що він не вважав себе єдиним, хто правильніше всіх розуміє Святе Письмо і знає, як жити по-Божому. Він діяльно прислухався до того, що говорить Свята Церква устами своїх архіпастирів.

Митрополит Іларіон писав, що князь-хреститель «часто збираючись з новими отцями, нашими єпископами, з великим смиренням радився з ними, як встановити той Закон (євангельський – Ред.) серед людей, які недавно пізнали Господа». А в Літопису 996 р. сказано: «живяше ж Володимер в страсе Божому. І умножишася зело разбоеве і сказали єпископи Володимеру: се умножешася розбійниці, почто не казніші їх? Він же промовив до них: "боюся гріха". Вони ж сказали йому: "ти поставлений єси від Бога на страту злим, а добрим на милованння. Вартий ти казнити розбійники, але з іспитом". Володимер же відкинув віри (тільки грошові штрафи – Ред.), нача казнити розбійників».

Тобто святий князь Володимир показує нам дивовижний приклад смирення і послуху Церкві.

Повторимося, рівноапостольний князь не перетворив Русь в тотально християнську країну. Але він зробив той релігійний і цивілізаційний вибір, який визначив всю її подальшу історію. І він по праву вважається хрестителем і просвітителем не тільки Києва, а й усієї Русі.

У чому праві Філарет з Епіфанієм, так це в тому, що язичництво дійсно було більш живуче в північних частинах Русі. Це пояснюється географічною близькістю південних регіонів нашої країни до Візантії і, отже, більш раннім знайомством їх з християнством.

Але це аж ніяк не означає, що територія сучасної України на початку першого тисячоліття була вже суцільно християнською і цивілізованою, а територія сучасної Російської Федерації – темною і язичницькою. І на наших, українських, землях були волхви і ідолопоклонники. І у нас в Україні ще довго святкували і святкують досі язичницькі свята.

Ось, наприклад, колишній Президент України Віктор Ющенко проходить язичницький обряд очищення вогнем на Івана-Купала.

Причому це не поодинокий випадок. Ющенко стрибав і в 2004, ще будучи лідером опозиції.

Як відомо, язичницьке свято Івана Купала, який ще називають Кресъ, Іванов день, Купала, Колосок, Ярило, Кокуй і т.д., тільки по своїй даті збігається з днем Різдва святого пророка і Предтечі Іоанна. І вже поготів нікому з християн і в голову не прийде стрибати через вогонь або здійснювати подібні язичницькі обряди.

Хоч як це парадоксально, саме існування Православної Церкви України є відлунням тієї язичницької свідомості, яку намагався витіснити зі своєї країни святий князь Володимир.

Християнство і Церква – поняття всесвітні, універсальні. Апостол сказав, що Церква – це місце, «де немає ні грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все і у всьому – Христос» (Кол 3, 11).

Отці ж засновники ПЦУ стверджують, що їх релігійна організація є національною і існує тільки в силу того, що Україна є незалежною державою. Це і є язичницька свідомість: ми окремий народ, у нас своя держава, у нас повинна бути і своя окрема релігійна структура.

Але крім цього, висловлювання представників ПЦУ про те, що князь Володимир хрестив тільки українців (в сенсі киян) і Хрещення Русі не має відношення до сусідньої держави (в сенсі РФ), свідчать про глибоку та небезпечну духовну хворобу, про яку в Євангелії сказано так: «Ісус сказав їм: якби ви були діти Авраама, то чинили б діла Авраамові» (Ін 8, 39). Адже представники ПЦУ зі шкіри геть лізуть, щоб, так би мовити, приватизувати святого князя Володимира. Оголосити його тільки українським і нічиїм більше. Вони ніби кажуть: «Ми! Ми, а не росіяни, є дітьми князя Володимира».

Але в Євангелії ми вичитуємо резонне зауваження з цього приводу: якби ви були дітьми святого князя Володимира, ви б робили його справи. Були б милосердними і справедливими.

А замість цього прихильники ПЦУ захоплюють чужі храми, виганяють з помешкань на вулицю священиків з дітьми, підтасовують документи і творять інші беззаконня. Святий рівноапостольний князь Володимир цього не робив. А змагатися в тому, хто має більше відношення до великого Просвітителя Русі, потрібно саме його справами, а не гордовитими повідомленнями в соціальних мережах.