Елладський клірик в ПЦУ: чи призвуть розкольники грецьких варягів

26 травня відбулась хіротонія архімандрита Епіфанія (Димитріу), клірика Димитріадської і Алміроської митрополії Елладської Православної Церкви, в «єпископа ольвійського, вікарія Маріупольської єпархії» ПЦУ. Навіщо грека поставляють на українську «кафедру» і що це може означати для всього проекту ПЦУ?

Для початку невеликий екскурс в історію.

Після Хрещення Русі в 988 році, російська церква була організована у вигляді особливої митрополії Константинопольського Патріархату, причому митрополії вельми незначної і далеко не найважливішої.

Згідно традиційної історіографії, першим митрополитом Київським був святитель Михаїл († 992), етнічний грек, який прийшов на Русь із Корсуня разом зі святим князем Володимиром. При ньому Київська митрополія зробила лише найперші кроки свого історичного буття.

Правильний адміністративний устрій з поділом на єпархії відбувся при наступнику святителя Михаїла, святителі Леонтію († 1008 р.).

Надалі, за рідкісним винятком, протягом кількох століть митрополитів Київських обирав і висвячував Константинопольський патріарх з греків. Погоджували ці обрання не з київськими великими князями, а з візантійським імператором.

Як писав церковний історик Петро Знаменський, «в Росії вони тому були люди чужі і за походженням, і за мовою, і за національними симпатіями і не пробуджували до себе особливої довіри ні в князів, ні в народі. Потрібно при цьому мати на увазі і ту дурну репутацію, якою греки здавна користувалися на Русі і яка виразилася в замітці літописця: "суть бо Греци льстиві і до сього дня". Притому ж на російську митрополію надсилалися навіть не найкращі люди з греків. З 25 митрополитів-греків в перші чотири з половиною століття існування Російської Церкви не більше п'яти-шести чоловік заявили себе просвітою і благочестям. < ... > Між тим, небагато митрополитів з росіян все залишили після себе найкращу пам'ять і за своєю освітою, і за благочестям, і за благотворним впливом на паству».

Незважаючи на грецьке походження, залежність Київських митрополитів від Константинопольської патріархії була незначною. У внутрішньому житті Російської Церкви всі рішення приймав Київський митрополит, який при необхідності збирав Собор руських єпископів.

«Із 25 митрополитів-греків в перші чотири з половиною століття існування Російської Церкви не більше п'яти-шести осіб заявили себе просвітою і благочестям».

Церковний історик Петро Знаменський

Що стосується етнічного складу архієреїв Російської Церкви, то незабаром після Хрещення Русі всі вони були греками чи болгарами. Але згодом більшість з них були русичами. Деякі священики-греки, які приходили з новим Київським митрополитом з Візантії в якості його свити, теж часто ставали російськими архієреями.

Таке положення давало свої переваги і мало суттєві недоліки. Недоліки вже описані вище, що ж стосується переваг, то греки, які прийшли, були, як правило, далекі від внутрішньополітичної боротьби руських князів за владу. З цієї причини вони намагалися бути над сутичкою в Княжих міжусобицях і, по можливості, мирити ворогуючих князів. Так що історичний досвід перебування грецьких архієреїв на Русі і управління ними Російською Церквою досить багатий.

Тепер кілька слів про кадрову політику Константинопольської Церкви за останні сторіччя. Мається на увазі в підвладних Константинополю церковних структурах. Коротко вона полягала в наступному: всякий раз, коли греки могли поставити на будь-яку єпархію грека – вони це робили.

Так складалося практично в кожній помісній церкві: Албанській, Болгарській, Сербській, Румунській і навіть древніх – Єрусалимській та Олександрійській, коли відповідні країни опинялися під владою Візантійської, а потім і Османської імперій. Церковне життя при цьому піддавалося істотній еллінізації, навіть до заміни мови богослужінь на грецьку. Це породжувало численні конфлікти єпископату з духовенством, мирянами, а також місцевою владою.

Як тільки території цих держав отримували (відвойовували) свою незалежність, церковні структури відразу ж заявляли про бажання самостійності і управління своїми єпископами, а не грецькими.

Сьогодні фанаріоти люблять приводити в приклад дарування ними автокефалії Болгарській, Сербській, Румунській та іншим Церквам, але замовчують те, що у великій мірі вимоги автокефалії, причому в різкій формі – до розриву канонічних відносин, були породжені політикою эллінізації, яку проводив Фанар, і засилля архієреїв-греків у слов'янських (і не тільки) Церквах.

Отримання автокефалії Церквами в східно-європейських країнах практично завжди супроводжувалося витісненням грецьких архієреїв і заміною їх місцевими єпископами. У сьогоднішньому прецеденті заміщення єпископом-греком української «кафедри» ПЦУ ми спостерігаємо зворотну ситуацію: в «церковній» структурі, де до цього не було етнічних греків, вони починають з'являтися. Це свідчить про зворотній процес. ПЦУ не розширює свою «автокефалію», а навпаки її втрачає (якщо, звичайно, те, що має ПЦУ можна назвати автокефалією).

Тепер про те, навіщо Фанару знадобилося висвячувати грека на Ольвійскую «кафедру». Греки хитрі і виникнення подібного питання передбачили. Формальною відповіддю на нього буде: для опіки етнічних греків, які проживають в Маріуполі і його околицях. Таких, згідно з останнім переписом населення, 21 923 або 4,3% місцевого населення. І цілком логічно для них надіслати єпископа-грека.

Але справа, звичайно ж, не в грецькій пастві. По-перше, ці греки вже багато століть тому «ослов'янились», їх грецька самоідентифікація не настільки сильна, щоб їм був потрібен неодмінно єпископ-грек. А по-друге, абсолютна більшість греків, що живуть у Маріуполі та околицях, належать канонічній Українській Православній Церкві.

Головне завдання «єпископа» Епіфанія (Дімітріу) – сприяти визнанню ПЦУ Помісними Православними Церквами.

Як відомо, однією з головних причин відмови визнавати ПЦУ є неканонічність, а значить, і недійсність їх «хіротоній». Мабуть, на Фанері вирішили розбавити «єпископат» ПЦУ начебто канонічними архієреями. Адже в «хіротонії» архімандрита Епіфанія (Дімітріу) брали участь і представники Фанару, зокрема, митрополит галльський Еммануїл і митрополит Адріонопольський Амфілохій. 

Чи може бути визнана дійсною «хіротонія» розкольників, якщо в ній візьме участь канонічний архієрей? Фанарські богослови вважають, що так. Але чи може беззаконня стати законним, якщо в ньому візьме участь законний архієрей? Питання риторичне.

Головне завдання «єпископа» Епіфанія (Дімітріу) – сприяти визнанню ПЦУ Помісними Православними Церквами.

Хіба один такий Грецький «архієрей» в ПЦУ зможе представити цю релігійну організацію канонічною в очах Помісних Церков? Очевидно, що ні. Звідси можна зробити висновок, що призначення архімандрита Епіфанія «єпископом» ПЦУ – всього лише пробна куля. Куратори проекту ПЦУ вивчатимуть реакцію на таке призначення з боку і «єпископату» ПЦУ, і українського суспільства, і нової української влади. Якщо ця реакція не буде занадто негативною, то призначення греків на «кафедри» ПЦУ продовжаться.

Коли таких варягів, в сенсі «архієреїв»-греків, набереться певна кількість, в руках Фанару виявиться додатковий козир на переговорах про визнання ПЦУ Помісними Церквами. Константинополь зможе вимагати визнання на підставі того, що в ПЦУ вже є достатня кількість «канонічних» архієреїв.

Питання призначення греків можуть пов'язати і з питанням про ті самі ставропігії, тобто 20-30 найдавніших монастирів і храмів, які колишня влада зобов'язалася передати Фанару в якості мзди за видачу Томоса.

Церковна практика останніх років свідчить, що великими монастирями керують настоятелі в єпископському сані, а не в сані архімандрита або ігумена. Відповідно, фанаріоти можуть вимагати, щоб їх ставропігії очолювали єпископи. Шляхом нескладних підрахунків приходимо до цифри в 20-30 «єпископів»-греків в ПЦУ – за кількістю передбачуваних ставропігій. Це, звичайно, якщо справу з отриманням ставропігій в Україні фанаріотам вдасться просунути.

Проти такого варіанту грає те, що влада, яка обіцяла Фанару ставропігії, йде. Петро Порошенко вже не чинний Президент. Спікер Верховної Ради Андрій Парубій, який, власне, і озвучив приблизне число ставропігій, готується покинути свій пост через два місяці, коли повинні відбутися позачергові парламентські вибори.

Причому представники влади, що йде, цілком можуть опинитися за гратами. Проти Порошенка вже ініціювали кримінальні справи, і він з Парубієм намагаються убезпечити себе за допомогою погроз нового Майдану.

Звичайно, в таких умовах Фанар не може розраховувати, що ці українські політики виконають перед ним свої обіцянки. Але існують деякі обставини, які дозволяють фанаріотам сподіватися на отримання обіцяних ставропігій в Україні.

Може беззаконня стати законним, якщо в ньому візьме участь законний архієрей? Питання риторичне.

По-перше, про ставропігії згадується в Томосі, причому не коротко, а досить грунтовно. А на минулому, 24 травня 2019 р., засіданні «Синоду» ПЦУ задекларували прихильність ПЦУ положенням цього документу.

У світлі недавньої критики Томосу «почесним патріархом» ПЦУ Філаретом Денисенком і слів, що деякі його положення він виконувати не збирається, «Синод» ПЦУ окремим пунктом постановив: «Запевнити, що у своїх житті та діяльності Помісна Українська Православна Церква (Православна Церква України) керується Святим Письмом і Переданням, канонами Православної Церкви, власним Статутом, прийнятим Об'єднавчим Собором 15 грудня 2018 і відповідно зареєстрованим державою, Патріаршим і Синодальним Томосом про автокефалію від 6 січня 2019, рішеннями власних статутних органів».

По-друге, зараз в ПЦУ йде напружена боротьба між «почесним патріархом» і «митрополитом» Епіфанієм Думенко. «Дідусь ПЦУ» відстоює ідею незалежності ПЦУ від Фанару, нехай і ціною невизнання цієї релігійної організації з боку Помісних Церков і навіть можливого відкликання Томосу.

Прихильники Епіфанія набагато лояльніші Фанару і готові виконувати всі його вказівки. За це прихильники Філарета Денисенка прозвали їх «младотурками», натякаючи на слухняне виконання цими «архієреями» ПЦУ волі турецькопідданих, тобто фанаріотів.

Поки 90-річному «почесному Патріарху» вдалося зібрати під свої прапори дуже небагатьох прихильників. Але здаватися він не має наміру, про що і заявив відкрито: «Побачите! Побачите, що я буду робити! Але я буду захищати Київський патріархат до кінця!»

Що задумав Філарет, за його власним визнанням, що багато десятиліть співпрацював з КДБ СРСР, ми побачимо найближчим часом. Але найімовірніше, його справа програна. «Младотурки» тим і сильні, що вони «младо-». Ніхто не хоче робити ставку на людину, якій виповнилося 90 років.

Тому, найімовірніше, максимум, що зможе зробити Філарет, – це піти в черговий розкол. Для ПЦУ це, звичайно, буде неприємним ударом по іміджу, але буде в цьому і інша сторона. «Младотурки» зможуть вже повністю взяти владу в ПЦУ в свої руки і керувати нею без оглядки на думку «почесного патріарха». Отже, фанаріотам вже буде набагато легше змусити ПЦУ розщедритися на ставропігії на користь Константинопольського Патріархату.

«Побачите! Побачите, що я буду робити! Але я буду захищати Київський патріархат до кінця!»

Глава УПЦ КП Філарет Денисенко

Є і ще одна вимога, на яку можуть піти «младотуркі» і виконання якої від них може зажадати Фанар. Мова про «перерукоположення» «єпископату» ПЦУ. Цю ідею відкидає Філарет Денисенко, який дуже дорожить саме цим визнанням законності всіх своїх «священнодійств».

Але «младотурки» в цьому питанні можуть виявитися набагато менш педантичні. Можна припустити, що на переговорах представників Держдепартаменту США і Фанару, які вони відкрито ведуть з Помісними Православними Церквами з «українського питання», негласно обговорюють і цей варіант: архієреї Константинопольського патріархату по-тихому, без розголосу, перерукополагають «архієреїв» ПЦУ і роблять це «секретом полішинеля». Кому належить, буде про це знати, а для всіх інших «хіротонії» «ієрархів» ПЦУ будуть визнані канонічними спочатку. У цьому випадку принаймні деякі Помісні Церкви зможуть визнати ПЦУ. А для реалізації цього варіанту якраз і можуть стати в нагоді Грецькі «єпископи», інтегровані в структуру ПЦУ.

Як будуть розвиватися події і які з наших припущень виявляться правильними, покаже час. Але одне можна констатувати вже зараз: призначення грека «єпископом» ПЦУ – не що інше, як черговий тактичний хід у політичних ігрищах навколо проекту ПЦУ, продиктований необхідністю рятувати цей проект, що загрожує обернутися провалом для всіх його учасників.