Єрусалимська Церква – мати всіх Церков?

16 травня 2019 Патріарх Святого Града Єрусалима і всієї Палестини Феофіл III прийняв делегацію Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ).  У привітанні Єрусалимського Патріарха прозвучали слова, які заслуговують на увагу в світлі подій, що відбуваються сьогодні в православному світі. «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви».

Що може ховатися за ци начебто невинним формулюванням?

ІППТ проводило в Єрусалимі міжнародний семінар керівників своїх регіональних і зарубіжних відділень і представництв. Він був присвячений 200-річчю дипломатичної підтримки руської присутності на Близькому Сході.

Патріарх Феофіл III сказав багато приємних слів для делегації ІППТ і розмістив вітальну промову на офіційному сайті Єрусалимського Патріархату. «Ми особливо визнаємо роль, яку Руська Православна Церква відігравала протягом століть, особливо в Османській період, в підтримці Єрусалимської Церкви в політичному, дипломатичному та, звичайно ж, фінансовому відношеннях», – сказав Патріарх.

Все це правда. Невідомо, як склалася б доля Православних Церков на Близькому Сході – а це найдавніші Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська Церкви, – якби не допомога Русі. Політична, дипломатична і фінансова. Багато в чому саме завдяки цій допомозі найдавніші Церкви існують досі.

Але серед цих приємних слів прозвучала і фраза, яка повинна насторожити: «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви».

Як відомо, Матір’ю всіх Церков оголосив себе Константинополь. Більш того, Фанар заявив, що Православна Церква як така не може існувати без Константинопольського патріархату. Заявив Фанар і про те, що саме цей патріархат є гарантом єдності Православної Церкви. Що все Помісні Православні Церкви можуть вважатися такими лише остільки, оскільки вони знаходяться в спілкуванні з Константинопольським патріархатом.

І ось тепер Єрусалимський Патріархат заявляє те ж саме. Наскільки правомірні такі заяви? У коментарях під цими словами патріарха Феофіла III багато хто висловлює думку, що історично – так, повністю правомірні. Однак не все так просто.

«Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви».

Патріарх Єрусалимський Феофіл III

Безумовно, Церква Христова, яка отримала своє історичне буття в Сіонській світлиці в день сходження Святого Духа на апостолів, дорівнювала єрусалимській громаді. Причому навіть не християн (ця назву було засвоєно вперше в громаді Антіохійській), а просто учнів. З Єрусалима апостоли вийшли на проповідь в усі кінці землі. Єрусалимська громада за своєю моральною висотою являла собою ідеал християнської громади, який більш не досягала жодна громада, ніде і ніколи.

За вирішенням складних питань християни перших десятиліть зверталися саме до єрусалимської громади. У цьому сенсі цілком правомірним є твердження, що Єрусалимська Церква, а точніше перша єрусалимська апостольська громада, є матір’ю всіх Церков. Однак нинішня Єрусалимська Помісна Церква має до першої апостольської єрусалимської громади ставлення не пряме, а опосередковане.

Книга Діянь апостольських дає нам деяке уявлення про першу християнську громаду. Етнічно вона складалася з євреїв, які умовно ділилися на дві групи: іудеїв і елліністів, причому під другими маються на увазі не греки, а євреї розсіювання, що жили в інших країнах і говорили грецькою мовою. Як виняток Святе Письмо згадує язичника Миколая Антіохийця.

Незважаючи на рішення Апостольського собору 49 р. про необов'язковість для навернутих до християнства язичників дотримання приписів Закону Мойсеєвого, самі члени єрусалимської громади дотримувалися цього Закону досить прискіпливо. Вказівки християнського історика II століття Егесіппа дозволяють стверджувати, що єпископами Єрусалима послідовно були нащадки родичів Господа Іісуса Христа по плоті, першим з яких був Яків, брат Господній.

Під час Першого іудейського повстання проти римлян (66-70 рр.) єрусалимські християни втікали в містечко Пеллу і завдяки цьому змогли уникнути жахів облоги Єрусалима і його подальшого руйнування. Після 70 р. деякі християни повернулися в Єрусалим, і існування християнської громади в цьому місті продовжилося. Однак її вплив на інші громади, перш за все в Римі, Олександрії та Антіохії, практично припинився.

А ось під час Другого іудейського повстання під проводом Бар-Кохби (132-135 рр.) Ця єрусалимська християнська громада була повністю знищена і припинила своє існування. Причому удар по ній завдали з двох сторін. Повсталі іудеї знищували членів громади як християн, а римляни – як іудеїв. Придушення повстання Бар-Кохби римлянами було дуже жорстоким. Єрусалим був знищений вщент, а населення, що залишився в живих, було продано в рабство або втекло. Римський імператор Адріан під страхом смертної кари заборонив євреям не тільки проживати в Єрусалимі, а й наближатися до нього.

На місці зруйнованого Єрусалима побудували абсолютно нове язичницьке місто – Елію Капітоліну. Його заселили ветеранами римських легіонів і етнічними греками. У Елії Капітоліні не залишилося нічого, пов'язаного ні з колишньою християнською спільнотою, ні взагалі з історією Єрусалима, Палестини, іудейської культури і традиціями.

Церковний історик Євсевій Кесарійський зазначає, що незабаром в Елії Капітоліні знову з'явилася християнська громада, проте вона була вже грецькою за етнічним складом і ніяк не пов'язана з першою єрусалимської громадою. Роль цієї громади і, відповідно, єпископської кафедри була незначною протягом декількох століть. Набагато більшу роль грала інша кафедра в Палестині – Кесарійська.

Піднесення Єрусалимської кафедри відбулося вже в IV столітті в епоху імператора святого Костянтина Великого. Це було пов'язано з набуттям царицею Оленою головних християнських святинь – Гробу Господнього, Животворящого Хреста та інших – і з початком масштабного паломництва християн до цих святинь.

У 451 р постановою IV Вселенського Собору Єрусалимській кафедрі дарували статус патріархату, з підпорядкуванням йому християнських громад в Палестині. Однак з огляду на розрив першої християнської громади в Єрусалимі в 132-135 рр., а також незначне політичне становище Єрусалима, Вселенський Собор визначив Єрусалимській Церкві не перше місце в диптиху, як, здавалося б, повинно було бути, а лише п'яте, після Римської, Константинопольської, Олександрійської та Антіохійської.

В результаті арабського нашестя в VII столітті християнство в Палестині взагалі і Єрусалимський Патріархат зокрема занепали. Ще більше він посилився після завоювання Палестини хрестоносцями в 1099 р., коли латиняни захоплювали православні храми і переводили їх в підпорядкування Ватикану. Після завоювання Палестини турками 1599 р положення Єрусалимського Патріархату значно покращилося.

Що стосується етнічного складу Єрусалимської громади і її предстоятелів, то, як ми вже говорили, з першої половини II століття вона була грецькою. В епоху арабського панування громада стала переважно арабською. А після останнього єрусалимського єпископа-араба Дорофея II (XVI ст.) і до наших днів в Єрусалимському Патріархаті спостерігається така картина: єпископат і значна частина духовенства – греки, а паства – переважно араби.

Такий стан речей викликав і викликає до сих пір безліч конфліктів між паствою і єпископатом. На сьогоднішній день Єрусалимський Патріархат відноситься до умовної групи грецьких Помісних Церков, які в своїй політиці традиційно орієнтуються на Константинополь.

Виходячи з цього невеликого історичного екскурсу, питання про те, чи буде історично правильним називати сьогоднішній Єрусалимський Патріархат матір'ю всіх Церков, нехай кожен вирішує на свій розсуд. Та й не так важливо, є чи ні історичні підстави визнавати будь-якої Патріархат «Матір'ю всіх Церков», як питання, чи тягне за собою таке визнання будь-які привілеї для такого Патріархату в сучасному житті Помісних Церков.

Набагато важливішою і неоднозначною є претензія Патріарха Феофіла III на те, що Єрусалимська Церква «є гарантом православної єдності».

Вчення про єдність Церкви є однією з основоположних догматичних істин і входить в Нікео-Царгородський Символ Віри: "Вірую у Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Тому якщо ми починаємо говорити, що хтось, якась Помісна Церква – Єрусалимська, Константинопольська або ще якась – є гарантом православної єдності, логічним буде запитання: а хто в такому разі буде гарантом вчення про Пресвяту Трійцю або про втілення Іісуса Христа?
 

Не так важливо, чи є історичні підстави визнавати будь-якої Патріархат «Матір'ю всіх Церков», як питання, чи тягне за собою таке визнання будь-які привілеї для такого Патріархату в сучасному житті Помісних Церков.

Наступним логічним кроком в подібних міркуваннях стане питання: а хто взагалі є гарантом чистоти віровчення? Хто має в Церкві повноваження визначати, де Істина, а де її спотворення? Це питання постало ще багато століть тому. І його по-різному вирішили католицтві і Православ'ї.

У латинян гарантом всього без винятку віровчення і моралі є римський понтифік. Саме він видимий і відчутний критерій визначення чистоти віри. Догмат про папську непогрішність сформульований у латинян наступним чином: «Визначаємо, що Римський єпископ, коли говорить з кафедри, тобто коли, виконуючи обов'язки пастиря і вчителя всіх християн, своєю найвищою апостольською владою визначає, якого вчення в питаннях віри або моральної поведінки повинна триматися вся Церква, – в силу божеського сприяння, обіцяного йому в св. Петра, володіє тією ж безпомилковістю у справах віри і моралі, якою з волі божественного Спасителя повинна володіти Церква Його, коли визначає вчення, яке стосується вірі або моральної поведінки, а тому такі Римського єпископа визначення є такими, що не підлягають скасуванню самі по собі, а не за рішенням церкви. Хто ж, – та не допустить Бог! – наважиться проти цього нашого визначення заперечувати, нехай буде анафема!».

У Православ'ї немає подібним чином чітко сформульованого і зафіксованого догмата про те, хто є непогрішним і, отже, може бути гарантом і хранителем віровчення і моральності. Однак в Православ'ї є розуміння того, що таким хранителем і гарантом може бути тільки вся повнота Церкви Христової. Тільки про Церкву сказано, що вона є «стовп і утвердження Істини» (1 Тим. 3, 15). Тільки Церкві Господь дав обітницю про те, що «сили адові не переможуть Її» (Мф. 16, 18).

Церква не є якимось видимим (точніше, не тільки видимим) і тим більше одноосібним інститутом. Немає і чітко визначеної процедури дій, дотримуючись якої, Церква може проявити свою безпомилковість у визначенні догматів віри і охороні їх від лжевчень. Немає ні чітко визначеного порядку скликання Вселенських Соборів, ні того, хто має право їх скликати, ні того, скільки єпископів має в них брати участь від кожної Помісної Церкви, ні того, яким чином потрібно визначати цих делегатів на Собор. Ні процедури втілення в життя рішень Собору. Немає виконавчого органу, який був би за це відповідальний, і т. д.

Але незважаючи на всі ці складності, Церква завжди усвідомлювала саму себе єдиним гарантом збереження Істини. Ось як виражена ця свідомість в Посланні Східних Патріархів 1848 р. (повна назва: «Окружне послання Єдиної, святої, Соборної і Апостольської Церкви до всіх Православних християн»): «У нас ні патріархи, ні Собори ніколи не могли ввести що-небудь нове , тому що хранитель благочестя (iperaspistis tis thriskias) у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти віру свою незмінною і згідно з вірою отців його».

Навіть проведення Соборів далеко не завжди гарантує істинність прийнятих на них рішень. В історії Церкви неодноразово бували випадки, коли Собори, що володіють усіма ознаками Вселенських, насправді були розбійницькими і визнавалися такими через більш-менш тривалий час.

Давайте уявимо ситуацію, в якій знаходилися християни, коли такий розбійницький Собор ще не був визнаний розбійницьким. Адже прихильники такого лжесобору доводили всім, що вони мають рацію і їх нібито Вселенський Собор прийняв ось такі і такі рішення, яким всі повинні підкоритися. Давайте уявимо, як важко православним було доводити і відстоювати своє Православ'я в цей час. Всі ці проблеми і труднощі ніби самі підштовхували християн до досить простого рішення – встановити, що будь-яка особа або будь-який колегіальний орган в Церкві з чітко визначеними повноваженнями і процедурою прийняття рішень буде видимим гарантом чистоти віро- і моралі.

В Православ’ї розуміння, що хранителем і гарантом віровчення і моральності може бути тільки вся повнота Церкви Христової.

Латиняни піддалися подібній спокусі і з легкістю передали римському папі таку функцію. Це дуже просто і зручно – мати відомого гаранта і перекласти на нього всю відповідальність за прийняття рішень. Ми вже розглядали більш детально питання про зручність такого способу і про велику спокусу його прийняти.

Але православні завжди відкидали подібну спокусу і твердо відстоювали твердження, що Церква у всій своїй повноті управляється Духом Святим, який Сам творить собі форми і процедури. Не раз в історії Церкви рішення Вселенських Соборів відкидали, щоб потім вони перемогли після десятиліть або навіть століть боротьби за чистоту Православ'я. Не раз в історії Церкви були випадки, коли Істину відстоював всього один єпископ. Наприклад, Марк Ефеський на Ферраро-Флорентійському Соборі. Але в кінцевому підсумку Істина перемагала. Святий Дух вів Церкву через, здавалося б, нездоланні труднощі і перепони, до Правди. Вів одному Йому відомими шляхами.

Визнати існування видимого гаранта догматичних істин означає відмовитися від цього лідерства Духа Святого. І вже друге питання, кого призначити таким «гарантом»: римського понтифіка, Константинопольський патріархат, Єрусалимський або Руський.

Дуже хочеться думати, слова Єрусалимського Патріарха Феофіла III про те, що Єрусалимський Патріархат «є гарантом єдності Православної Церкви», – просто слова, які не матимуть жодного практичного втілення. В іншому ж випадку претензії Єрусалимського Патріархату на те, що належить всій повноті Церкві Христовій, повинні бути відкинуті, так само, як відкидаються і сьогоднішні претензії Константинопольського патріархату на верховенство в Церкві.