Чому Патріарх Кирил не дає автокефалію УПЦ
Чи потрібна священикам і мирянам Української Православної Церкви автокефалія.
Іноді доводиться чути таке питання: чому б Патріарху Московському Кирилу не дати законну автокефалію УПЦ? Мовляв, це б в одну мить вирішило всі церковні проблеми в Україні: розкольницькі рухи покаялися б і увійшли в канонічну Церкву, православні помирилися б між собою, припинилися б захоплення храмів, віруючих перестали б докоряти в належності до Московського Патріархату, люди приходили б сповідатися і причащатися в будь-який храм без ризику «нарватися» на безблагодатних ряджених ошуканців.
Наскільки вірними можна вважати такі тези? З багатьох причин подібні погляди на проблему автокефалії в Україні є помилковими.
Для початку давайте дамо найпростішу, очевидну відповідь на поставлене запитання: «Чому Патріарх Кирил не пропонує автокефалію УПЦ?». Відповідь: не пропонує, бо УПЦ його про це не просить.
Церква в Україні не просить Московського Патріарха про автокефалію, тому що на сьогоднішній день всередині УПЦ немає значного руху за автокефалію. Ті, хто хотів відокремитися, вже перейшли в ПЦУ. Два єпископа, кілька десятків священиків і приблизно 30 парафій, які добровільно перейшли в нову церковну структуру, – ось і все автокефальне крило, яке було колись частиною УПЦ. Всі інші монахи, священики, миряни УПЦ задоволені статусом самокерованої Церкви з правами широкої автономії.
Більш того, церковних людей взагалі не займає подібна проблематика. Як викладачеві і катехізатору, мені досить часто доводиться розмовляти про віру з найрізноманітною аудиторією. І я ніколи не чув від наших людей питання: коли ж ми, нарешті, отримаємо автокефалію? Віруючих займають зовсім інші речі: духовне життя, Святе Письмо, святоотецькі труди, богослов’я. Теми церковної політики їх мало цікавлять.
Сьогодні прихильники ПЦУ люблять вказувати на Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 року, делегати якого підписали звернення до Патріарха Московського про дарування УПЦ автокефалії. Мовляв, подивіться: УПЦ хотіла автокефалії. Навіть владика Онуфрій (нинішній митрополит Київський) поставив свій підпис! Але наші опоненти замовчують про багато деталей, що стосуються як цього Собору, так і того, що було після нього. Як і замовчують про те, чому нинішній Предстоятель УПЦ відразу після після Собору 1991 року дезавуював свій підпис.
Чому Патріарх Кирил не пропонує автокефалію УПЦ? Тому що УПЦ його про це не просить.
Перш за все, є багато свідчень про те, що рішення Собору продавив митрополит Філарет. Показово, що ця подія в Києві стривожила більшість священнослужителів і мирян в Україні, і в Московську Патріархію з різних єпархій УПЦ почали надходити телеграми з проханням залишити їх парафії в московській юрисдикції.
22 січня 1992 року в Києві відбулася єпископська нарада УПЦ, на якій за наполяганням того ж Філарета і під тиском влади прийняли ультимативну вимогу до Патріарха і Синоду РПЦ про надання автокефалії УПЦ. На нараді єпископи Чернівецький Онуфрій (Березовський), Тернопільський Сергій (Генсицький), Донецький Аліпій (Погребняк) відмовилися ставити свої підписи під зверненням.
На наступний день після наради Синод УПЦ змістив їх всіх зі своїх кафедр, що викликало обурення серед церковного народу. Паства не випустили архієреїв зі своїх єпархій. Єпископи Онуфрій і Сергій направили послання Святішому Патріарху Олексію, в яких заявляли про відмову від своїх підписів під визначенням Собору УПЦ, що відбувся 1-3 листопада 1991 р, і від своїх підписів під зверненням єпископату Української Церкви про дарування автокефалії.
На Архієрейському Соборі, який пройшов з 31 березня по 4 квітня 1992 року, переважна більшість українських архієреїв висловилися проти надання автокефалії Українській Церкві. Дискусія, проведена в умовах, що виключала тиск української влади, показала, що в питанні про автокефалію серед українського єпископату (в УПЦ в цей час був 21 єпископ, в роботі Собору взяли участь 20 українських архієреїв, 18 з яких мали право вирішального голосу) немає єдиної думки. Більшість єпископів українських єпархій дезавуювали свої підписи під зверненням з проханням про дарування автокефалії.
Така історія цього Собору.
З початку 90-х років і до сьогоднішнього часу загальна позиція духовенства та мирян УПЦ не змінилася. А краще сказати, стала ще більш послідовною і однозначною щодо автокефалії – тверде НІ. Тут потрібно сказати «спасибі» Філарету, який своїми аморальними і антиканонічними діями кинув тінь на саму ідею автокефалії. Якби не він, на відмежування Української Церкви від РПЦ багато віруючих дивилися б набагато м’якше і терпиміше, ніж дивляться сьогодні. Але Філарет спрацював, як слон в крамниці з посудом. Він дискредитував ідею автокефалії всерйоз і надовго.
Втім, віруючі УПЦ не хочуть автокефалії тільки з однієї головної причини: навіщо? Навіщо нам автокефалія, якщо у нас є все для спасіння? Таїнства УПЦ благодатні й визнані, ми молимося і служимо з Помісними Церквами всього православного світу. У нас є монахи, священики і безліч мирян, у нас є семінарії і академії, монастирі і храми. Нам важливо зберігати духовний зв’язок з віруючими Росії, Білорусі, Молдови та багатьох інших країн, що входять в духовний простір РПЦ.
Потрібно сказати «спасибі» Філарету, який своїми аморальними і антиканонічними діями кинув тінь на саму ідею автокефалії.
Тому якби навіть хтось із ієрархів став зверху нав’язувати нам автокефалію, ми б сприйняли це як зраду.
Автокефалія однозначно була б шкідливою для УПЦ. Вона замкнула б УПЦ на самій собі, і ми залишилися б один на один з усіма тими вірусами, які гуляють в церковному просторі України: націоналізм, місіонерська пасивність, любов до грошей, неосвіченість. Це все одно, що закрити всі вікна в квартирі та насолоджуватися незалежністю від чистого повітря. Так і ми задихнулися б від наших внутрішніх хвороб.
Наш зв'язок з Руською Церквою дає хоч якусь духовну вентиляцію. Ми взаємно збагачуємося завдяки нашому церковному братству – Україна і Росія, Білорусь і Україна, Україна і Молдова... Вони нам щось дають, ми їм. Подібно до того, як річка тече і впадає в море і цим живе. Якщо її перекрити, буде біда. Той же принцип стосується і нас.
* * *
Це ми сказали про віруючих УПЦ – чому нас автокефалія не цікавить. Але якже люди, які були і залишаються поза Церквою тільки тому, що їм не подобається Москва, Росія, Патріарх Кирил та ін? Хіба не сприяла б їх воцерковлення незалежність від РПЦ?
Ні, не сприяла б. Якщо в питаннях порятунку людиною рухають ідеологічні теми, значить, рішення цих питань буде саме рішенням ідеологічних питань, а не духовних. Навіть якщо така людина розчерком чийогось пера виявиться в канонічній Церкві, вона буде жити в ній тими ж парадигмами. Для українського націоналіста, наприклад, найголовнішим залишиться Україна, для російського – Росія, румунського – Румунія, і т.д. Автокефалія не змінить його нутро, він і в автокефальній Церкви залишиться більше націоналістом, ніж християнином.
Ті жителі України, хто щиро бажає спасіння душі, любить Христа і намагаються вести духовне життя, вже давним-давно знайшли все це в УПЦ. Ті ж, хто до ідеології українства ще хочуть залучити і Церкву, бачать в Церкві лише служницю тієї ж ідеології. Вони дивляться на Церкву як на необхідну деталь в конструкції під назвою «нова Україна» і навряд чи здатні шукати в ній Бога.
* * *
Якщо з такою боку поглянути на церковну проблему України, потрібно визнати, що нинішнє церковне розділення – з одного боку, явище трагічне, а з іншого – благе. Трагічне – бо ми розділені духовно, і духовний поділ провокує конфлікти всіх інших рівнів. Благе – тому що воно дає можливість кожній людині бути там, де вона хоче.
Якщо для людини найголовніше – та чи інша ідеологічна система і для неї не існують такі вимірювання, як, наприклад, думка Помісних Церков або стародавні канони; якщо боротьба за політичну незалежність для неї замінює духовне життя – то перебування в Церкві їй просто не потрібно. Вона зможе з тим же успіхом займатися своїми питаннями в ПЦУ або УПЦ КП.
Так взагалі-то й сталося, що всі ті люди, які хворіли даними темами, відійшли в ПЦУ. Ось і чудово! Займайтеся, панове, тим, що вам цікаво, – в ПЦУ. А ми будемо займатися тим, що цікаво нам, – в нашій рідній УПЦ. Тільки не чіпайте нас, будь ласка, не захоплюйте наші храми. Адже якщо ви робите так, ви показуєте, що ви просто не християни.
І навряд чи нам неодмінно потрібно об’єднуватися. Ні, таке згуртування НЕ буде благим. Та й не можна поєднати непоєднуване. Навряд чи вийде об’єднати тих, хто викидав бабусь з храмів, з самими цими бабусями. Навряд чи можна поставити на один рівень Блаженнішого Митрополита Онуфрія і «патріарха» Філарета. Навряд чи зможуть ті, хто відбирав у нас храми, стати однодумними і одностайними з нами. Неможливо стати єдиним цілим тим, хто кричить в храмі «Слава Україні», з тими, хто співає «Господи, помилуй».
У них інші цілі й інша віра. Так, інша. Ми віримо, згідно з Символом віри, не тільки в Бога, але і у «Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Не в принципово «українську» Церква і не в принципово «російську» – а в «Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Церква – це теж предмет віри, і вірити в неї потрібно правильно. І якщо нам починають говорити, що та Церква, в якій ми були раніше, неправильна тільки тому, що вона не «українська», – для нас цей аргумент не працює. Це наперед неправдивий підхід.
Якщо для людини найголовніше – та чи інша ідеологічна система і для нього не існують такі вимірювання, як, наприклад, думка Помісних Церков або стародавні канони; якщо боротьба за політичну незалежність для нього замінює духовне життя – то перебування в Церкві йому просто не потрібно.
Тому краще кожному бути там, де вирішуються його питання – ідеологічні вони чи духовні. Для цього Бог і попустив поруч з УПЦ і ПЦУ, і УПЦ КП.
Недарма Біблія дає мотив не тільки об’єднання, а й поділу. Згадаймо притчу про овець і козлів (Мф. 25, 31-46). «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, але меч, бо Я прийшов розділити людину з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її» (Мф. 10, 34-35), – також говорить Христос. «Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, але розділення» (Лк. 12, 51), – проповідує Він в іншому місці. «Вийдіть з-поміж них і відлучіться, каже Господь» (2 Кор. 6, 17), – нагадує апостол Павло. А є ще в Писанні і таке: «якщо і Церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф.18,17).
А тим поборникам християнської любові, які з Росії радять віруючим УПЦ об’єднуватися з усіма підряд (є такі, і їх досить багато), треба просто з’їздити в Україну і бути присутнім при черговому захопленні храму УПЦ. Подивитися в очі людям, які б’ють жінок похилого віку, виганяють з храму священиків, викрикують націоналістичні речівки в церкви, спилюють болгаркою замки на храмових дверях. Подивитися, з ким вони пропонують нам об’єднатися, і точно чи варто це робити.
Зараз, принаймні, в Україні видно, хто є хто: хто жертва, а хто агресор, хто молиться, а хто біснується. І якщо змішати все це в щось спільне, буде хаос. Навряд чи таке об’єднання угодно Господу.
* * *
Для автокефалії повинні дозріти і Церква, і народ. Повинна бути хоч якась солідарність у цьому питанні. І якщо в Церкві і в країні немає єдності по темі автокефалії, штучно тут нічого не вийде зробити. Досвід страждань УПЦ на тлі створення ПЦУ показав правду даних тез.
Це розуміє Патріарх Кирил, і тим більше розуміє Блаженніший Онуфрій. Це розуміють або відчувають віруючі УПЦ. Тому ми не просимо автокефалії у Москви (адже тільки така автокефалія була б законною), і Патріарх не піднімає це питання.
Не чіпайте нас з темою автокефалії, панове. Дайте нам спокій. Дайте нам спокійно молитися в наших храмах. Створюйте собі що хочете: хоч ПЦУ, хоч що завгодно – але відчепіться від нас. Нехай кожен молиться, де хоче. Тільки тоді в Україні встановиться хоч якийсь церковний мир. Нехай зовнішній, нехай хиткий – але мир. Той мир, якого сьогодні так не вистачає жителям України.
