Чи має право ПЦУ називати себе християнською організацією?
Замість поваги до святинь адепти нової структури демонструють тільки ненависть до Церкви, непроглядне невігластво і маріонетковість свідомості.
Вранці 12 квітня в селі Курозвани Гощанського району Рівненської області активісти ПЦУ виламали двері в домовому храмі УПЦ. Парафіяни захопленого нещодавно храму влаштували церкву в старому церковному будинку. Здавалося б, «активісти» вже отримали великий храм – що ж іще потрібно? Однак на цьому прихильники ПЦУ не зупинилися. Проникнувши в церковний будинок, переобладнаний в храм, злодії винесли на вулицю майно, що належить релігійній громаді УПЦ – у тому числі Престол зі Святими Дарами.
Протоієрей Володимир Коваль, настоятель захопленого храму, виїхав із села зі своєю сім'єю за день до цієї події. Батюшка залишив будинок, в якому він жив більше 20 років, щоб у громади з'явилося місце для здійснення богослужінь. Але навіть і цей куточок у вірян тепер забрали.
Релігійна громада УПЦ мала право власності на цей церковний будинок, але на пред'явлені документи церковні рейдери не реагували. Приїхала поліція, яка, ясна річ, не діяла.
Благочинний Гощанського благочиння протоієрей Михайло Петров назвав те, що сталося, «біснуванням і знущанням над святинями».
* * *
Колись вмілі маніпулятори сколихнули людські маси в Україні, обурюючись «побиттям дітей». Тепер же нікого не цікавлять і не обурюють факти побиття літніх віруючих жінок, захоплень храмів, вигнання зі своїх будинків священиків із сім'ями, повної бездіяльності поліції в даних ситуаціях. Беззаконню кінця-краю немає – беззаконню махровому, бісовському, кричущому – але це мало кого турбує.
Випадок виносу престолу зі Святими Дарами з храму на вулицю – перший в історії ПЦУ. Це блюзнірство показує, що активісти «української Церкви» – взагалі не християни. Православний християнин не може не знати, що миряни без благословення священика не мають права заходити у вівтар і тим більше торкатися до Престолу. Те, що якісь випадкові люди витягли святиню на вулицю, на загальний огляд, як який-небудь побутовий предмет, змушує засумніватися не тільки в наявності православної віри у адептів ПЦУ, але і в їхньому душевному здоров'ї і моральній адекватності.
Навіть у атеїстів часто присутня якась інтуїтивна повага до святині. Але тут, як можна бачити, немає нічого такого – є тільки ненависть до Церкви, непроглядне невігластво, маріонетковість свідомості і моральна нечистоплотність.
Престол в храмі знаменує Престол Пресвятої Трійці і є місцем особливої присутності слави Божої. Навіть священик торкається Престолу зі страхом Божим і священним трепетом, а молиться перед ним, тільки одягнувшись у священний одяг. І цей Престол, на якому були Святі Дари – Тіло і Кров Христові, – винесли на дорогу, як якусь буденну річ. Святі Дари, перед якими християни на богослужінні кладуть земний уклін… Самого Христа кинули під ноги, як щось непотрібне.
* * *
Дивно, що ще зовсім недавно більшовики робили те ж саме – здійснювали кощунство, відбирали храми, зрізали хрести, били вірян, порушували кримінальні справи проти духовенства… Церква вижила – але де тепер більшовики? На жаль, сьогоднішні гонителі Церкви не вчаться на помилках минулого. Все повторюється.
Вони не розуміють того, що Церква непереможна, тому що її створив Бог, і вона буде існувати до кінця земної історії. Імена гонителів Церкви з ганьбою йшли в минуле – а Церква жива досі, і вона переживе всіх леніних, сталіних, хрущових і порошенків – тому що Христос сказав: «створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» (Мф. 16, 18).
Те, що даний випадок став просто новиною серед інших звичайних новин і не потряс нашу громадськість, говорить багато про що. Загалом український народ, на жаль, розцерковлений. По нас прокотився потужний каток обмирщення. У загальній масі хрещені люди не розуміють, що таке Престол і Святі Дари. Не розуміють, що таке святиня. Це для них просто «церковне майно». Якщо Церква стала «чужа» – значить, і її майно тепер для них «чуже». Винесли на дорогу і кинули, як мотлох.
Навіть у атеїстів часто присутня якась інтуїтивна повага до святині. Але у прихильників ПЦУ, як можна бачити, немає нічого такого.
Тут немає християнства і взагалі віри в Бога. Бог не хоче, щоб віряни знущалися один над одним. Богу не може бути завгодно, щоб християни однієї конфесії гнобили інших християн. Богу не може сподобатися, коли б'ють людей похилого віку, зривають замки з храмів, не дають людям спокійно молитися. Хіба це не зрозуміло? На жаль, такі прості речі дійсно не розуміють активісти ПЦУ. І якщо незрозуміло таке просте, то про яке християнство може йти мова?
Таке «християнство» стало можливим під впливом посиленої антиросійської пропаганди останніх років. Тепер ярлик «проросійське» можна повісити на все, що завгодно, навіть Церкву – і образ «ворога» спрацює як би автоматично. Як тільки Церква називається не українською, а «московською» – в мізках бідної маніпульованої людини спрацьовує «детонатор». Церква «московська» для нього ніби втрачає свою сакральність. Для такої людини сакральність можлива тільки в «українськості».
Відчуваєте, чим тут пахне? Тут пахне сакралізацією нації. Це звичайний нацизм, товариші.
Українець – добре, росіянин – погано. Українська мова – добре, російська – погано. Шевченко – добре, Достоєвський – погано. ПЦУ – добре, РПЦ – погано.
У такій системі координат пропонують нині жити людині в державі Україна.
* * *
Ще одна недавня новина: у Махнівці «священнослужитель» ПЦУ Віктор Боднар спробував напасти на архієпископа Вінницького і Барського Варсонофія під час здійснення ним молебню. «Священик», який намагається вдарити архієпископа під час молитви, – що це за явище, і що тут від християнства?
Ще зі свіжого: 14 квітня в селі Розваж на Рівненщині прихильники ПЦУ взяли штурмом храм прямо під час недільної служби. «Людей хапали за руки, волосся, порвали одяг, діти падали, вони по дітях йшли… незважаючи ні на що, – розповідала одна з прихожанок храму. – Їхній "батюшка" Лукашик зривав монтуванням замок на хаті на території храму, самовільно повісив інший замок, а потім почав нею ще й розмахувати. Люди говорили, що або поліція те монтування потім забрала, або він сам віддав, я цього не бачила, бо втекла вбік». Щоб переконатися в правдивості цієї розповіді, досить подивитися відео захоплення.
Дивишся на все це і думаєш: як ми до цього дожили? Пригадується, як головний герой фільму Н.С. Міхалкова «Сонячний удар» запитував самого себе, спостерігаючи за революційними подіями: «Як це сталося?» Ось і зараз виникає те ж запитання щодо українських подій: що з нами сталося, і як ми до цього прийшли?
Тут можна говорити про крайній варіант етнофілетизму, про навколоцерковний нацизм і просто про затьмарення людської свідомості. Жах в тому, що подібний стан душі називають християнством. Причому виключно правильним християнством...
* * *
Що сталося з нашими людьми, і чи є у нас надія? Чіткої відповіді поки немає… Але очевидно одне: необхідно перестати називати християнством те, що ним по суті не може бути. Комусь треба схаменутися, відступити назад і поставити собі запитання: чи християнин я?
Чи можу я називати себе так, якщо я беру участь у захопленні храмів, побитті вірян, вигнанні духовенства, образі християн іншої Церкви, попранні святинь? Називати себе можна ким завгодно, але за все, в тому числі і за те, ким ми себе називаємо, треба буде давати відповідь.
Якщо вовк називає себе ягням, він не перестане бути хижим звіром. Поганин і безбожник за своїм внутрішнім станом може називати себе християнином, але в Царство Боже він не увійде. Що для людини головне: називати себе християнином чи бути ним – доведеться вирішувати кожному з нас.
І, здається, саме час серйозно задавати запитання: чи має право ПЦУ називати себе християнською організацією?
