Ілюзія незалежності: гіркий досвід автокефалії Церкви в Чехії та Словаччині
Все, що відбувається в Україні – точна копія розколу в Церкві Чеських земель і Словаччини. Але можна бути впевненими – ніякої самостійності Фанар не дасть нікому.
Нещодавно, чеський інтернет-ресурс www.prazsky-spravodaj.cz опублікував повну версію статті доктора теології з Праги Якуба Іржі Юкла «Роль Вселенського Патріархату в період кризи Православної Церкви в Чеських землях і Словаччині» (на СПЖ ця стаття опублікована під назвою «Рішення Фанару: погляд із Чехії», – прим. ред.).
Мені, як багаторазовому учаснику Єпархіальних зборів Празької єпархії, було вкрай корисно і важливо почути погляд на події, що відбуваються в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини з боку людини, що перебуває в керівництві Празької єпархії (члени Єпархіальної ради) і, в той же час, історика і богослова. Повністю підтверджую викладену інформацію в статті доктора Юкла і, грунтуючись на його тексті, хочу акцентувати увагу на деяких деталях.
Перші ж дії Константинопольського Патріархату в 20-х роках XX століття на території Чехії вкинули місцеву православну громаду в розкол, відомий в церковній історії як «Савватієвський». Спроба в цей період Константинопольського Патріархату підпорядкувати собі Православну Церкву, що зароджувалася в Чехословаччині, призвела до поділу серед і так нечисленних кліриків і мирян, посіявши в серцях людей недовіру і ворожнечу.
2 березня 1923 р. Константинопольський Патріархат видав Томос «Про створення Православної Архієпископії в Чехословацькій Республіці» і висвятив у єпископа архімандрита Саватія (Врабца), створивши, таким чином, паралельну церковну юрисдикцію. Очевидно, Константинопольський Патріархат не прагнув допомогти об'єднанню та зміцненню православних громад Чехословаччини, що критично ускладнювало місцеве церковне відродження. Однак народ не підтримав ставленика Константинополя і об'єднався навколо єпископа Багата (Павліка), що прийняв надалі мученицьку кончину.
У 1951 р. Чехословацькій Православній Церкві була дарована автокефалія від Матері-Церкви Руської. Незважаючи на всі складнощі того історичного періоду, православ'я в Чехії і Словаччині, після надання самостійного статусу, досить активно і динамічно розвивалося — була відкрита духовна семінарія, яка готувала місцевих кліриків, видавались богослужбові книги і загальноцерковні журнали, відкривалися нові монастирі та парафії.
Константинопольський Патріархат визнав автокефальний статус Православної Церкви Чеських земель і Словаччини тільки в 1998 р., але з багатьма вимогами і умовами, які ставили Помісну Церкву в залежність від Константинополя. Однак, імплементація положень Томосу у Статут Православної Церкви Чеських земель і Словаччини затягувалася, у зв'язку з чим з боку Константинопольського Патріархату були зроблені конкретні кроки щодо повного підкорення Помісної Церкви через створення в ній розколу і подальшого «подолання» на своїх умовах.
19 жовтня 2013 року до Праги прибув митрополит Галльський Еммануїл і взяв участь у зборах Празької єпархії, скликаних для обрання нового архієпископа Празького після смерті митрополита Христофора (Пульца). Митрополит Еммануїл у своєму виступі заявив, що жодного з кандидатів на обрання архієпископом Празьким Константинопольський Патріархат не визнає, тим самим фактично зірвавши процедуру голосування. Це був перший крок у формуванні розколу і спробі підпорядкування Помісної Церкви.
Митрополит Еммануїл у своєму виступі заявив, що жодного з кандидатів на обрання архієпископом Празьким Константинопольський Патріархат не визнає, тим самим фактично зірвавши процедуру голосування. Це був перший крок у формуванні розколу і спробі підпорядкування Помісної Церкви.
Наступним кроком, на думку Константинопольського Патріархату, було повне захоплення управління в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини. Скориставшись амбіціями старого архієпископа Оломоуцького Симеона (в той час обраний Священним Синодом Православної Церкви Чеських земель і Словаччини Місцеблюстителем митрополичого престолу), на його запрошення в грудні 2013 року на засідання Синоду Православної Церкви Чеських земель і Словаччини прибули два делегати Константинопольського Патріархату – все той же відомий «спеціаліст» із розколів митрополит Галльський Еммануїл і його колега митрополит Австрійський Арсеній.
Архієпископ Симеон дав згоду на включення в Синод з правом голосу цих двох ієрархів Константинопольського Патріархату, розраховуючи при їхній допомозі стати Предстоятелем Церкви. Як відомо, архієпископ Симеон на цьому засіданні Синоду під надуманими приводами намагався звільнити двох єпископів Православної Церкви Чеських земель і Словаччини. Таким чином, в Синоді залишилися б тільки два єпископи: архієпископ Пряшівський Ростислав і архієпископ Симеон, який, будучи намісником, мав вирішальне право голосу і міг ввести в Синод єпископів Константинопольського Патріархату одноосібним рішенням. Тільки позиція всіх єпископів Православної Церкви Чеських земель і Словаччини (крім архієпископа Симеона) і підтримка Руської Православної Церкви не дозволили Константинопольському Патріархату вже в той час повністю захопити керівництво в Церкві.
Наступним кроком, на думку Константинопольського Патріархату, було повне захоплення управління в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини.
Зазнавши прикрої поразки, Константинополь не зупинився і продовжив боротьбу за підпорядкування собі Православної Церкви Чеських земель і Словаччини. Константинопольський Патріархат не визнав діянь Помісного Собору Православної Церкви Чеських земель і Словаччини про обрання Предстоятелем Блаженнішого Митрополита Ростислава і продовжив підтримувати в якості Місцеблюстителя архієпископа Симеона. Що це – прагнення зберегти чистоту канонів чи вимога суворого виконання Статуту Помісної Церкви? Ні, у Статуті (Глава 2, стаття 2, п. 3) зовсім чітко говориться про обрання Місцеблюстителя Священним Синодом, що було повністю виконано єпископами Православної Церкви Чеських земель і Словаччини. Разом з тим, архієпископ Оломоуцький Симеон, будучи Місцеблюстителем, порушив Статут у частині гл. 2, ст. 2, п. 4, в якій говориться: «Якщо посада митрополита вакантна, Священний Синод зобов'язаний підготувати вибори нового митрополита в строк, що не перевищує 40 днів». Після упокоєння митрополита Христофора в квітні 2013 р. архієпископ Симеон не збирав Синод для підготовки проведення Помісного Собору, боячись втратити владу. У цьому сенсі, зміна Місцеблюстителя була необхідна для скликання Помісного Собору і обрання Предстоятеля.
Лист Константинопольського Патріархату від 26.08.2015 р. (про невизнання Предстоятелем Блаженнішого Митрополита Ростислава і вимогу проведення нових виборів – див. у статті доктора Юкла), повністю дестабілізував внутрішнє життя Православної Церкви Чеських земель і Словаччини і дав шанс розкольникам знову отримати можливість захоплення керівництва Церкви.
Лист Константинопольського Патріархату від 26.08.2015 р. (про невизнання Предстоятелем Блаженнішого Митрополита Ростислава і вимогу проведення нових виборів – див. у статті доктора Юкла), повністю дестабілізував внутрішнє життя Православної Церкви Чеських земель і Словаччини і дав шанс розкольникам знову отримати можливість захоплення керівництва Церкви.
Однак, зовсім скоро, а саме 14.01.2016 р., сталася зовсім дивна подія – підписання комюніке про визнання Митрополита Ростислава Предстоятелем Церкви. Що ж видатного, на межі дива, сталося за цей короткий період? Чи може нарешті, в Стародавньому Константинополі розібралися в деталях проблем або реально було прийнято зважене рішення!? Відповідь вкрай проста і рішення прагматичне – через кілька днів, а саме 21–27 січня 2016 р., готувалася до проведення Передсоборна нарада глав Православних Церков і відсутність однієї із Помісних Церков ставило під загрозу підготовку і скликання Всеправославного Собору. І в цьому випадку всім відома тверда позиція Руської Православної Церкви про неможливість скликання Собору без участі однієї із Помісних Церков, спонукала Константинопольський Патріархат до вимушеного визнання Митрополита Ростислава Предстоятелем. Показова в цьому випадку «канонічна принциповість» Константинопольського Патріархату, спритне застосування ним «історичної традиції» і використання, при необхідності, «рятівної ікономії».
Провівши Критський Собор, Константинопольський Патріархат не змінив своїх планів по захопленню Помісної Церкви Чеських земель і Словаччини, змінивши тільки тактику. Тепер, замість включення в Синод єпископів, Константинопольський Патріархат вимагає зміни Статуту Православної Церкви, за яким Помісна Церква фактично втратить статус автокефальної. І знову основним важелем тиску є загроза активізації розколу через підтримку, очікуючих реваншу, розкольників.
Післямова
Розкол як елемент церковного життя існував завжди. Диявол – родоначальник розколу і перший розкольник світу духовного; учень Христа Іуда – перший розкольник християнства. Амбіції і владолюбство – джерела всіх розколів, перебували і будуть, на жаль, перебувати, як і гріх, в церковному житті. Перебування в Церкві не гарантує виправлення, яке грунтується тільки на особистому виборі людини. Церква ж реагує на розкол, чвари, розділення, словами Христа: «Якщо ж і Церкви не послухає, то хай він буде тобі, як язичник і митар» (Мф.18:17). Але Церква повинна бути в єдності і однозначно виражати своє ставлення до розколу і розкольників, не розділяючись в собі і не поділяючи розкольників на хороших і поганих. Загальне і єдине ставлення до розколу – запорука мінімізації розколів в майбутньому.
На жаль, в даний час ми є свідками культивування розколів як інструменту тиску та досягнення своїх цілей з боку Константинопольського Патріархату. «Старша сестра» з сім'ї Помісних Церков завжди мала шанс по-справжньому бути прикладом для всіх Церков – у взаємодопомозі, консолідації та об'єднанні, припиненні інтриг і ворожнечі. Глибока криза, в яку впав Константинопольський Патріархат на початку XX століття, давала можливість об'єднати всі Церкви в підтримці великої Церкви; зцілення її важкого становища та об'єднання світового православ'я. Але, спокушуваний потрясіннями в Руській Православній Церкві, які відбулися після 1917 р., Константинопольський Патріархат вибрав шлях експансії як елементу виживання з підпорядкуванням територій, які «погано лежать». З цього моменту розкол став живильним середовищем для Константинопольського Патріархату, інструментом якого є псевдовиліковування.
Історія Церкви підтверджує, що в її тілі завжди будуть кар'єристи і владолюбці, які для досягнення своїх цілей підуть на будь-яку інтригу і розкол, тільки якщо матимуть шанс на легалізацію. І поки «благодатність» розкольників знаходиться на «кінчику пера» Константинопольського Патріарха, тренд на розкол буде тільки розширюватися.
У цей час одним із пріоритетних питань міжурядового діалогу має бути виключення можливості підтримки розколу в будь-якій формі і прояві. У кожної Церкви знайдуться незадоволені і скривджені, яких з легкістю можна використовувати для тиску на канонічну Церкву через апелювання до Константинопольського Патріархату (хоча і сам Константинопольський Патріархат не виняток…).
Проблеми останніх років в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини є наочним прикладом абсолютної рукотворності розколу з використанням певної технології. Можна щиро шкодувати, що діяльність Константинопольського Патріархату останнім часом наводить на роздуми про можливе спокійне життя святих Помісних Церков без нинішньої нав'язливої «турботи» Матері-Церкви...
Все, що відбувається в Україні – точна копія розколу в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини – є ображені, є амбітні кар'єристи, і, найголовніше, є переконаність розкольників у своїй легалізації – те єдине, що утримує розкол від розвалу. Але можна бути абсолютно впевненими в тому, що ніякої повної самостійності Константинопольський Патріархат не дасть будь-якій церковній структурі в православному світі.
На завершення висловлю свою думку щодо церковних подій в Україні. Все, що там відбувається – точна копія розколу в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини – є ображені, є амбітні кар'єристи, і, найголовніше, є переконаність розкольників у своїй легалізації – те єдине, що утримує розкол від розвалу. Але можна бути абсолютно впевненими в тому, що ніякої повної самостійності Константинопольський Патріархат не дасть будь-якій церковній структурі в православному світі. Якщо у автокефальної Церкви Чеських земель і Словаччини намагаються так змінити Статут, за яким вона буде повністю залежною, то що говорити про передбачувані нові «самостійні» церковні утворення.
P.S. 20-21 серпня 2018 року Моравію (вогнище розколу в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини) знову відвідав митрополит Константинопольського Патріархату Арсеній Австрійський. За пропозицією «вікарія» Оломоуцької єпархії Ісаї Сланінки митрополит Арсеній обрав місце для відкриття в Оломоуцькій єпархії подвір'я Константинопольського Патріархату. Всі дії керівництва Оломоуцької єпархії та Константинопольського Патріархату, наскільки відомо, проходять без узгодження з Предстоятелем Православної Церкви Чеських земель і Словаччини Блаженнішим Митрополитом Ростиславом.
Логіка останніх подій в Чехії та Україні дає тверде переконання в наступному – буде підпорядкована Константинопольському Патріархату одна з Помісних Церков, ця ж доля чекає і всі інші Церкви, оскільки створюється основний прецедент, який змінює соборний розподіл у взаємовідносинах Православних Церков. А метод для реалізації, очевидно, вже обраний: якщо у вас є незадоволені і скривджені місцевим церковним керівництвом (а вони є!), то «любов і захист» Константинопольського Патріархату йде до вас!
Очевидно, місцеві розкольники хочуть заручитися підтримкою Константинопольського Патріархату, який у свою чергу розраховує в перспективі сформувати в Чехії кадровий потенціал для керівництва Церквою. Так само, 1-2 вересня 2018 року Оломоуцьку єпархію відвідав митрополит Олександр (Драбинко), вручивши Ісаї Сланінці подарунок «з натяком» – предстоятельський трійник, а сам Ісая регулярно відвідує відому затоку на берегах Босфору...
Логіка останніх подій в Чехії та Україні дає тверде переконання в наступному – буде підпорядкована Константинопольському Патріархату одна з Помісних Церков, ця ж доля чекає і всі інші Церкви, оскільки створюється основний прецедент, який змінює соборний розподіл у взаємовідносинах Православних Церков. А метод для реалізації, очевидно, вже обраний: якщо у вас є незадоволені і скривджені місцевим церковним керівництвом (а вони є!), то «любов і захист» Константинопольського Патріархату йде до вас!..
Шкода, що Христос не знав канонів у тлумаченні Константинопольським Патріархатом – може, тоді й Іуда не повісився (по ікономії)…
