Українська церква та «виключні права» Константинопольського Патріарха
У православних України обґрунтування Фанаром претензій на українську Церкву викликають лише здивування. Пробуємо розібратися в аргументах і фактах Константинополя.
З моменту офіційного оголошення Патріарха Константинопольського про намір надати Україні Томос про автокефалію (саме так спікери цієї Помісної Церкви формулюють адресат, ніби держава Україна буде одержувачем церковного статусу), ситуація розвивається настільки стрімко, що експерти не встигають писати свою аналітику.
Призначення в односторонньому порядку двох екзархів-легатів від Константинопольського Патріархату на Україну (сам вибір екзархів-вихідців із Західної України, один з яких взагалі прийшов у православ'я з унії, видається не зовсім вдалим і консенсусним для розколотої країни), непрозорість їх місії (чіткі і конкретні кроки екзархів поки не зрозумілі), ігнорування досі визнаної Константинополем і усіма автокефальними церквами УПЦ і т. д. Показово, що представники Фанару прямо їдуть до влади України на тлі безпрецедентного тиску цієї ж влади на канонічну Церкву, очолювану Митрополитом Онуфрієм, що неодноразово визнавали і спостерігачі ОБСЄ.
І все це після відносно недавньої зустрічі Патріарха Варфоломія спочатку з делегацією Української Православної Церкви, а потім з Патріархом Московським Кирилом. Як стверджує голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату митрополит Іларіон (Алфеєв), ніхто не чекав такого, повторимося, одностороннього рішення Фанару і його втручання в межі іншої Автокефальної Церкви. На ці кроки Російська Православна Церква відповіла своїм синодальним рішенням припинити євхаристійне поминання Константинопольського Патріарха Варфоломія і згорнути спільні проекти з Патріархатом взагалі. Реакція Константинополя була практично байдужою і свідчить про те, що особисті владні амбіції Патріарха Варфоломія і його ієрархів вище за єдність Церкви, яка для православної самосвідомості має бути неперехідною цінністю.
Існує думка, що таким втручанням в українські справи Константинопольський Патріарх Варфоломій особисто мстить Російській Церкві за ігнорування Критського Собору 2016 року, який планувався як «Всеправославний», але за фактом таким не став. Однак, у світлі останніх подій, коли Константинопольська Церква ставить питання про дозвіл другого шлюбу духовенству (що прямо суперечить церковним канонам) і розходиться з постановами того ж Критського Собору, можна зробити висновок, що і сам Патріарх Варфоломій, як мінімум, сумнівається у Всеправославному статусі цього Собору.
Також звертає на себе увагу ще один факт – не цілком активна позиція по «українському питанню» Предстоятелів Автокефальних Церков. Зараз чітко висловилися лише глава Олександрійської Церкви Патріарх Феодор і Митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава. Предстоятелі зробили спільну заяву:
«Ми… закликаємо всіх тих, від кого залежить усунення церковних непорозумінь щодо надання автокефалії Українській Церкві, зробити все, що в їхніх силах, для запобігання загрози конфлікту та затвердження церковного порядку на українській землі». А Патріарх Феодор II навіть особисто прибув до Одеси і закликав українців залишатися вірними канонічній УПЦ на чолі з Блаженнішим Онуфрієм.
В Грузинській Церкві заявили, що українське питання може бути вирішене лише зустріччю і зусиллями двох Патріархатів – Російського та Константинопольського.
Від інших Церков ми бачимо лише висловлювання окремих представників єпископату.
Так, Елладський ієрарх Митрополит Кіфіри Серафим, шкодуючи про розрив спілкування між двома Церквами, відмітив:
«До цього сумного і плачевного результату призвела завзятість Вселенської Патріархії в наданні автокефалії розкольникам України, які відсічені від нашої Святої Православної Церкви, тобто від усіх Православних Патріархатів і Помісних Автокефальних Православних Церков». Ієрарх Єрусалимської Церкви митрополит Вострський Тимофій, екзарх Пресвятого Гробу Господнього на Кіпрі заявив: «Ми визнаємо канонічною Православною Церквою України ту Церкву, яка перебуває під омофором Митрополита Київського і всієї України Онуфрія».
Більш розлогий аналіз ситуації дав єпископ Сербської Церкви Іриней (Булович), один з найвизначніших богословів сучасності. Ієрарх звернув увагу на невизначеність позиції Константинополя (незрозуміло, чому і кому він дає автокефалію, коли канонічна Церква про це не просить), а також неспроможність домагань Фанару на одностороннє рішення складних питань інших Автокефальних Церков: «Вселенський Патріарх не має права обговорювати і, вже тим більше, приймати рішення про статус Української Церкви і, відповідно, будь-якої іншої Церкви, сам по собі, поза Собором, самовладно».
1 жовтня з'явилося відкрите звернення до Патріарха Варфоломія ієрарха Елладської Церкви Митрополита Калавритського і Егіалійського Амвросія (Леніса), в якому використовуються досить різкі формулювання:
«Останній крок нашого Патріарха стосовно Української Церкви помилковий. Нам мало стількох проблем, так наш Патріарх ще й перебуває на межі церковного зіткнення Вселенського Патріархату з Великою Російською Церквою! Біля наших дверей стоїть новий церковний розкол! Якщо до цього ще й додати внутрішні суперечки, що виникли після Собору в Колімбарі, то церковний стан справ у наш час стає надзвичайно трагічним».
У цьому контексті досить прикро і сумно виглядає інтерв'ю, дане офіційною особою Константинопольського Патріархату архієпископом Іовом (Гечою) інтернет-виданню «Церкваріум», створеному спеціально під автокефальний проект і який позиціонує себе як відверто вороже канонічній Церкві.
В цьому інтерв'ю архієрей Фанару заявляє (тут і далі подаємо мовою оригіналу): «Теорія Москви як «Третього Риму» не є ані еклезіологічною доктриною, ані прерогативою канонічного (церковного) права. Цей міф придумав псковський старець Філофей на початку XVI-го століття. Але Православна Церква не живе на базі міфів. Історія Православної Церкви не знає «першого» і «другого» Рима, але лише «старий» (Рим) і «новий» (Константинополь). Тут третьому не бувати».
Будь-якій людині, яка хоч трохи знайома з історією цього питання читати таке і смішно, і сумно одночасно. По суті, адже концепт «Третього Риму» (Москви) є таким же ідейним конструктом, як і концепт «Нового Риму» (Константинополя), тільки ось більш пізнім у часі. І досить правдоподібною є думка, за якою Псковський чернець Філофей в XVI ст. лише озвучив і концептуалізував цю ідею «Москва –Третій Рим», яку принесли в Москву Східні Патріархи. Після падіння Константинополя Східні Патріархи були частими гостями при дворі московських князів з метою збору коштів через своє вкрай складне матеріальне становище. Так що цей історіософський концепт Філофея просто спирався на більш ранній візантійський і в його логіці: якщо «Перший Рим» відпав через єресі, «Другий Рим» пав внаслідок турецького нашестя, то чому б Москві як православному царству не прийняти цю естафету і не стати «Третім Римом»? (більш детально див. у Н. В. Синіциної[1]). Так що, якщо і називати міфом ідею«Третього Риму», то вже не кращим, ні гіршим, ніж міф про «Новий Рим».
Далі владика Іов посилається на Вселенські Собори, де, як він вважає, «чітко і ясно вказано, що лише ці дві історичні кафедри (Рим і Константинополь – А. В.) отримали особливі права і прерогативи за часів Вселенських Соборів…». Але, як стверджують богослови-каноністи (М. Афанасьєв[2], О. Шмеман і ін.), щоб зрозуміти принципи канонічних правил, потрібно враховувати їх контекстуальність. Так які ж були причини такого піднесення Константинопольського Патріарха?
Дійсно, у 3 правилі ІІ Вселенського Собору йшлося: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі по римському єпископу…», але вже саме це правило пояснює причину такого рішення отців: «бо град оний є новий Рим»[3]. В даному випадку фіксувався не більше, ніж авторитет Константинополя, який став головним містом Імперії, з чим згодні більшість авторитетних каноністів і церковних істориків.
Так, єпископ Никодим (Мілош) наступним чином тлумачить це правило: «Зважаючи на це піднесення Константинополя над іншими містами, отці Собору знайшли доречним вшанувати перед іншими єпископами і єпископа Константинопольського, і тому визнають за єпископом Константинопольським першість честі в ряду всіх єпископів, після єпископа Стародавнього Риму, – така першість честі (πρεσβεία τής τιμής, prioris honoris partes) приблизно, яку отці Нікейського Собору визнали за єпископом Єрусалимським. Сенс даного правила найкраще видно із зіставлення його з 2-м правилом того ж Собору. У цьому правилі отці Собору виражаються цілком точно і визнають за єпископом Константинопольським τά πρεσβεία τής τιμής (primatum honoris), але не визнають ще за ним τά πρεσβεία τής εξουσίας або πρεσβεία взагалі, тобто визнають, що він може займати перед іншими перше місце на загальних зборах, але при цьому не дають йому над іншими ніякої влади»[4].
Протопр. О. Шмеман, розмірковуючи над історичним контекстом епохи, пише: «Через п'ятдесят років після заснування Міста (Константинополя), отці другого Вселенського Собору вже проголошували, що єпископ Константинополя має першість честі після єпископа Риму, бо Константинополь – «Новий Рим, місто Царя і Сенату»... Поки що це нічого не змінювало в загальній структурі Східної Церкви, визначеної тим же Собором. Константинополю не виділялося жодної області і формально його єпископ продовжував бути одним з єпископів дієцезії Фракії, очолюваного Іраклійським митрополитом. Фактично ж третій канон, стверджуючи йому «першість честі», робив його своєрідним центром усієї Східної Церкви, всю Імперію визначав, як його «область»…»[5].
Константинополь отримав певні прерогативи честі виключно як столиця Східної Римської імперії, і жодного догматичного і глибокого еклезіологічної сенсу, а тим більше якоїсь особливої містичної влади, ця прерогатива не давала.
Один із найавторитетніших істориків Давньої Церкви, роботи якого досі не втратили своєї актуальності, доктор церковної історії, проф. В. В. Болотов, аналізуючи церковне становище Константинополя в IV ст., зазначає: «Константинопольська Церква не могла похвалитися ні давністю походження, ні апостольським заснуванням (sedes apostolica). Сказання про заснування в Константинополі апостольської Церкви було заявлено пізніше. Відтак, Константинополь у суто церковному сенсі не мав таких привілеїв, які падали на долю інших Церков Східних. В основі піднесення Константинопольської кафедри лежало положення її як столичної… ». Далі, розмірковуючи над владними прерогативами Константинополя, професор резюмує: «Буквальний сенс 3 канону Константинопольського Собору надав Константинопольській кафедрі досить велику честь, але ніякої влади…»[6].
Отже, Константинополь отримав певні прерогативи честі виключно як столиця Східної Римської імперії, і жодного догматичного і глибокого еклезіологічної сенсу, а тим більше якоїсь особливої містичної влади, ця прерогатива не давала. Логіка отців Собору була проста: якщо Константинополь – місто імператора і інших імперських структур, то і єпископ цього міста набуває якогось особливого положення честі, оскільки імперія «Вселенська», то і єпископ здобуває титул «Вселенського» (οἰκουμεωιόὁς). Прот. М. Афанасьєв уточнює, що «…до падіння Візантії не тільки мовою державною, але і церковною οἰκουμένη означала Імперію…»[7]. Тому, цілком логічно поставити питання: якщо причини, за якими Константинополь отримав цей статус честі, вже втратили свою історичну актуальність, оскільки ні імперії, ні імператора з часу взяття столиці Візантії у 1453 р. султаном Мехмедом ІІ Фатіхом вже немає, то по якому праву Константинопольський (а de-facto Стамбульський) Патріарх впроваджується в канонічні межі іншої Автокефальної Церкви?
Якщо причини, за якими Константинополь отримав цей статус честі, вже втратили свою історичну актуальність, оскільки ні імперії, ні імператора з часу взяття столиці Візантії у 1453 р. султаном Мехмедом ІІ Фатіхом вже немає, то по якому праву Константинопольський (а de-facto Стамбульський) Патріарх впроваджується в канонічні межі іншої Автокефальної Церкви?
І зовсім вже незрозуміло, звідки той самий владика Іов робить висновок, що Константинопольський Патріарх «" глава" і" перший" в Православній Церкві повинен забезпечувати єдність Помісних Церков», якщо сам же кількома рядками вище, спираючись на образи апостола Павла (Еф. 5:23, 30; Кол. 1:18), стверджував, що в тілі Церкви «голова є Христос», а не якийсь із Патріархів? Та й сам Патріарх Варфоломій у своїй доповіді на відомому Синаксисі 1–4 вересня 2018 р. висловився досить недвозначно: «Початок Православної Церкви – Вселенський Патріархат… Православ'я не може існувати без Вселенського Патріархату».
І це досить дивно виглядає у світлі православної еклезіології, що спирається на базові догматичні характеристики Церкви: єдність, святість, соборність і апостоличність. Саме відчуття «духовної єдності і соборності», на думку прот. М. Афанасьєва, є виразниками вселенськості Церкви[8]. Мало того, в дискусії з Римо-Католицькою Церквою саме цей аргумент і використовували православні проти примату Римського Папи над Церквою. За логікою православних, ніякого «Vicarius Christi» бути не може, єдиний Глава – Христос, така максима православної еклезіології. «Де Іісус Христос, там Вселенська (кафолічна) Церква», – зазначає один із отців Церкви Ігнатій Богоносець.
Розмірковуючи над православним розумінням церковної влади, той же прот. М. Афанасьєв посилається на догматичну реальність кафолічності. Він пише: «Ця справжня кафолічна вселенськість не має нічого спільного з ідеєю вселенськості римо-католицизму, ні з ідеєю екуменічної Церкви Візантії. Ця особливість відзначається в тому, що Вселенська кафолічність не має потреби у видимому главі. Такого глави немає і не може бути, і в той же час він є в кожній громаді. Не князю церкви, наступнику ап. Петра, не єдиному єпископату вручена видима влада над кафоличною Церквою, а кожному окремому єпископу, який перебуває в Церкві — у згоді зі своєю громадою»[9]. Тим більше цінний цей висновок, коли взяти до уваги, що сам протопресвітер М. Афанасьєв входив в юрисдикцію Константинопольської Церкви.
Не менше здивування викликають інші тези архієпископа Іова, який каже: «Церковна юрисдикція над Україною належить виключно Вселенському Патріархату».
Слід сказати, що працями вчених проекту Руської Православної Церкви ЦНЦ «Православна енциклопедія», під керівництвом одного з найбільш компетентних істориків цієї епохи проф. Б. Н. Флорі, підготовлені і викладені у відкритий доступ документи проливають світло на події передачі Київської Митрополії Руської Церкви. Це питання спеціально і скрупульозно розібране проф. КДА В. Бурегою, а також доктором церковної історії В. Петрушко.
Розмірковуючи над особливостями відходження Київської Митрополії Московському Патріархату, найбільший фахівець з історії Візантії, академік РАН С. П. Карпов, посилаючись на документи передачі Митрополії, стверджував, що Константинополь передавав Митрополію Москві саме в «підпорядкування» (використовувався термін «ὑποκειμένη» - ніякого іншого значення цього слова, крім як «підлягати» чи «підкоряться» немає[10]). Так що, апеляції Константинополя до історії не зовсім справедливі. Та й канонічна практика давності грає не на користь Патріарха Варфоломія, оскільки, якщо передача була не канонічною, то незрозуміло, чому Константинополь мовчав всі ці 300 років?
Як бачимо, в цьому спорі між Москвою і Константинополем позиція останнього є не зовсім чесною, прозорою і канонічно досить небездоганною, порівняно з ясним і послідовним баченням ситуації з боку як Руської, так і Української Православних Церков. Фанарський спікер в особі архієпископа Іова (Гечі) не пропонує нічого іншого, крім ідеологічно-пропагандистської формули: «не вірте Руській Церкві, а повірте нашим міфам». І цей посил не має нічого спільного ні з історичною наукою, ні з історичною дійсністю. І навіть якщо деякі історичні факти Константинопольськими істориками бачаться по-іншому, ніж з позицій УПЦ, є у представників Фанару право через стільки сотень років, при такому складному внутрішньо - та зовнішньополітичному становищі Церкви в Україні підтримувати розкольницькі інституції і пред'являти свої «виняткові права» на ці території? Очевидно, що ні! Ні братніх, але ж Константинополь називає УПЦ і РПЦ «братами», ні материнських, якщо вже вони себе вважають «Церквою-Матір'ю».
[1] Синіцина Н.В. Третій Рим. Витоки і еволюція російської середньовічної концепції (XV-XVI ст.) / Н. В. Синіцина. –М.: Індрик, 1998. – 416 с.
[2] більш детально див.: Афанасьєв М., прот. Канони і канонічна свідомість/прот. М. Афанасьєв / / Шлях. – 1933. – № 39. – С. 1-16.
[3] Правила Православної Церкви з тлумаченнями Никодима, єпископа Далматинсько-Істрійського: в 2-х тт. / єпископ Никодим (Мілаш); Пер. з сербс. – Т. І. – М.: Отчий дім, 1996. – 652 с. – С. 252.
[4] Правила Православної Церкви з тлумаченнями Никодима, єпископа Далматинсько-Істрійського... – С. 254.
[5] Шмеман О., прот. Історичний шлях Православ'я / прот. О. Шмеман. – Нью-Йорк: Вид-во імені Чехова, 1954. – 388 с. – С. 180.
[6] Болотов В. В. Лекції з історії давньої церкви в 4-х т. / В. В. Болотов. – Т. III-IV. Історія Церкви в період Вселенських Соборів. – Мн. : Білоруська Православна Церква, 2011. – 768 с. – С. 186-187.
[7] Афанасьєв М., прот. Дві ідеї Вселенської Церкви / прот. М. Афанасьєв / / Шлях. – 1934. – № 45. – С. 16-29. – С. 21.
[8] Афанасьєв М., прот. Дві ідеї Вселенської Церкви. – С. 24.
[9] Афанасьєв М., прот. Дві ідеї Вселенської Церкви. – С. 27-28.
[10] Див.: Грецько-російський словник / Уклад. А. Д. Вейсман. – СПб., 1899. – 1871 с.
