Христоцентризм та ворогоцентризм
Автокефалія УПЦ зовсім не є чимось поганим чи недопустимим. Проблема не в автокефалії, а в тому, хто й навіщо намагається її запровадити, інструментом чого вона стає.
Самі прихильники автокефального проекту й не думають приховувати, що мотиви, які стоять за ним, носять не релігійний, а суто політичний характер. Як сказав Петро Порошенко, «це питання незалежності й національної безпеки». Йдеться, таким чином, про підкорення життя Церкви вимогам нецерковних чи зовсім невіруючих – людей, які виходять із міркувань, що не мають стосунку до місії Церкви Христової в цьому світі.
Ці міркування можуть бути зрозумілі або ні, викликати вашу згоду або протест, але у будь-якому випадку вони залишаються суто політичними, суто мирськими, зав'язаними на поточні інтереси конкретних осіб та поточні конфлікти – і це ставить перед нами принципове питання про те, чи повинна Церква підкорятися світу та чи можуть люди зовнішні диктувати їй у питаннях її життя та устрою.
Це питання про те, що є Церква і яка її місія у світі.
Для людей мирських тут і питання ніякого немає: Церква – це просто одна з громадських організацій, вплив якої має бути використаний для досягнення якихось мирських цілей. Усі розмови про Бога, про вічне спасіння, про праву віру – це щось мирській людині незрозуміле, іноді прямо заперечуване, іноді просто пропущене повз вуха. «Єдина Помісна Церква» потрібна не заради спасіння душ, а заради, як сказав Олег Тягнибок, «дешевої ковбаси».
Як церковне перевлаштування може вплинути на ціни на ковбасу – загадка. Так чи інакше, принципове розходження між прихильниками і супротивниками поточного автокефального проекту полягає в тому, для чого взагалі існує Церква. З точки зору автокефалістів – яку вони, повторимося, постійно і прямим текстом озвучують – заради геополітичних інтересів, заради державної єдності, задля відсічі ворогам, заради дешевої ковбаси. З точки зору тих, хто ставиться до цього проекту стримано, – заради служіння Богу і спасіння душ.
Нинішня суперечка, таким чином, – це суперечка зовсім не про допустимість чи неприпустимість автокефалії як такої. А про те, хто взагалі визначає призначення Церкви і хто має право вирішувати питання її внутрішнього устрою – вона сама, виходячи зі своєї віри, або зовнішні по відношенню до неї політики, виходячи зі своїх політичних цілей.
Більше того, політичний проект, який стоїть за автокефалією, побудований на принципах, які важко узгодити з принципами життя Церкви. Якщо виразити розбіжність однією фразою, то цей проект ворогоцентричний – тоді як Церква Христоцентрична.
політичний проект, який стоїть за автокефалією, побудований на принципах, які важко узгодити з принципами життя Церкви. Якщо виразити розбіжність однією фразою, то цей проект ворогоцентричний – тоді як Церква Христоцентрична.
Церква – це об'єднання «навколо», політика – це об'єднання «проти».
Церква поєднує людей навколо Христа – політики об'єднують їх проти ворогів.
Церква свідчить про Бога, який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини – політики кричать «смерть ворогам!».
Церква об'єднує людей незалежно від рідної (або якій надається перевага) мови чи політичних симпатій – політики шукають нових і нових приводів для розділення й ворожнечі.
Націоналістичний проект будується на відштовхуванні – і це, по-своєму, природно. Найпростіший та найбільш швидкий спосіб формування спільності – це мобілізація проти спільного ворога. «Ми проти них» – це дешевий та ефективний спосіб створення цього «ми». Як постійно можна чути від націоналістів, «війна формує націю».
Слабкість цього підходу в тому, що сформована єдність виявляється дуже неміцною – чи навіть зовсім ілюзорною, з цілого ряду причин, з яких тут ми звернемо увагу на одну.
Такий соціальний проект не може обійтися лише зовнішніми ворогами – він неминуче потребує внутрішніх ворогів та зрадників. Боротьба з ворогами анітрохи не покращує життя людей – і це потрібно якось пояснити, принаймні, відволікти людей від цього грубого факту. У 1937 році влада СРСР потребувала того, щоб якось пояснити невдачі в соціалістичному будівництві. Їх, звісно, не можна було пояснювати помилками партійного керівництва або, тим більше, помилковістю самої ідеології. Тому всі невдачі були пояснені діяльністю шпигунів та шкідників, які люто заздрять щастю радянського народу і всіляко вставляють палки в колеса.
Боротьба з ворогами анітрохи не покращує життя людей – це потрібно якось пояснити, принаймні, відволікти людей від цього грубого факту.
Націоналістичний проект стикається з тією ж проблемою – життя людей не покращилося після Майдану – і вирішує її ідентично, прагнучи переадресувати всі питання ворогам і зрадникам, яких для цієї мети обов'язково виявити. Або навіть створити – з людей, які самі по собі зовсім не прагнули до конфлікту.
Тому шукачі ворогів, проголошуючи єдність нації, насправді неминуче її руйнують, створюючи внутрішні конфлікти буквально з нічого.
Державні інтереси вимагали б додержання миру в релігійній сфері – проте інтереси націоналізму як руху вимагають породжувати розбрат скрізь, де тільки можливо. Скрізь, де Церква бачить свою паству, людей, дорогоцінних перед Богом і покликаних до вічного спасіння, націоналізм бачить ворогів і зрадників, яких бажає підняти на ножі та повісити на гілляку. Там, де Церква шукає примирення, націоналізм живиться виключно ненавистю.
На жаль, але в цій атмосфері автокефалія означала би спробу підкорити Церкву націоналістичному, ворогоцентричному проекту – у якому замість «Христос воскрес із мертвих, тож промовимо, і тим, що ненавидять нас, простімо» проголошується «смерть ворогам».
Чи піддасться Патріарх Варфоломій спокусі заради власного піднесення підіграти націоналістам? Ми не знаємо і маємо сподіватися на краще. Але видача націоналістам Томосу ще не зробить їх Церквою – тим більше, що вимагають його люди, здебільшого, цілком релігійно індиферентні. І вже тим паче він не допоможе єдності українських віруючих – оскільки люди, які його просять, цієї єдності не шукають, а шукають ворогів.
Проте, хоч би як не розвивалися події, потрібно молитися про те, щоб канонічна Українська Православна Церква, очолювана Митрополитом Онуфрієм, зберігала той мирний і лагідний дух, який так помітно відрізняє її від її запеклих опонентів. На крики «смерть!» Церква відповідає «Вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє» (Втор.30:19)
