Вилікувати розкол: що означає Заява УПЦ за підсумками візиту на Фанар
Архієреї Української Православної Церкви заспокоїли паству та висловили одностайність щодо питання автокефалії.
З дня візиту делегації УПЦ на Фанар 23 червня минуло вже достатньо часу, щоб розібратися в тому, що він означає для долі українського Православ'я, а також спрогнозувати подальший розвиток подій.
Найголовнішою та знаковою подією після зустрічі українських архієреїв з Вселенським Патріархом стала Заява більшості єпископату УПЦ, прийнята в день пам'яті преподобного Онуфрія Великого 25 червня. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ повідомив, що після завершення богослужіння у цей день в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі відбулася нарада архієреїв Української Православної Церкви, які взяли участь в урочистостях. Це не було якимось офіційним засіданням керівного органу УПЦ, передбаченим її статутом, однак склад ієрархів говорить про те, що це засідання та Заява, прийнята за його підсумками, може розглядатись як офіційна позиція УПЦ. У нараді взяли участь 71 архієрей з 87 архіпастирів УПЦ, тож не буде помилкою назвати її, по суті, повноцінним Архієрейським Собором. На нараді постійні члени Священного Синоду розповіли своїм побратимам про те, про що йшлося та про що не йшлося на Фанарі. За підсумками наради було одноголосно прийнято спільну Заяву:
«Наявний канонічний статус є цілком достатній для того, щоб Українська Православна Церква плідно звершувала свою місію серед народу України. Спроби змінити цей статус призведуть лише до обмеження прав і свобод, якими наділена наша Церква, маючи права широкої автономії. До того ж, ці спроби не вилікують, а лише поглиблять розкол як в Українському Православ’ї, так і в українському суспільстві загалом. Архієреї одноголосно підтвердили своє прагнення дотримання даній при рукоположенні єпископській присязі зберігати вірність Українській Православній Церкві».
У цій досить стислій за обсягом, але дуже насиченій за змістом Заяві можна виділити наступні, як зараз кажуть, меседжі:
По-перше, єпископат УПЦ одностайний у своїй оцінці подій, що відбуваються навколо Церкви, та в своїй позиції з питання створюваної українською владою ЄПЦ (Єдиної Православної Церкви). Всі інсинуації та всі чутки про те, що нібито в єпископаті УПЦ існує якесь «автокефальне» крило, не відповідають дійсності. Думки з різних питань буття Церкви дійсно можуть бути різними, але в тому-то й полягає вірність Церкві і почуття відповідальності за її долю, коли архіпастир підкоряє свою особисту думку позиції всієї Церкви з того чи іншого питання. Не є секретом, що митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) є давнім і послідовним прихильником автокефалії УПЦ, однак і його підпис стоїть під Заявою. Недруги Церкви говорять, що на архієрейській нараді мали місце тиск та залякування. Але хіба можна залякати 78-літнього старця, який керує своєю єпархією вже 26 років, який не боїться публічно висловлювати свою симпатію до анафематствуваного гетьмана Івана Мазепи, а В. Путіна називати «бандитом»? Чим його можна залякати, якщо ідея ЄПЦ просувається владою і знаходить підтримку у націонал-радикалів, що не соромляться застосовувати насильство. Навпаки, прихильність цій ідеї дає дуже хороші політичні та матеріальні дивіденди і створює імідж патріота, що дуже цінно в українському суспільстві. Зрештою, навчений досвідом архієрей просто міг не поїхати в Київ та не брати участі в нараді, пославшись, наприклад, на здоров'я. Ні! Підпис митрополита Софронія – це не результат залякування й тиску, це вираження вірності Церкві та свідомого вибору на користь єдності, а не розколу. Також під заявою стоїть підпис митрополита Вінницького і Барського Симеона (Шостацького), якого прихильники ЄПЦ розглядають як одного з головних кандидатів на перше українське патріаршество. Стоїть з тих самих причин.
Немає під заявою лише підпису митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра (Драбинка) – наймедійнішого українського архієрея, який повністю солідарний з ідеєю ЄПЦ. Він не забажав взяти участь у богослужінні в день преподобного Онуфрія Великого та архієрейській нараді, що відбулась після цього. Однак було б чесним з його боку публічно заявити про своє ставлення до підписаної українським єпископатом Заяви, як це зробив митрополит Тульчинський і Брацлавський Іонафан (Єлецьких), висловивши повну згоду з цим документом.
По-друге, єпископат УПЦ виступає проти будь-яких змін свого канонічного статусу на даному етапі свого історичного розвитку. Можливих варіантів зміни цього статусу на сьогоднішній день є два: або увійти в ЄПЦ разом з відданими анафемі розкольниками, або поміняти Патріархат з Московського на Константинопольський. Обидва варіанти спричинять за собою розкол в самій УПЦ, оскільки значна її частина буде категорично не згодна з такими варіантами. В результаті замість сумнозвісної єдності, словами про яку заколисують суспільство прихильники ЄПЦ, Україна отримає ще більший поділ та ворожнечу. Крім того, при переході під омофор Константинопольського Патріархату УПЦ неминуче втратить частину тієї самостійності і незалежності, якою вона зараз користується. Жодна автономна Церква з усіх існуючих в православному світі, що входить до складу будь-якої Помісної Церкви, не має таких широких прав та самостійності, як УПЦ. Це факт!
Однак небажання щось міняти в канонічному статусі зовсім не означає, що українські архієреї закривають очі на існуючі церковні проблеми і передусім на проблему розколу. Мовляв, нічого змінювати не треба, все й так добре. Ні, єпископат прекрасно бачить, що проблема існує і її треба вирішувати. Але справа в тому, що зміною канонічного статусу, відокремленням від РПЦ чи ще чимось подібним ця проблема не вирішиться. Проблема розколу, як і будь-якого іншого гріха, вирішується (лікується) лише покаянням і нічим іншим. З цим згодні всі без винятку Помісні Православні Церкви як стосовно українського розколу, так і стосовно будь-якого іншого.
Але є питання: перед ким приносити покаяння? І це питання не таке просте, як здається. Так, можна поступити по всій строгості і сказати, що всі ті, хто відокремився від РПЦ, саме перед нею й повинні приносити покаяння в розколі. Але потрібно бути реалістами: для величезної частини «духовенства» та мирян розкольницьких деномінацій це неможливо через політичні переконання.
Дозволимо собі навести певну аналогію. Наприклад, в черзі на сповідь стоїть молода жінка, яка хоче покаятися в блудних гріхах. Але сповідь приймає молодий священик, перед яким вона ніяковіє та не може промовити свій гріх. І що робити? Наполягати на тому, що священик є служитель Божий, яким би молодим і гарним він не був, і сповідатися потрібно йому, і тільки? Але тоді велика ймовірність того, що ця жінка піде з храму так і не покаявшись. А може, варто поблажливіше поставитися до її немочей, покликати старенького батюшку, перед яким у неї не буде такого ніяковіння, та дати їй можливість висповідатися перед ним?
Звідси ідея та заклик до «духовенства» та «єпископата» УПЦ КП і УАПЦ! На урочистостях, присвячених 1030-річчю Хрещення Русі, на Володимирській гірці служитимуть представники усіх Помісних Православних Церков. Чому б не скористатися моментом та не піднести їм свої покаянні грамоти?! Тут же дозвільна молитва та повернення в лоно Церкви! І на всі закиди псевдопатріотів, що, мовляв, пішли принижуватися перед «московськими попами», можна буде відповісти, що покаяння було принесено перед усією повнотою Православної Церкви, зібраної в Києві в особі своїх представників.
По-третє, єпископи УПЦ констатували, що в разі якщо спроби змінити статус УПЦ все ж будуть зроблені, це спричинить за собою багаторазове зростання ворожнечі та напруженості в суспільстві. Якщо Константинополь все ж таки зважиться дарувати П. Порошенку Томос про автокефалію, це не вилікує, а ще більше посилить розкол як в українській релігійній сфері, так і в суспільстві загалом. І вилікувати його вже стане неможливим в осяжній історичній перспективі. Можна з упевненістю припустити, що кількість деномінацій, які називають себе православними, збільшиться. І ось з яких причин. Величезна частина УПЦ не захоче увійти в ЄПЦ і відмовиться це робити. Також далеко не факт, що в ЄПЦ захочуть увійти всі «архієреї» УПЦ КП і УАПЦ. Справа в тому, що багато хто з них плекають мрії посісти в ЄПЦ досить високі посади, а таких посад на всіх явно не вистачить. Приміром, пан Денисенко відкрито заявляє про те, що на чолі ЄПЦ він бачить себе і тільки себе. Але багато хто з цим не згоден. З'являться незадоволені, обділені високими посадами «архієреї», які поведуть своїх прихильників у різні інші «незалежні», «автокефальні», «апостольські» та інші «істинно-православні» деномінації. Все це вже відбувалося в нашій церковній історії XX століття.
Також під дипломатичною фразою про поглиблення розколу в «українському суспільстві загалом» мається на увазі небезпека початку повноцінної релігійної війни в Україні. Той же пан Денисенко відкрито заявляє про те, що українські Лаври обов'язково мають увійти в ЄПЦ. А якщо насельники цих Лавр відмовляться? Що тоді? Силове захоплення з боку «Правого сектору», «С14» та їм подібних організацій? А насельники дійсно відмовляться! Щоб у цьому переконатися, варто згадати, що жоден монастир у 1992 році не пішов у «філаретівський» розкол. Обіцянки надати силову підтримку при переході храмів у ЄПЦ заявляють чимало лідерів націонал-радикального руху. Думається, про це прямо, а не дипломатично було сказано Вселенському Патріарху Варфоломію під час переговорів 23 червня.
По-четверте, було згадано про архієрейську присягу, яку мають намір дотримати архієреї УПЦ. Не зайвим буде навести ту її частину, про яку йдеться.
«Еще же обещеваюся преданiя церковная, уставы святыя и чины вся Кафолическiя Восточныя Православныя Церкве хранити неизменно. Обещаюся и церковный миръ соблюдати и твердо держати, и не единымъ убо нравомъ въ чесомъ противная Православней Кафоличестей Восточней Христiанстей Вере мудрствовати во вся дни живота моего, и последовати ми во всемъ и повиноватися всегда Блаженнейшему Митрополиту, и Преосвященнымъ Архiереемъ, братiи моей, во всемъ согласну быти и купночинну, по божественнымъ закономъ и священнымъ правиломъ Святыхъ Апостолъ и Святыхъ Отецъ, и любовь духовную вседушно къ нимъ имети, и яко братiю почитати».
Також представляє інтерес в світлі сьогоднішніх подій і наступний уривок з Чинопослідування наречення і хіротонії на єпископа:
«Къ симъ же обещаюся ничтоже творити ми по нужде, аще и отъ сильныхъ лицъ или отъ множества народа нудиму, аще и смертiю ми воспретятъ, веляще что сотворити ми вопреки божественнымъ и священнымъ правиломъ».
Таким чином українські єпископи задекларували, що не будуть нічого робити «по нужде отъ сильныхъ лицъ», тобто під тиском світської влади. І це дуже смілива декларація, бо влада ця налаштована дуже рішуче.
Також у повідомленні про нараду єпископату УПЦ Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ дає таку інформацію: «Зокрема, було повідомлено, що Константинопольський Патріархат спростував інформацію про те, що канонічний механізм подолання розколу в Українському Православ’ї вже нібито остаточно узгоджений, а текст Томосу про автокефалію Української Церкви складений. Не підтвердилося і те, що однобічне надання Українській Церкві автокефалії має відбутися найближчим часом або в якісь визначені терміни. Натомість, архієреї Константинопольського Патріархату засвідчили готовність своєї Церкви долучитися до процесу подолання українського церковного розколу у консультації з братніми Помісними Православними Церквами. Для цього найближчим часом делегація Константинопольського Патріархату зустрінеться з представниками Руської Православної Церкви».
Включення подібних тверджень до офіційного документу, підписаного майже всіма українськими архієреями, дає підстави стверджувати, що це не вигадка і не спроба видати бажане за дійсне. І що все це дійсно звучало з вуст Вселенського Патріарха і членів його Синоду. А це означає, що з дуже великою часткою ймовірності можна стверджувати наступне:
Перше: ніякого нібито вже складеного Томосу про автокефалію, як про те твердив, наприклад, архімандрит Кирил (Говорун), не існує.
Друге: ЄПЦ до 1030-річчя Хрещення Русі не буде.
Третє: з боку Константинопольського Патріархату можна очікувати нових пропозицій з питання подолання українського розколу. Слова про те, що Константинополь готовий «долучитися до процесу подолання українського церковного розколу у консультації з братніми Помісними Православними Церквами» дозволяють зробити висновок, що ці пропозиції будуть прийнятні для всіх Помісних Церков. Пропозиція канонічно правильної моделі подолання розколів, з якою всі погодяться, дійсно могла би підняти авторитет Фанару у всьому Православному Світі.
Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити обережне припущення, що 1030-річчя Хрещення Русі пройде спокійно, без ЄПЦ та з участю представників Помісних Православних Церков. Хоча не можна виключати окремих провокацій з боку націонал-радикалів. Після круглої дати проект ЄПЦ втратить свою актуальність і в передвиборчому порядку денному українських політичних сил відійде на другий план. А це дасть можливість і УПЦ, і Константинопольському Патріархату, і всьому Православному Світу, не озираючись на «сильныхъ лицъ», спокійно зайнятися пошуком вирішення проблеми розколів, які існують не лише в Україні.
