Церква і політика: чи може партія бути християнською
Майбутні вибори Президента та парламенту змушують політиків мобілізувати свій електорат усіма доступними способами.
Одним з таких способів є асоціація своєї політсили з якою-небудь численною конфесією в розрахунку на те, що її парафіяни проголосують за цю політсилу. Партії націоналістичного спрямування вже давно і міцно пов'язали себе з УПЦ КП та УГКЦ. І ось з'явився проект «Християнських соціалістів», що має види на парафіян Української Православної Церкви.
Величезний недолік української політики за всі роки незалежності – це відсутність конкуренції політичних ідеологій. За рідким винятком всі політичні партії в Україні – це партії так званого вождистського типу, коли головним ідентифікатором політсили виступають не ідеї, за які вона бореться, а персона вождя.
Дев'ять українців з десяти навряд чи дадуть зрозумілу відповідь – чим ідеологія однієї політичної партії сучасної України відрізняється від іншої. Люди на виборах голосують не за політичну програму розвитку країни, а за людину, яка рветься до влади. Причому програму мало записати у відповідних партійних документах. Треба ще виконувати її після виборів чи, принаймні, вести політичну діяльність у відповідності з нею.
В Україні, на жаль, і програми, і політичні обіцянки відразу забувають після виборів, а депутати Верховної Ради голосують, виходячи з поточної політичної кон'юнктури. Часто і провладні, і опозиційні партії віддають свої голоси за такі законопроекти, які прямо суперечать їхнім програмами та обіцянками. «Договірняк» править бал, ідеологія відпочиває.
Але окрім персоналій, українському суспільству пропонують на виборах орієнтуватися ще й на конфесійні уподобання. Націоналістичні партії «Свобода» Олега Тягнибока, а також заснований Дмитром Ярошем «Правий сектор» вже давно змагаються за симпатії прихожан Української греко-католицької церкви, а також УПЦ КП.
Глава уніатів Святослав Шевчук на словах заявляє, що УГКЦ не підтримує жодної політсили, але на справі демонструє повну згоду з діяльністю «Свободи», аж до того, що духовенство УГКЦ бере участь у спільних з нею політичних і неполітичних акціях. А силове крило «Правого сектору» навіть виконує охоронні функції на заходах УГКЦ.
За право асоціюватися з УПЦ КП борються різні сили, від націоналістичного «Правого сектору», що підписав з цією конфесією «Угоду про співпрацю», до тих же БЮТ та БПП.
І ось 15 лютого 2018 року була зареєстрована партія «Християнські соціалісти», яка претендує на асоціацію з Українською Православною Церквою. Одразу ж відзначаємо ту обставину, що партія зареєстрована напередодні виборів, а отже, завданням номер один для неї є не реалізація відповідних християнсько-соціалістичний ідей, а потрапляння у владу.
Ідея задіяти християнство для отримання політичної вигоди не нова. Вона була сформульована ще в першій половині XIX століття французьким абатом Ф. Ламенне, англіканським теологом Ф. Д. Морісом та англійським письменником і проповідником Ч. Кінгслі. Суть її в тому, щоб вичленити з християнства певні положення про соціальний устрій та спробувати прикласти їх до суспільства без акцентування на самій суті євангельського вчення – спасінні людей від вічної погибелі через єднання з Христом. Єднання не тільки на рівні суспільної моралі і навіть моральності, але й на рівні віровчення, молитви і таїнств.
Ідея задіяти християнство для отримання політичної вигоди належить французькому абату Ф. Ламенне, англіканському теологу Ф. Д. Морісу та англійському письменнику і проповіднику Ч. Кінгслі.
Прихильники соціалістичних ідей посилаються на Євангеліє і оголошують Іісуса Христа мало не першим соціалістом. «Якщо ви дійсно хочете дивитися на речі очима Іісуса Христа – який, на мою думку, був першим соціалістом, – тільки соціалізм може дійсно створити гідне суспільство», – говорив Уго Чавес. Але апостол Павло пише гранично ясно: «Вірним і гідним усякого сприйняття є слово, що Іісус Христос прийшов у світ, щоб спасти грішників, серед яких першим є я» (1Тим. 1, 15). Спасіння грішників, а зовсім не побудова гідного суспільства – ось для чого прийшов Христос на землю. Якщо гріх гніздиться в серці людини, він знайде собі вихід у творенні зла при будь-якому, навіть найсправедливішому суспільному устрої. І навпаки, ніякий суспільно-політичний устрій не є перешкодою для християнського життя і творення добра.
Ми не критикуємо тут самі ідеї соціалізму, гарні вони чи погані, ми просто констатуємо, що заявляти про соціалістичний характер християнства (і, відповідно, мати від цього політичні дивіденди) абсолютно неправомірно. Як писав видатний православний богослов XX століття архієпископ Феофан Полтавський (Бистров), «якщо в соціалізмі можна знайти положення, які зустрічаються в Християнстві, і звідси виправдовувати вираз: "християнський соціалізм", тож і в язичництві можна знайти згадки про справедливість, а в мусульманстві – наполегливі заповіді про допомогу бідним».
Таким чином, від самого початку, європейські суспільно-політичні рухи, що вставляли в свою назву слово «християнські» (християнські соціалісти, християнські демократи і т. д.), робили це неправомірно, а якщо говорити відкрито – прямо паразитували на християнстві, намагаючись витягти з цієї асоціації політичну вигоду. Обличчя сьогоднішньої Європи дає нам чітке уявлення про те, як від християнства може залишитись лише соціальне служіння та нібито християнський устрій суспільства.
І ось вже в Україні з'являється така партія – «Християнські соціалісти».
Важливий момент – це знову-таки партія «вождистського типу». Ось скрін зі сторінки політсили у Facebook.
Ще не зазначено жодної ідеї або програмного положення партії, але вже заявлено про те, що це партія Михайла Добкіна. Тобто, цілком очевидно, що це проект, який зроблений не під ідею, а під конкретну людину. Чи добре це для політичного життя суспільства? Навряд чи. Повторимося, політичні партії повинні пропонувати суспільству насамперед ідеологію, а також програму дій, засновану на цій ідеології, і вести свою політичну діяльність у відповідності з нею. Персоналії в державах з розвиненою політичною системою – другорядний момент.
Отже, «Християнські соціалісти Михайла Добкіна». Ну, припустимо.
Добкін заявляє про свою прихильність до Української Православної Церкви – теж добре. Але те, що робиться це аж надто демонстративно, наводить на невеселі роздуми. Сторінка Добкіна у Facebook абсолютно перевантажена такою демонстрацією.
Тут і фото зі священноначалієм.
І запрошення відвідати Єрусалим від Єрусалимської Патріархії.
І виникає питання: навіщо так випинати свою релігійність? Якщо так робить простий обиватель, це можна оцінювати по-різному – від сповідання віри до хвастощів. Але якщо це робить публічний політик, перше, що спадає на думку, – це «меседж електорату». Мовляв, дивись, який я православний – голосуй за мене.
Адже в той же Єрусалим можна було б просто з'їздити без демонстрації своїх зв'язків в Єрусалимській Патріархії. Але це ще півбіди.
Що дійсно викликає, м'яко кажучи, подив, так це партійний прапор «Християнських соціалістів».
Вибачте, але «ХС» з титлом у православній традиції завжди читалося як «Христос», а не «Християнські соціалісти», та ще й Михайла Добкіна.
Таке двозначне зображення абревіатури «ХС» на партійному прапорі межує з блюзнірством. Соцмережі вже повні єхидних висловлювань з цього приводу. Єхидних не лише на адресу Добкіна, але й на адресу Господа нашого Іісуса Христа. Не думаємо, що засновники партії свідомо хотіли так принизити православну іконографію, але змушені констатувати – це у них вийшло.
Можна декларувати свої православні погляди, можна демонструвати свою приналежність до канонічного Православ'я, можна захищати Церкву та діяти на її благо, але не можна робити Церкву заручницею своїх політичних амбіцій. Нехай навіть і опосередковано. Адже що відбувається від такої показової демонстрації на рівні людської психології? Так, якісь віруючі люди скажуть: «Ось нарешті з'явився православний політик! Проголосуємо за нього – і буде в країні мир та процвітання!» Але таких буде дуже мало. Та й вони ризикують незабаром розчаруватись, бо таких «православних» політиків вже було предостатньо.
Але більшість людей будуть розчаровані «Християнськими соціалістами», які так явно роблять піар на Православ'ї. Церкві це теж не принесе нічого доброго. Асоціація Церкви з політичною силою, нехай навіть і проти волі самої Церкви, сприятиме роз'єднаності вже між самими православними. Адже в Церкві є люди з абсолютно різними політичними поглядами. А недруги Церкви отримають зайвий привід для звинувачень на її адресу.
Навіщо це треба Михайлу Добкіну, не зовсім зрозуміло. Якщо ти хочеш потрудитись на благо Церкви – будь ласка, трудись. А якщо отримаєш високу посаду в керівництві держави – то такі труди будуть ще більш значущі. Але не можна піддаватися спокусі використовувати Церкву для реалізації політичних завдань. Це негідно самої Церкви і завдає їй шкоди. Не можна перетворювати вибори в органи державної влади на змагання різних конфесій. Це ще більше роз'єднає українське суспільство, що й так донезмоги роз'єднане.
Можна побажати успіхів Михайлу Добкіну в політичній боротьбі, а ще більше – щоб слова та обіцянки, які він зараз проголошує, були реалізовані на практиці. Але разом з тим, хотілося б закликати всіх політиків до того, щоб вони ставилися до Церкви Христової з належним благоговінням та не вплутували її в земні політичні ігри.
Однак передвиборча гонка вже розпочалась, і в ході цієї боротьби політики не гребують абсолютно нічим для досягнення влади. Можливо, в цих умовах вже самій Церкві необхідно виступити з роз'ясненням своєї позиції та авторитетно заявити, що вона не асоціює себе з жодною політичною силою і благословляє усіх діяти на благо народу і держави. А люди нехай самі оцінюють, які політсили діють на творення, а які – на руйнування.
