Як подолати розкол в українському Православ'ї: конфліктологічний аналіз

Які шанси на подолання розколу в українському Православ'ї? Які дії можна здійснити для вирішення багаторічного протистояння?

Спробуємо відповісти на це питання за допомогою інструментів конфліктології. Це порівняно молода наука, і використання її понятійного апарату для аналізу міжконфесійних конфліктів може становити значний інтерес.

Образ конфлікту

У 1990 році митрополит Філарет зазнає поразки на виборах патріарха Московського і всієї Русі. Після цього він робить спроби реалізувати свої амбіції в рамках УПЦ. Руська Православна Церква реагує на виклики часу і в 1990 році дарує УПЦ томос про самостійність і незалежність в управлінні.

Це не задовольняє амбіції Філарета. Використовуючи авторитарні методи тиску, він змушує єпископів підписатись під зверненням до РПЦ з вимогою надати автокефалію, хоча раніше РПЦ і так пообіцяла розглянути це питання на Архієрейському Соборі – у відповідь на рішення Помісного собору УПЦ 1991 року.

Трьох єпископів, які відмовились підписувати дане звернення, Філарет незаконно зміщує зі своїх кафедр. На Архієрейському Соборі РПЦ у 1992 році переважна більшість українського єпископату, обурена поведінкою і способом життя Філарета, підтримує вимогу його відставки та виступає проти негайного надання автокефалії.

Філарет погоджується і дає клятвену обітницю піти. Однак після приїзду в Київ 7 квітня, за підтримки тодішнього президента України Леоніда Кравчука, заявляє про відмову піти з посади предстоятеля та звинувачує український єпископат у «зраді».

Після ігнорування Філаретом вимог скликати Архієрейський Собор його скликає старший по хіротонії єпископ УПЦ Никодим (Руснак). 27 травня собор обирає нового Предстоятеля УПЦ – Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана). Це рішення визнає весь православний світ.

11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ вивергає Філарета та єпископа Якова (Панчука) з сану та забороняє в служінні. У свою чергу колишній глава УПЦ проводить в тому ж місяці «об'єднавчий Собор» з УАПЦ, всупереч бажанню та волі її очільника Мстислава Скрипника. Так виникає Київський патріархат, який проголошує себе наступником УАПЦ. Філарет і ще один єпископ, заборонений у служінні, швидко виробляють паралельну ієрархію, дублюючу УПЦ, попутно захоплюючи її храми на Західній та в Центральній Україні.

Упродовж наступних 25 років між Київським патріархатом та УПЦ триває напружене протистояння, яке періодично гасне та спалахує знову.

Еталон конфлікту

Екс-митрополит Філарет міг не створювати паралельну церковну структуру, але залишитися єпископом УПЦ, відстоюючи ідеї автокефалії засобами переконання. В цьому випадку не сталося б масштабного розколу і залишилася б можливість швидкого отримання повної незалежності. Адже саме роздробленість в українському Православ'ї та численні порушення канонічного порядку називають головною перешкодою на шляху отримання автокефалії. На це неодноразово вказували представники Помісних Церков.

Дисбаланс

Як бачимо, за всіма трьома пунктами між УПЦ та Київським патріархатом спостерігається дисбаланс. Цілі розкольників вступають у конфлікт з цілями УПЦ, окремі ресурси (храми та віруючі) стають об'єктом взаємної боротьби, а норми одних заперечують норми інших. Все це вказує на глибокі причини конфлікту і, як наслідок, складність його подолання.

Метод картографічного аналізу

На наш погляд, можливе визнання для Київського патріархату – всього лише інструмент. Справжньою його потребою є отримання вирішального впливу на душі та уми українців. Якби УПЦ КП дійсно вдалося залучити в свою структуру більшість православних віруючих, питання про визнання для них стало би непринциповим, оскільки вони отримали б духовну владу, значні матеріальні ресурси та повну підтримку влади. Київський патріархат націлений на вирішення виключно внутрішніх проблем. Зовнішні відносини зі світовим Православ'ям та питання віри для нього не важливі самі по собі.

Можна припустити, що Київський патріархат не самостійний у своїх рішеннях і залежить від певних політичних сил, які використовують розкол для отримання впливу на суспільство та зміцнення своєї влади. Зокрема, для влади важливо задобрити радикальну частину українського суспільства та отримати її лояльність під час виборів президента і парламенту.

Динаміка конфлікту – фази

1. Латентна

На латентному етапі виникає протиріччя між суб'єктами, або проблемна ситуація, яка після усвідомлення сторонами викликає певні дії. Ці дії спрямовані на безконфліктне вирішення проблемної ситуації. Учасники аргументують свої цілі, визначають своє становище по відношенню до іншого учасника у виниклій ситуації. Якщо проблемна ситуація не вирішується, то передконфліктна стадія завершується виникненням об'єктивної передконфліктної ситуації.

До цієї стадії ми відносимо період з кінця 80-х – початку 90-х, який закінчився з'ясуванням стосунків на Архієрейському Соборі РПЦ в 1992 році.

2. Демонстративна

Ця стадія знаменує початок усвідомленого протистояння учасників конфлікту, коли протиріччя точок зору «спливає на поверхню».

До цієї стадії відноситься відмова Філарета піти з посади предстоятеля УПЦ і заяви, спрямовані проти РПЦ і українського єпископату. З боку УПЦ – це зміщення Філарета з посади та обрання нового предстоятеля.

3. Агресивна

Ескалація конфлікту. Створення Київського патріархату на базі УАПЦ. Захоплення храмів, привласнення церковної каси. Спроби захопити Почаївську та Києво-Печерську лаври. 21 лютого 1997 року на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в Свято-Даниловому монастирі в Москві Філарет був відлучений від Церкви і відданий анафемі.

4. Латентно-агресивна

Після хвилі захоплень храмів Київський патріархат перейшов до позиційної і планомірної боротьби проти УПЦ. У 2007 році публікує «Історико-канонічну декларацію», яку розсилає всім Помісним Церквам. В ній називає себе «Помісною Церквою», а УПЦ – розкольниками. 2008 рік – спроба використати Патріарха Варфоломія для легалізації розколу.

5. Агресивна

З 2014 року Київський патріархат відновлює «бойові дії» і йде ва-банк, ставлячи всі свої ресурси на знищення УПЦ.

Визначення виду конфлікту

Даний міжконфесійний конфлікт можна охарактеризувати як інституційний та міжгруповий. Причому до релігійного конфлікту додається етнічний конфлікт, оскільки до УПЦ себе зараховує значна кількість етнічних росіян-громадян України. І якщо УПЦ лояльно відноситься до прав національних меншин, то Київський патріархат і його прихильники озвучують намір асимілювати росіян або витіснити їх в окрему церковну юрисдикцію.

За соціальними наслідками це, безумовно, деструктивний і навіть антагоністичний конфлікт, який максимально віддалений від можливості співпраці між його суб'єктами.

За формами боротьби це далеко не мирна конкуренція. Захоплення храмів на початку 90-х та відновлення захоплень після 2014 року супроводжуються побиттям священиків і вірних, а також інформаційним цькуванням УПЦ.

За емоційним напруженням конфлікт межує з риторикою ненависті і систематичним розпалюванням міжнаціональної ворожнечі та розбрату.

За причиною свого виникнення цей конфлікт є об'єктивним, оскільки порушені канони і правила Церкви.

Залежно від порушених потреб він являє собою конфлікт інтересів і точок зору.

Сітка Томаса-Кілмена

В конфліктології виділяють наступні способи регулювання конфліктів:

• конфронтація (змагання) як прагнення, активно та індивідуально діючи, домогтися задоволення своїх інтересів на шкоду інтересам іншої сторони;
• пристосування, яке означає, на противагу суперництву, принесення в жертву власних інтересів заради інтересів іншої сторони;
• ухилення (уникнення), для якого характерна відсутність як прагнення до корпорації, так і тенденції до досягнення власних цілей;
• конкуренція – змагальна взаємодія, що не орієнтована на обов'язкову шкоду іншій стороні;
• компроміс як метод взаємних поступок;
• співпраця, коли приймаються рішення, що повністю задовольняють інтереси обох сторін.

На стадії кризи Київський патріархат перебував у стані конфронтації з УПЦ, в той час як УПЦ, швидше, намагалась уникати прямого зіткнення (можна пригадати розповідь Блаженнішого Митрополита Володимира про те, як йому пропонували силою повернути Володимирський собор, але він відмовився) або конкурувати, не прагнучи до знищення Київського патріархату за допомогою влади чи радикалів. В латентно-агресивній стадії Київський патріархат також періодично йшов від прямої боротьби, однак з 2014 року, скориставшись сприятливою для нього політичною кон'юнктурою, різко підвищив агресію і знову перемістився в крайню точку конфронтації.

Це пояснюється тим, що Київський патріархат і політичні утворення, що за ним стоять, сподіваються вирішити конфлікт з позиції сили. Так би мовити, вирішити конфлікт разом з усуненням конкурентів. Потрібно розуміти, що прихильники Філарета отримали найбільш зручний момент для реалізації подібного сценарію: небувалий націоналістичний підйом, повна підтримка влади та ЗМІ. Такого моменту вже не буде. Сподіваючись на перехід більшості віруючих в УПЦ КП і придушення УПЦ за допомогою антицерковних законопроектів (№№ 4128, 4511 і 5309), Київський патріархат розраховував, по-перше, вести розмову зі світовим Православ'ям з позиції домінуючої православної конфесії. А по-друге, взагалі зняти питання про визнання як проблему для себе, адже основну свою мету він вже реалізував би.

Поки Київський патріархат далекий від реалізації подібного сценарію, і коли справа доходить до організації масових релігійних заходів, стає ясно, що дані соцопитувань про кількість парафіян, на які посилається УПЦ КП, є маніпулятивними і суперечать реальності. Теза релігієзнавця і нардепа Віктора Єленського про те, що прихильники Київського патріархату ходять в храми УПЦ, бо за місцем їхнього проживання відсутні храми УПЦ КП, не підтверджується іншими показниками. Наприклад, чому тоді ці нібито приховані прихильники Філарета не приєднуються до молебнів Київського патріархату, які не потребують церковних приміщень? Та ж «Українська хода», організована Київським патріархатом в 2017 році, значно поступилася в масовості хресному ходу УПЦ.

Це свідчить про те, що «чорний піар» проти УПЦ поки що не спрацьовує і не конвертується в масштабний перехід православних прихожан в розкол. Що стосується антицерковних законопроектів, то вони зустріли серйозний опір з боку світового релігійного і експертного співтовариства. З трьох законопроектів, мабуть, залишається небезпека прийняття одного з них – № 4128, який легалізує рейдерську схему віджиму храмів. Однак і тут для УПЦ КП не буде вирішальної вигоди, оскільки йому дістануться «голі стіни» без парафіян. Адже громади УПЦ не зникають і будують нові храми замість захоплених.

Зміст управлінських дій

Розглянувши всі аспекти конфлікту між Київським патріархатом і УПЦ, можна зробити висновок, що це дуже глибокий і важкорозв'язний конфлікт. Зокрема, з причини того, що він інспірується або підтримується зовнішніми політсилами. На даний момент Київський патріархат свідомо нагнітає конфронтацію і намагається вирішити конфлікт з позиції сили, тобто є стороною-агресором.

Потенційними кроками, які призведуть до подолання розколу, можна назвати наступні:

1. Спробувати усунути політичний вплив та політичну мотивацію в процесі діалогу.

На це неодноразово вказували ієрархи Помісних Православних Церков. Якщо ж це неможливо, то доведеться або домовлятися з нинішнім політичним керівництвом країни, або чекати сприятливої політичної кон'юнктури, яка залишить більше свободи для суто церковного діалогу. У будь-якому випадку, наявність третьої сторони, мотивація якої протилежна церковній, буде постійно призводити до блокування можливості реального діалогу.

2. Уникати прямої конфронтації і гасити агресію.

Зараз конфлікт знаходиться в агресивній стадії, тому головним завданням на даному етапі є не давати приводу, наскільки це можливо, для подальшого роздмухування конфлікту. У цьому контексті «лист Філарета», на наш погляд, був грамотно використаний РПЦ. Створення комісії для проведення діалогу – це в цілому правильний крок.

3: Вивести конфлікт з бінарної системи «Київський патріархат – УПЦ» або «Київський патріархат – РПЦ».

Залучити зовнішнього посередника, авторитет якого Київський патріархат не зможе дезавуювати.

Справа в тому, що Київський патріархат досить комфортно почуває себе в полеміці з канонічною Церквою. РПЦ і УПЦ для нього – це зручний суперник і «спаринг-партнер». Використовуючи пропагандистські і легкі на згадку гасла, Київський патріархат ухиляється від раціональних аргументів УПЦ. Тому внутрішній двосторонній діалог, швидше за все, ніякого результату не дасть: УПЦ КП може нескінченно спекулювати на небезпеці «руського миру», лякати «агентами ФСБ», таврувати «Сталінською Церквою» і т. д.

Будь-які несистематичні заяви ієрархів Помісних Церков, які засуджують розкол, в УПЦ КП оголошують «джинсою», «купленими Москвою» і т. д. Хоча серед авторів таких заяв – чимало Предстоятелів Помісних Церков.

Єдиним варіантом залишається залучення офіційного посередника в лиці світового Православ'я, тобто розгляд питання у форматі Всеправославного Собору.

У цьому варіанті УПЦ і РПЦ зможуть уникнути звинувачень у необ'єктивності, а Київський патріархат отримає можливість безпосередньо висловитись перед лицем всієї Православної Церкви.

Звичайно, Київський патріархат може проігнорувати навіть вимоги всієї Церкви, якщо продовжить ставити політичні цілі вище церковних (див. пункт 1). Однак у цьому випадку УПЦ КП зажене себе в повну самоізоляцію і відкриту опозицію до всього світового Православ'я.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в  Telegram.