Чому православні не люблять дискусії?

Навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що православні не люблять вступати в дискусії, і не лише з оточуючими, але й між собою.

З одного боку, таку світоглядну позицію можна зрозуміти, бо дуже часто всі ми стаємо свідками того, як дискусії призводять до конфронтації і навіть до серйозного загострення відносин між людьми. Тож інколи збереження поганого миру буває краще за розпалювання гарної ворожнечі.

Проте, з іншого боку, хоча така позиція і здається привабливою, все ж вона несе в собі явну ущербність та однобокість. По-перше, тому що християнська місія передбачає пряме зіткнення Церкви з ворожим християнству світом. Власне, саме про це Господь і попереджав своїх учнів, коли, посилаючи їх на проповідь, сказав: «Оце посилаю Я вас, як овець між вовки. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки... І до правителів та до царів поведуть вас за Мене, на свідчення їм і поганам. А коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити... І за Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти... Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча...» (Мф. 10:16-34).

І, між іншим, проповідь ця передбачала не просто якусь «декларацію про наміри», але тверде та наполегливе напоумлення тих, хто слухає, в тому числі і відповіді на їхні здивовані запитання. Тобто апостоли не просто мали викласти слухачам основні істини християнства, але повинні були переконати останніх навести такі аргументи, які цілком могли б зруйнувати їхній язичницький світогляд.

А от уникати апостоли мусили непотрібних спорів, залишити які повинні були після кількох невдалих спроб напоумлення заблукалих: «Вистерігайсь нерозумних змагань, і родоводів, і спорів, і суперечок про Закон, бо вони некорисні й марні. Людини єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся...» (До Тита 3:9,10).

Тож, якби апостоли боялися заходити у села та міста, боялися проповідувати там, боялися дискусій, напоумлення заблукалих, то навряд чи сьогодні християнство набуло б такого поширення по всьому світу. Втім, і Сам Христос досить часто вступав у дискусії з фарисеями та книжниками, ставлячи їх у глухий кут своїми відповідями на настільки численні і одночасно провокаційні питання. По суті, це найсильніший аргумент проти тих, хто намагається ухилитися від дискусії з зовнішнім для Церкви секулярним світом.

Зрештою, ще на зорі християнства ап. Павло ясно та недвозначно заявив про корисність дискусій, коли сказав, що: «...Бо мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені» (1 Кор. 11:19). 

І дійсно, людина – не автономна істота, вона покликана до спілкування з собі подібними, спілкування, яке неодмінно має сприяти всебічному розвитку людської особистості, спілкування, що розкриває в людині всілякі дарування, в кінцевому підсумку – до спілкування в Дусі та Істині (в Тілі Христовому), яке приводить нас до любові та спасіння. І не біда, якщо в процесі цього спілкування між людьми може виникати певне непорозуміння, розбіжності або дискусії. 

«Що ж означає: мусять? – пояснює це місце апостольського послання блаженний Феофілакт Болгарський. – Те, що, так як ви люди, то справа можлива і неминуча, що не всі ходять право».

У сучасному світі взагалі важко розраховувати на те, щоб спілкування між людьми (особливо на релігійні теми) завжди проходило тихо й гладко. У наш час – час, відкритий для всіх вірувань та світоглядів, – людині буває важко відразу знайти дорогу, що веде до Істини. Нерідко на цьому шляху доводиться пробиратися через болото сумнівів, помилок та розчарувань. І Слава Богу, якщо на цьому шляху нам зустрінеться хтось, хто скаже: «Друже, ти йдеш не туди, ти помиляєшся!» Ось так, допомагаючи один одному, підтримуючи один одного, навчаючись один у одного (особливо у майстерних, передусім, у святих отців), носячи тягарі один одного (див. Галат. 6:2), ми виконуємо закон Христовий.

Між іншим, цю користь від взаємного спілкування помітили не лише християни, але й люди світські. Наприклад, у науковому середовищі давно використовується метод так званої «мозкової атаки», коли в одному місці збирається велика кількість талановитих вчених, завдання яких полягає в інтенсивному обміні думками з досліджуваної ними проблеми. Дуже часто в ході таких обговорень, дискусій та суперечок вони отримують результати, які бувають на порядок (і в кількісному, і в якісному відношенні) вище за досягнуті вченими-одинаками.

Тож спілкування всім нам просто необхідне, і всі ми це дуже добре розуміємо, ось тільки в реальному житті воно реалізується не завжди так, як нам би цього хотілося. І, в першу чергу, це відбувається через те, що ми перестали розуміти різницю між дискусією як обміном думками з метою знаходження істини та безглуздою суперечкою, яка веде до конфронтації між людьми.

Саме тому трапляється так, що дискусія між християнами виглядає в очах оточуючих не лише непривабливо, але й учиняє відверто відразливу дію на людей нецерковних. І справа навіть не в тому, що вони проходять не на належному богословському рівні, перетворюючись, за словом ап.Павла, на «дурні, суєтні змагання, суперечки і чвари». Найгірше те, що нерідко вони призводять до зменшення любові між православними християнами, стають причиною сварок, суперечок, образ і взаємних звинувачень у збіднінні віри, фанатизмі та богословській безграмотності.

Ось тут ми й маємо поставити собі найголовніше запитання: в чому ж причина такого нетерпимого ставлення до думки опонентів, причина агресії, втрати любові до ближнього, а часом і ненависті? В чому причина того, що ми, почувши думку, яка суперечить тим чи іншим нашим переконанням, в кращому випадку – просто образимося та припинимо будь-які стосунки з такою людиною, а в гіршому – одразу втрачаємо контроль над собою і готові вилити на співрозмовника увесь бруд, що в нас накопичився? При цьому навіть не соромлячись реакції оточуючих, які, побачивши таке ставлення до інакодумства наших братів по вірі, тільки й зможуть сказати: «Дивіться, як вони ненавидять один одного! Нам серед них робити нічого!» І після цього жодні наші доводи та переконання, що стосуються істинності православ'я, вже не матимуть жодного сенсу.

Але найнеприємніше у цій ситуації те, що багато з нас, хто своїм фанатизмом, нетерпимістю до ближніх, невіглаством, відштовхують людей від Христа, можуть спокійно вважати себе православними християнами, ходити в Церкву, приступати до Таїнств та сподіватися на спасіння, на прилучення до Бога, сподіватися на ОБОЖЕННЯ! Гадаючи при цьому, що сама їхня віра, пов'язана з виконанням деяких статутних приписів, може гарантувати участь у Царстві Божому. Ось так, часто забуваючи головне з того, чому нас вчить Євангеліє, ми (християни) стали фактично такими ж, як і інші, такими ж пристрасними, гордими, нетерпимими до ближнього себелюбами.

І тому, в першу чергу, саме нас, християн, стосується таке незручне запитання свт. Іоанна Златоуста: «А яка, скажи мені, користь від віри, коли немає життя чистого?» І якою б невтішною не була відповідь на це запитання, але вона звучить дуже просто: «НІЯКОЇ»!!!

І дійсно, немає ніякої користі від віри поза аскетичним життям, поза боротьбою із пристрастями. Та й яка може бути користь, якщо людина вважає себе розумнішою і праведнішою за всіх святих? Якщо вона в усьому вважає себе правою і безпомилковою (хоча знає, що помилялися й святі)? Якщо сама у собі не має того внутрішнього цензора (міркування), який повинен її змушувати сумніватися і тим самим уникати помилок?

Така людина швидше схожа на сліпого, що впевнено крокує у прірву, хоча насправді він мав би у кожного, хто трапляється йому на шляху, запитувати: «Чи туди я йду? Чи не збився я з дороги?» і т. д. Але гординя застилає очі, і ми починаємо будь-яку суперечність нашій думці сприймати як особисту образу. «А як же інакше? Адже це ж я, а я – добра людина. А якщо я добра людина, то хіба я можу помилятися?» І далі висновок: «Я правий! Зрештою, нехай я навіть не можу нічого обґрунтувати та пояснити, але я так відчуваю серцем! І тому всі, хто осмілюється мені заперечувати, – це вороги Істини, вороги Православ'я, і наш «святий» обов'язок – гребувати такими людьми!!!» Хоча Господь нам говорив про любов не лише до братів по вірі, але навіть до ворогів. І святі отці багато разів радили, подібно до цього повчання прав. Іоанна Кронштадтського: 

«Зич добра (а не зломисли) всякому, навіть ворогу твоєму чи ворогу твоєї православної віри та Батьківщини, аби виконати точно закон Христа Бога, Який повелів любити ворогів своїх, благословляти тих, хто вас проклинає, творити добро тим, хто ненавидить вас (Мф. 5,44). Якщо ж побажаєш зла та позловтішаєшся над ворогом – то порушиш закон Божий, вчиниш лукавство та самосуд перед Господом, і собі заподієш шкоду і зло, втратиш мир у серці та обтяжиш душу гріхом».

Проте у запалі полеміки ці євангельські і святоотецькі цитати, зазвичай, мало хто згадує. Всі наші думки спрямовані не на пошук істини і прагнення до конструктивного, взаємозбагачуючого діалогу, а на те, щоб не виглядати, в очах оточуючих, повним невігласом. Тому при такому стані справ найкращим аргументом в дискусії визнається або пряма образа співрозмовника, або якесь необґрунтоване звинувачення («кращі» з них – це звинувачення в єресі та гордині). Після чого дискусія відходить убік, і наша думка щодо обговорюваного питання ніби залишається неспростованою. Але це лише тому, що наш співрозмовник (або опонент), як правило, або взагалі припиняє спілкування, або вимушений піти в сторону від обговорюваного питання та пояснювати, що до зазначеної єресі він відношення не має, а гординя – ця пристрасть, притаманна всім без винятку і т. д. В результаті, зароджується ворожнеча навіть між братами по вірі Христовій.

Але особисто мене, у спілкуванні з такими людьми, завжди дивував панічний страх виявитися неправими. Людина, виклавши свою (істинну на її думку) точку зору і почувши деякі заперечення, одразу тікає та припиняє спілкування: мовляв я вам тут говорив правду, а ви вже робіть з нею, що хочете. Думка ж про те, що це може бути і не істина, а навіть навпаки – омана, настільки страшить цю людину, що вона готова бігти від усіх і вся, хто сміє їй заперечити.

І що тоді означають для такої людини слова святих, які постійно попереджають нас про те, що серце людське пошкоджене пристрастями, що не слід беззастережно довіряти, що спасіння починається з розуму, що саме розум (а не серце) є «НАЙЧИСТІША ЧАСТИНА ДУШІ» (преподобний Іоанн Дамаскін), що завжди треба слухатися поради найвправніших, яку потрібно перевіряти на відповідність до істин Святого Письма та вчення святих отців, що міркування є найвищою чеснотою, без якої всі чесноти можуть легко перетворитися на пороки, що самовиправдання (страх виявитися неправим) є показник повного нерозуміння самої суті християнської віри, що фанатизм та необґрунтована завзятість породжує розкол і т. д., і т. д.?

Зізнаюся, писати про це непросто – надто вже все це виглядає похмуро та малопривабливо. Але все ж мені б не хотілося, щоб у читача залишилося виключно негативне відчуття після прочитання цієї статті. Тому давайте будемо сприймати все вищевикладене як заклик до ТВЕРЕЗОСТІ у вірі! Заклик до набуття  культури дискусій, коли кожен з нас буде, в першу чергу, орієнтований не на утвердження своєї правоти, а на пошук істини. До того ж, у наш час, при абсолютній доступності величезної кількості канонічних, догматичних та святоотцівських джерел, при наявності неупередженого ставлення до предмету дискусії, це так просто зробити.

Зрештою, якщо ми зрозуміємо, що хоч би як хтось не виправдовувався, хоч би як не намагався (у разі своєї неправоти) вийти, що називається «сухим з води», Бога все одно обдурити не вдасться. Тож усе, до чого ми покликані – це спілкування в любові та Істині! Спілкування, в якому ми зможемо відійти від своїх амбіцій, спробуємо зрозуміти співрозмовника, і якщо вирішимо, що той виявився неправий, то аргументовано (з посиланням на віроповчальні джерела), в дусі лагідності («Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідності... (Галат. 6:1)) спробуємо з'ясувати суть проблеми. А якщо ми побачимо в процесі спілкування ті чи інші помилки зі свого боку –  будемо радіти тому, що, нарешті, дізналися про справжній стан справ та позбулися омани.

Тож не варто боятися дискусій та розбіжностей. Бо якби вони були б так вже страшні, то апостол Павло не говорив би своє знамените: «Бо мусять між вами й поділи бути», а неодмінно заборонив би брати участь у них. Проте він не зробив цього, бо не хотів закривати нам можливість духовного та інтелектуального зростання, щоб ми зростали розумом («Браття, не будьте дітьми своїм розумом, будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте» (1 Кор. 14:20)) і вчилися любити своїх ближніх (нехай навіть багато в чому з нами незгодних). І тоді оточуючі, побачивши, як ми спілкуємося і вирішуємо розбіжності, скажуть про нас так, як язичники говорили про перших християн: «Подивіться, як вони люблять один одного!»


Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.