«Маніхейство – світова єресь сучасності»

Глобальні політичні та духовні процеси не можуть не викликати тривогу. Поляризація ідеологій, країн, релігій призводить до зростання напруженості, а іноді і до кровопролитних конфліктів. У чому полягає духовна причина розділення людей на непримиренні і ворогуючі між собою групи? Розібратися в цьому ми спробували з професором, завідувачем кафедри богослов'я і гуманітарних наук Запорізького Класичного університету, протоієреєм Ігорем Рябко.

– Отець Ігор, в риториці сучасних політиків, діячів культури, та й простих людей стали модними протиставлення, такі як «воїни світла» – «воїни тьми», «цивілізований світ» – «Мордор», «європейські цінності» – «азіатчина», «духовний Схід» – «загниваючий Захід». Що означає така поляризація людей, явищ і навіть країн?

– Світоглядний дуалізм, який передбачає наявність двох рівнозначних і рівносильних начал, а саме Добра і Зла, існував в історії людства давно, в різних формах і в різних філософських концепціях. Спочатку ця концепція була релігійною, а поступово почала набувати риси якоїсь світової світоглядної моделі. Зародження її відбулося у маніхействі – це синкретичне релігійне вчення, яке виникло в третьому столітті на території сучасного Іраку, але з часом воно стало вбирати в себе нові релігійні та культурні контексти, перетворюючись у світову єресь.

– Що таке «маніхейство»?

– Це поняття дуже складне і багатогранне. Для того, щоб хоча б коротко описати його, потрібно багато часу. Головне – це те, що ця доктрина легко адаптує під себе будь-яку релігію або політичну ідеологію, надає їм фанатичного характеру та нетерпимості до ідеологічних опонентів. Якщо говорити коротко, то маніхейство – це ототожнення себе та власної позиції з абсолютним добром, а позиції опонента – з абсолютним злом.

– Які загальні ознаки сучасного «маніхейства», і звідки воно береться?

– Сучасне маніхейство все більше й більше політизується, оскільки ця концепція дуже зручно виправдовує мілітаризм і ксенофобію. Хто ж стане чинити опір боротьбі зі «світовим злом», і хто не погодиться з тим, що воно має бути знищене і переможене «воїнами світла». Політична релігія дуже добре вписується в цю концепцію. Вона робить цю боротьбу сакральною, містично значущою. Порівняно з нею життя людини нічого не вартує, його можна легко віддати, стаючи «мучеником» війни за «світло» і «добро». ІДІЛ вважає, наприклад, що саме в цьому і полягає їхня місія. Наші «патріоти» та борці за поголовну українізацію, російські націоналісти, які будують не Божий, а «русский мир», та інше – все це та ж категорія.

– Політична релігія – це теж маніхейство?

– Політична релігія – це завжди маніхейство. Є «вони» – вороги, і є «ми» – сили «добра» та «світла». І є боротьба за якусь «вселенську правду». Так, політична релігія вчить вмирати за те, щоб хтось міг на цій ідеї добре заробляти або захищати свої фінансові інтереси. Люди, для сучасних ідеологів маніхейства, – лише матеріал, за допомогою якого можна досягати своїх цілей. Але щоб цей матеріал міг слухняно воювати і вмирати за їхні гроші та інтереси, потрібно вселити йому, що насправді вони воюють за «ідею», за «націю», за «батьківщину», за «незалежність», за «українську ідею» або «русский мир», за Бога – ну, загалом, за те, що так чи інакше викликає асоціації з добром і світлом.

– Які наслідки такого світосприйняття? Наскільки воно «шкідливе» для суспільства?

– Це очевидно. Шкода в тому, що, стаючи ось таким «борцем» за «сили добра», людина сатаніє. Пам'ятаєте, як у фільмі «Три мушкетери», фанатик, зачарований і одурманений Міледі, кричав їй: «Им'я сестра, им'я!» Людям, які свято вірять в ідеї маніхейства, потрібно сказати тільки «ім'я», визначити об'єкт їхньої ненависті. Для прикладу візьміть той же ІДІЛ. Його фанатики ріжуть, ґвалтують, проявляють колосальні приклади жорстокості та садизму, але при цьому вважають себе «воїнами світла і добра». Їх анітрохи не бентежить те, що головним знаряддям їхньої «священної війни» є зло.

– А що може християнство протиставити цьому світогляду? Адже ми теж говоримо у своїх проповідях про добро і зло.

– Людина, яка живе в християнській традиції, розуміє, що зло – це не сутність, не природа, і вже тим паче не одна з першооснов світу. Зло – це добро в понівеченому стані. У зла немає природи, так само як немає у нього і сутності. Добре може бути носієм зла, коли ухилиться від задуму Бога про нього. Отже, зло – це не об'єкт знищення, а об'єкт преображення. Якщо ваша дитина прийшла з вулиці брудною, ви її не топите у ванній і не викидаєте у сміттєвий бак, а миєте та чистите. Ось так і християнство вчить вчиняти зі злом. Його потрібно лікувати, зцілювати, а не знищувати. У цьому одна з хибних позицій маніхейства. І що важливо, сучасні маніхеї маркують злом цілі народи й цивілізації.

– Що ви маєте на увазі? 

– Є такий термін – «азіатчина». Він давній і означає, як правило, грубість, культурну відсталість, вульгарність і т. п. Ідеологи маніхейства широко користуються цим терміном, показуючи, що вони (вороги) – «підступні», «примітивні», «жорстокі», «відсталі», а ми – «великі», «славні», «благородні», «хоробрі» та інше.

Термін «азіатчина», «орда» люблять застосовувати українські націоналісти стосовно Росії. Вся руська культура та історія таврується ними як вияв «ментальності орди». Так називається навіть ціла книга одного українського письменника. Один з «батьків» українського націоналізму Дмитро Донцов стверджував, що існують два протилежні світи: цивілізований «латино-німецький» і варварський «московсько-азіатський», які постійно ворогують між собою. Чим не класичний приклад маніхейства? Культивування таких концепцій неминуче призводить до розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Щодо українців часто застосовують ту ж логіку. Я якось включив одне з православних інтернет-радіо Росії. Я вже не пам'ятаю, як програма називалась, і хто її вів. В студії були дві людини, ведучий і його співрозмовник. Розмовляли два розумники з претензією на інтелектуальність, говорили поставно, м'яко, але аргументовано про те, що взагалі ми (тобто українці) завжди були людьми злегка відсталими, більш язичниками, ніж християнами, не позбавленими лукавства, хитрими, дволичними та інше. Йшлося про нас з «цивілізованого» висока, як про людей другого сорту. Прямо про це не говорилося, але висновки напрошувалися самі собою.

– Як ставиться християнство до концепції «колективної відповідальності»? Чи несемо ми відповідальність за ось ці прояви маніхейства з боку наших побратимів?

– В християнстві немає поняття колективної відповідальності. У нас є особиста відповідальність перед Богом – максимально відповідати Спасителю. Ми – члени Церкви Божої. І наше місце в ній прямо пропорційне цій відповідності. Оскільки ми всі єдині у Христі, то на нас ще покладається тягар нести тягарі один одного. Гріхи падших християн можуть лягати на наші плечі у вигляді страждань і мучеництва за них. Але я б назвав це не «колективною відповідальністю», а Даром Божим бути співучасником Його спокутних страждань. Це – частина безкровного, а іноді й кривавого мучеництва в Ім'я Христа.