Богослов'я реклами, або Унія як панацея: 12 тез Святослава

Є люди, які одним клацанням по терезах обертають недоважене залізо у повноваге золото

Бальтасар Грасіан, іспанський письменник та єзуїт

Ви запитаєте, до чого тут слова єзуїта? Невже не можна було знайти схожий лейтмотив якщо не в православному, то хоча б в релігійно-нейтральному середовищі? Ні, – відповім я і одразу ж поясню: ніхто не опише єзуїта краще, ніж інший єзуїт, навіть якщо він таким і не є. «Заговори, щоб я тебе побачив», – сказав колись Сократ.

15 грудня в Папському латеранському соборі Святого Іоанна Хрестителя в Римі глава УГКЦ Святослав Шевчук відслужив подячну літургію на честь особливої для всього уніатства дати – 420 років Берестейської унії. Після літургії для своєї пастви митрополит Святослав виголосив чудово складену проповідь, витриману в кращих традиціях католицької схоластики і наскрізь просочену єзуїтською хитрістю. В принципі, це й не дивно, адже майбутній глава УГКЦ Святослав протягом певного часу служив разом з кардиналом Хорхе Бергольо, якого тепер всі знають як Папу Римського Франциска.

Почавши свою проповідь з розбору Євангельського читання, приділивши йому лише кілька хвилин, Святослав перейшов до теми дійсно більш актуальної, ніж слова Христа – до ювілею Берестейської унії 1596 р. І все б нічого (ну подумаєш, у людей кругла дата – свято ж!), якби не особлива тезисність цієї проповіді, яка наприкінці нагадувала вже давно всіма забутий заклик до експорту Жовтневої революції «в маси» по всьому світу. В цій проповіді, без всякої містики, ми налічили 12 тез, кожна з яких різною мірою заслуговує уваги віруючих УПЦ, співчуваючих католицизму і просто релігійно-всеїдних «православних».

По-перше, впадає в очі слово «єднання» – в уніатів з роками вже виробився рефлекс: вони на дух не переносять слово «унія» та похідні від нього. А дарма: унія – латинське слово, яке означає те саме славлене єднання, яке в устах Шевчука трохи згодом набуде не просто характеру історичної події, а й універсального «антидоту». Не треба стидатися свого коріння, товариші.

А ось з приводу дару... Ну, сумнівно. Чи можна називати безблагодатний квазіцерковний сурогат даром Божим для Церкви (уточніть, якої саме?) і народу? За логікою Шевчука, народ Київської Русі, охрещений у 988 році князем Володимиром, – це покинутий Богом народ, який не знав радості християнства та його слави Божої. Невже митрополит Святослав вважає, що в 988 році зробили помилку? Так, вважає. Але про це трохи нижче.

Теза 2. Подякувати Богові за дар єдності церкви, спадкоємцями якого ми з вами є.

Шевчук не уточнює, якої Церкви. Лише під кінець проповіді стане ясно, що або кого він розуміє під церквою. Ну а поки для людини необізнаної – тим більше, православної – зміст фраз митрополита УГКЦ залишається незрозумілим. Цікаво, чим до унії була римо-католицька церква? Адже якщо єдність стосується і її, то слід визнати її ущербною. Єдність не може стосуватися однієї зі сторін – єдність передбачає ущербність всіх сторін. Саме тому УПЦ закликає «київський патріархат» до покаяння, а не до єднання – хіба може істинна Церква Христова, яку не переможуть сили адові (Мф. 16: 18), бути ущербною?

Теза. 3. Папа Климент VIII окремою папською буллою Magnus Dominus проголосив на весь світ єднання київської церкви з наслідником апостола Петра.

Тут одразу три речі, на які слід звернути увагу. Перше – найменування «Київська Церква», яке останнім часом стало предметом спекуляцій як серед духовенства низки християнських деномінацій в Україні, так і серед українських релігієзнавців. Уніати вважають, що сурогат, приречений на ізоляцію в усьому православному світі – адже без підтримки Риму вони просто не в змозі будуть реалізовувати себе як християнська деномінація, – це і є вся Київська Церква.

Невже Святослав Шевчук – людина богословськи освічена – не розуміє суті Еклезіології? Де єпископ, там і Церква – відомі всім нам слова Ігнатія Богоносця – це повне визначення? Ні, воно правильне, але неповне. Несторій [2], наприклад, був єпископом, але громаду, яка пішла за ним, не можна назвати в той же час Церквою. Чи можна назвати групу зрадників Православ'я, нехай і одягнених у єпископський сан, Церквою? Ні. А все тому, що Церква не обмежується людьми. Її тайна міститься в Тайні Боговтілення, адже Вона – Тіло Боголюдини Христа.

Булла папи не могла проголосити яке-небудь об'єднання, адже православний народ ніхто не запитував, не було ніяких дискусій, а вся унія була цілком і повністю заснована на інтригах Сигізмунда III та єпископів-зрадників. «Ми, справжньою нашою постановою приймаємо високоповажних братів, Михайла архієпископа – митрополита та ін. єпископів руських з усім кліром і народом руським, що живуть у володіннях польського короля, в лоно католицької церкви, як наших членів у Христі», – саме так звучать заключні слова булли Magnus Dominus.

Проте «клір і народ руський» був проти цього одностороннього театралізованого рішення – невже з ним не треба було рахуватись? А два згодом відлучені єпископи, що не прийняли унії, – Гедеон та Михаїл, – як слід ставитись до таких з точки зору еклезіології Шевчука? Порушення свободи віросповідання – це одна з відмінних рис «дару Божого Церкві і народу»?

 Хоча, з іншого боку, дорогий не подарунок, а увага... королівської влади до протестуючих мирян і братерств. За ті два століття, які аж до самих розділів Польщі тривало протистояння православних та уніатів, історія знає безліч свідчень насильницької та агресивної політики проуніатськи налаштованої влади, та й самого уніатського духовенства, до незгодних. Бунт проти унії набував політичного характеру: хто проти унії – той проти держави. І покарання за це було відповідним.

Уніатська верхівка не приховувала, що унія – це лише перехідний етап до латинізації всього формально православного населення Речі Посполитої. В римо-католицькій свідомості унія – це явище неповноцінне і ущербне; це гібрид, який, подібно до біологічних видів, абсолютно стерильний і нездатний продовжити себе. Відтоді нічого не змінилося.

В якості яскравого прикладу можна навести складну ситуацію з целібатом в РКЦ. Як ми знаємо, в римо-католицькій церкві священнослужителем не може стати людина, яка перебуває в шлюбі. Винятків з цього правила не буває, хіба що для дияконів. Питання целібату – це животрепетне питання для РКЦ, яке набуло особливо яскравого забарвлення через сексуальні скандали у середовищі католицького духовенства. І щоразу на пропозицію внести зміни новий Папа вже історично відповідає відмовою. Абсолютний целібат (виявляється, не Папа) – це своєрідний маркер РКЦ, а точніше, її самоідентифікації як повноцінної церкви.

З іншого боку, в УГКЦ, як і в Православ'ї, дозволене одружене духовенство. З точки зору уніатської еклезіології УГКЦ та РКЦ знаходяться у повній єдності, що виражається у євхаристійному спілкуванні; вони рівні – це одна церква, але за весь час чисельність уніатів жодного разу не зросла хоч на скільки-небудь за рахунок колишніх римо-католиків, які побажали прийняти сан в тому сімейному стані, який вони оберуть для себе самі. Що завадило їм за 420 років, не розриваючи єдності з Римом і Папою, перейти в УГКЦ, одружитися там та прийняти сан? Традиція, скажете ви. Але хіба богослужбовий обряд може грати істотну роль там, де Папа – Глава Церкви?

Очевидно, відповідь одна: римо-католики не сприймають УГКЦ як повноцінну Церкву. Перейшовши туди, вони автоматично стануть ущербними в еклезіологічній перспективі. Та й для Папи уніати – це «валіза без ручки»,  яку вже і нести тяжко (скільки можна чекати повної латинізації?), і кинути шкода (420 років минуло, все ж таки). А уніати у свою чергу в РКЦ не переходять через суто «романтичні» міркування: ну традиція наша така, грецька. Колорит, так би мовити. І нічого більше.

Друге – особливість використання терміна «Київська Церква». Все частіше, почувши його, на розум приходить такий відомий протестантський термін, як «Невидима Церква». От є вона десь таємничо, невидимо, а от видимо всі розділились на якісь деномінації. Ну помиляються люди, ну буває. Errare humanum est [3]. Все частіше чутно, що УГКЦ, «УПЦ» КП та УАПЦ – це ті самі втрачені й розділені частини містичної «Київської Церкви». Хоча ні... В УГКЦ своя місія. Але про це в окремій тезі.

І нарешті, третє: «об'єднання з наслідником апостола Петра». Це далеко не риторична у всіх сенсах цього слова особливість уніатської проповіді. Це тверезий погляд на реалії УГКЦ. Ювілейне об'єднання відбувається не між церквами, а з Папою, тому що Папа – це і є справжня єдина Церква з їхньої точки зору. Єдність з Папою – це те, що робить уніатів унікальними. Саме це робить їх, згідно з логікою Святослава, Церквою. Без Папи, а не без Христа,  – не Церква, а зібрання.

Теза 4. Що вони шукали у Римі? Навіщо сюди прийшли? Що вони побачили тут і отримали? З чим вони повернулися додому?

Проповідь Святослава остаточно перетворилася на роман. Глава УГКЦ оповідає в трохи дивній манері, що нагадує риторику такого відомого атеїста, як А. Невзоров. Ну просто разюча схожість. Святослав перераховує всі блага католицької Європи, на які з подивом дивилися обшарпані дикуни в рясах, що прийшли прямо з дрімучих лісів. Місцями це нагадує оповідання про послів князя Володимира, які були послані досліджувати найбільш численні віросповідання та розповісти князеві про свої враження. І ось «язичники», через якихось 600 років, знову приходять в «Константинополь» та дивуються побаченому.

Вони приходять в Рим після того самого Тридентського собору, який відбувся на тлі того глухого кута, куди протестантизм загнав католицтво; після того самого Тридентського собору, який сутнісно не дотягує до свого майже ровесника Стоглавого собору Руської Церкви. «Дикуни» бачать «закінчений у 1590 р. купол Святого Петра – найпрекраснішої і найбільшої християнської будівлі», «ораторії Філіпа Нері, у яких проповідується рівність усіх перед богом», чують «найкращих проповідників часів реформи католицької церкви» та бувають у заповнених вщерть католицьких навчальних закладах, в той час як «в Острозькій академії налічується 25 осіб». Ну що для «дикуна» може бути краще?

Теза 5. Оновлена нова сила духовного життя... прийде до Київської церкви від наслідника апостола Петра. Церква – це Папа. Закріплюємо матеріал та йдемо далі.

Отже, тут Святослав вже підходить ближче до завуальованої образи Української Православної Церкви. Церква до унії і Церква після унії, що не прийняла останню, у поданні Святослава Шевчука – це не тільки побічно юрба дикунів, але й застаріла, засохла гілка Древа істинної Церкви. Тому всі православні, аж до цього дня, нібито не в змозі жити повноцінним духовним життям, оскільки духовність пізнається і «практикується» повною мірою тільки з «животворним» Папою. 

Теза 6. Рівність візантійського обряду перед Богом.

До унії грецький візантійський обряд був таким самим ущербним та диким, як і два делегати, що прибули в Рим, – Кирило Терлецький та Іпатій Потій. І тільки унія з Папою «примусила» Бога полюбити цей «тубільний» обряд схизматиків. В наявності позачерговий нічим не прикритий папізм уніатів, що знову доводить, наскільки далеко вони пішли від святоотцівського розуміння Церкви. Якщо візантійський обряд до самої унії був ущербним «перед Богом», то виходить, що Бог не з нами? Виходить, що десятки руських святих (преподобні Отці Печерські, св. Сергій Радонезький, Олександр Невський) насправді не знали Бога? Святослав бере на себе небезпечне, середньовічне і вже заздалегідь помилкове право судити від Його імені.

Теза 7. Вони везли з собою документ Decet Romanum Pontificem, що став першим документом міжнародного права, який визнавав і стеріг права Київської Церкви. Документ, який аж до цього дня залишається пам'ятником духовної церковної християнської думки.

З теорією літератури сперечатись не будемо – в документі дійсно є що почитати, але ось міжнародне право викликає подив. Справа в тому, що будь-який з документів міжнародного права вимагає для самореалізації у своїй площині наявність 2-х та більше суб'єктів, як основних, так і додаткових. У випадку з Берестейською унією такими сторонами можуть виступати Папська область та Річ Посполита, однак унія була укладена між Римом (суб'єкт міжнародного права) і тим, що словами Святослава іменується «Київською Церквою» – не суб'єктом міжнародного права. Польсько-Литовська держава підтримала унію і перевела Православ'я в нелегальний статус, однак вона не була однією зі сторін зазначеного процесу в строго правовому «церковному» відношенні.

Але навіть якщо погодитись із формулюванням Шевчука, то Берестейську унію і власне Decet Romanum Pontificem (1596) ніяк не можна назвати першими у патронаті Християнської Церкви та її прав. Чом би тоді сюди не віднести заснування з дозволу хана Берке т. зв. Сарайської єпархії у 1261 стараннями св. блгв. князя Олександра Невського? Чим не покровительство Церкви, тим більше Київської, – єпархія простягалась від Дніпра до Волги, а її архієрей поставлявся Київським Митрополитом. Або Київська Церква історично знаходиться лише в межах Галичини? Так і норми міжнародного права теж дотримані: Золота Орда – його основний суб'єкт, а Новгородська феодальна республіка – додатковий, з урахуванням своєї васальної залежності. Так чом би Святославу не поцікавитись живою історією Церкви своїх «братів», а не тільки вузько мислити в категоріях унії?

Теза 8. Всі сьогодні стверджують рівність у честі Церков та обрядів, і вкотре у новий час всі шукають моделі з'єднання Церков...

Єдина Свята Соборна і Апостольська Православна Церква дійсно постулює рівність честі Помісних Церков і виражає цю рівність єднанням у Євхаристії. Всі Помісні, Автономні і т. д. Церкви рівні між собою, і всі разом вони складають Єдину Істинну Церкву. Та й обряд – це зовсім не віронавчальне питання. Наприклад, питання обряду в діалозі між РПЦ та старообрядцями з боку Руської Церкви давним-давно кануло в Лету – обряд не визначає і не виражає Церкву.

Православ'я не чіпляється за форму, і воно аж ніяк не шукає єдності, адже Православ'я – це і є сама єдність. Ми не ходили до Папи за визнанням нашого обряду, та й претензії до РКЦ у нас завжди були догматичними: Філіокве, примат Папи, Непорочне Зачаття і т. д. Ну як тут не згадати слова Спасителя: «Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда ковтаєте» (Мф. 23; 24). Святослав на всьому протязі своєї проповіді жодного разу не згадує про догмати і святоотецьке розуміння Церкви Христової. Він сконцентрований лише на зовнішньому, на тих деталях, які дійсно не мають жодного значення.

Ми ніколи не стверджували рівності всіх християнських деномінацій і не вважали їх Церквами, інакше ми були б з ними в євхаристійному спілкуванні. Але ж цього не відбувається. Навіть такий критикований документ відомого Критського собору, що відбувся в червні цього року, як «Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом», постулює єдність саме Православної Церкви: «Православна Церква, будучи Єдиною, Святою Соборною і Апостольською Церквою, у глибокій церковній самосвідомості твердо вірить, що займає головне місце в процесі руху до єдності християн у сучасному світі» [4].

Ми дійсно за кожною Літургією молимося: «За мир всього світу і з'єднання святих Божих Церков», але ми вкладаємо в цю молитву прохання про збереження єдності Православної Церкви та недопущення розколів, які наносять Тілу Церкви болючі рани, адже рухомі християнською любов'ю, ми не можемо не боліти серцем про заблукалих братів, які пішли на поводі у брехні.

Що ж стоїть в основі розколів і розбіжностей в Церкві? Абсолютно вичерпно на це питання можна відповісти словами Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія: «Що таке розкол? Це прояв гордині, тобто бажання свої людські амбіції і прагнення поставити вище всього. А з гординею можна боротися тільки одним способом – через покаяння, яке в святоотцівській літературі називають фундаментом духовного життя. У свою чергу, покаяння неможливе без смирення, яке скріплює духовне життя, – сказав Його Блаженство. – Ще раз повторюю: ті, хто відпав від єдності з Церквою і пішов у розкол, зробили це через свою гординю, а значить іншого шляху для повернення назад, окрім покаяння та смирення, просто немає» [5]. Відповідно, стверджують рівність честі церков та інших християнських деномінацій далеко не всі. Ну, може, окремо від Православної Церкви вони рівні між собою, але тільки не разом з Православною Церквою.

Теза 9. Ми сьогодні можемо сказати, що донині кращої моделі єдності Церкви, яку в свій край привезли наші владики з Риму, ніхто не знайшов... Адже і сьогодні Україна шукає єдності поділеної Київської Церкви.

А тепер реклама! В позачерговий раз ми нагадаємо митрополиту Святославу, що Українська Церква не шукає ніяких моделей єдності Церкви, оскільки ми давно вже сказали своє тверде слово: «Тільки через Покаяння».

Модель завжди має на увазі складний механізм і часто пов'язана з труднощами. Але що заважає розкольникам і уніатам покаятись і повернутись в Церкву (у випадку з розкольниками, треба ще й Хреститися). Так, дійсно, складно переступити через свою гординю; набагато легше переконати за допомогою маніпуляцій, що «все добре», та й «ми, уніати, такі ж, як і ви».

Як говорив Т. Г. Шевченко, «ну що б, здавалося, слова... Слова та голос  – більш нічого». Щоправда, «серце» релігійно грамотної православної людини ніяк не «оживає» від такої реклами, а швидше засмучується через гординю здавалося б, богословськи грамотної у своїй сфері людини, яка говорила з амвона. Навіть у 24-27 пунктах Гаванської декларації, яка була підписана в результаті зустрічі Папи Римського Франциска і Патріарха Московського Кирила, унія була засуджена. УГКЦ там прямо з подачі самого Папи називається не Церквою, а «церковною спільнотою».

Свого часу це викликало проти Римського Папи бурю невдоволення серед уніатів, які сприйняли декларацію як прикрий удар, про що докладно можна почитати на католицькому сайті «Католицький оглядач», де цьому присвячена окрема стаття [6]. Навіщо нав'язувати як панацею те, що сприймається як провал в самій РКЦ? Також засудив унію з подання архієпископа Афінського і всієї Еллади Ієроніма і Критський собор. «Її повинні засудити всі Православні Церкви», – підкреслив архієпископ, разом з яким унію окремо засудили і митрополити Серри – Феолог та Ланкади – Іоанн [7]. Цікаво, як на тлі всього цього митрополит Святослав планує втілити сподівання українців про «церковну єдність» – «простроченим напівфабрикатом»?

Тезу 10. «Дякування Богу, що церковні розділення не досягають до самих Небес».

Це не що інше, як цитата відомого покійного письменника, філософа й дисидента Євгена Сверстюка. Не ставлячи під сумнів його творчу спадщину і значущість для української літератури та науки, ми все-таки дозволимо собі зауважити, що Євген Сверстюк аж ніяк не був професійним релігієзнавцем і богословом. Чим Святославу не догодив святитель Іоанн Златоуст?

Може, тим, що він ніколи не бував в Україні? А дарма не вгодив, оскільки висловлювався святитель про церковні розділення абсолютно зрозумілим чином: «Що ти кажеш? "У них та ж сама віра, і вони також православні". Якщо так, то чому ж вони не з нами? Один Господь, єдина віра, одне хрещення... Скажи мені: невже ви вважаєте достатнім те, що їх називають православними, тоді як у них зменшилась і загинула благодать рукопокладання? Що ж користі у всьому іншому, якщо в них не дотримана ця остання? Треба однаково стояти як за віру, так і за благодать священства. Тому що, якщо кожному дозволено, за давньою приказкою, наповнювати свої руки, якщо кожному дозволено бути священиком, то нехай беруться усі, і марно влаштований цей жертовник, марно (встановлений) церковний чин, марно – лик священиків: скинемо й знищимо все це» [8], і далі: «Отже, говорю я це й свідкую, що виробляти розділення в Церкві не менше зло, і впадати у єресі» [9].

Разючий контраст.

Тезу 11. Дякуємо за ... дар свободи і ті 25 років падіння новітньої тюрми народів Радянського Союзу.

Всі ми певною мірою на щось ображені: на сусідів, на продавщицю з супермаркету або на контролера в трамваї, і це нормально. C'est la vie [10]. Але навіть Балтійські країни, у яких вистачає приводів ображатися на Радянський Союз, давно вже заспокоїлись і пішли вперед, залишивши все на суд історії. Адже було ж не тільки погано, правда? Але УГКЦ, забувши свої рідні методи, які вона, заручившись підтримкою королівської влади, застосовувала щодо Православ'я протягом двох століть, смертельно ображена й донині. Цей поширений фразеологізм, що належить перу А. де Кюстіна, спочатку застосовувався відносно Російської імперії. Чого ж уніатам ображатися на Царську Росію? Їхня паства у той час перебувала в юрисдикції близької по духу католицької Австро-Угорської імперії. Справедливості заради відзначимо, що після розпаду останньої критики назвуть Австро-Угорську монархію «Völkerkerker» тобто «Тюрма народів». Але, очевидно, до «своїх» у Святослава претензій немає.

Тезу 12. Без того Берестейського єднання не було б сьогодні незалежної вільної України... Без захисту, який спадкоємці апостола Петра давали нашій Церкви, ми не змогли б вистояти у складних історичних обставинах, які ми пережили.

Кульмінація. Почнемо з кінця. Дійсно, без підтримки Папи, у вузьких колах відомого як «Церква», уніати не протягнули б і ста років. Весь цей неповноцінний гібрид перебував під апаратом штучного життєзабезпечення католицької влади і Папської області. Тому тут Святослав, вперше за всю політичну частину своєї проповіді, нарешті не збрехав. Але стверджувати, що без унії не було б незалежної України – це абсурд...

Невже Запорізька Січ трималась на унії? Невже культуроутворюючим чинником становлення української державності впродовж усієї історії були уніати? А як же велика кількість саме православних храмів в Україні, православна спрямованість всієї класичної української культури, підтримка Православною Церквою бажання своєї пастви на шляху до незалежності держави і молитви за неї – це хіба не враховується? Хіба не Православна Церква була з народом впродовж всіх тих потрясінь, які пережила українська нація?

А конфесійний склад Української Народної Республіки (1918-1919) – попередниці незалежної України? Адже більшість населення УНР вважала себе саме православними, на відміну від греко-католицького населення ЗУНР, яке навіть після відомого «Акту Злуки» не об'єдналось з УНР на рівних, а увійшло в неї на правах широкої автономії, перейменувавшись у Західну область Української Народної Республіки. Сам перший голова Центральної Ради УНР М. С. Грушевський вважав себе православним.

Так до чого весь цей пафос? і, як би там не було на перший погляд все просто, дійсно, серед нас завжди є й будуть люди, які «одним клацанням по терезах обертають недоважене залізо у повноваге золото». І так в усьому.

Посилання:

1. Тут і далі курсивом виділені цитати з проповіді Святослава Шевчука.
2. Засновник Несторіанства – христологічної єресі, засудженої на Третьому Вселенському Соборі (431)
3. Людині властиво помилятись – лат. 
4. Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом. Всеправославний Собор//Патріархія [Електронний ресурс], URL: http://www.patriarchia.ru/db/text/4361154.html
5. Блаженніший Онуфрій: «Найбільше Церква страждає через нас та наші гріхи». Інтерв'ю. Pravlife. org. [Електронний ресурс]: http://pravlife.org/content/blazhenneyshiy-onufriy-bolshe-vsego-cerkov-stradaet-iz-za-nas-i-nashih-grehov.  
6. Гаванська декларація. Католицький оглядач. [Електронний ресурс], http://catholicnews.org.ua/gavanska-deklaraciya 
7. Собор на Криті засудив унію. СПЖ. [Електронний ресурс], URL: http://uoj.org.ua/novosti/zashchita-tserkvi/sobor-na-krite-osudil-uniyu
8. Іоанн Златоуст. Про гріх розколу.// Бесіди на послання св. ап. Павла до Ефесян. Бесіда. XI. Слово отцівське. [Електронний ресурс]: http://slovotech.narod.ru/dispute_03b.htm 
9. Там само.                     
10. Це життя. фр.