Невизнані: 25 років УПЦ КП ≠ 140 років РПЦ (просто про складне)

Наші читачі вже знайомі з двірником Маркіяном, який проводить свої дослідження складних церковних проблем. Він намагається докопатися до правди у питаннях, на які в Україні дивляться по-різному, та пояснити їх простою, доступною мовою.

Серце кожного українського патріота, що відносить себе до конфесії Київського патріархату, наповнюється обуренням, коли хтось намагається очорнити цю чудову структуру. І неважливо, хто це намагається робити – прості знайомі або патріархи Помісних Церков. Будь-які спроби звести наклеп закінчуються повною невдачею, адже на кожен аргумент критиків у патріотів є свій контраргумент, почерпнутий з риторики керівництва УПЦ КП. І, мабуть, головний з них – історичні паралелі між нинішнім статусом Київського патріархату та станом Руської Церкви XV-XVI століть.

І глава УПЦ КП Філарет, і його спікер Євстратій Зоря, а за ними й патріотичні ЗМІ регулярно звертаються до цього «вбивчого» аргументу. Та й насправді, якщо автокефалію Руської Церкви не визнавали у православному світі протягом 141 року, то невизнання УПЦ КП протягом 25 років – термін зовсім невеликий. І якщо зараз РПЦ – п'ята у диптиху Помісних Церков та найбільша Церква за кількістю парафіян, то у Київського патріархату просто блискучі перспективи! Потрібно просто трошки потерпіти .

Двірник Маркіян таке терпіння має – робота зобов'язує. Він вважає себе патріотом, але не впевнений, що Київський патріархат – єдино правильний вибір для православного українця, який любить свою країну і пишається нею. Тому він і вирішив розібратись, чи варто патріоту чекати й терпіти, очікуючи визнання УПЦ КП, чи буде результат?

Адже, як казав один наш талановитий співвітчизник, «мудрість не завжди приходить з віком. Іноді вік приходить сам».

Тому, обклавшись історичною літературою, Маркіян вирішив з'ясувати – чи дійсно РПЦ була 140 років у такому ж стані, в якому зараз перебуває Київський патріархат, або, все ж, це не так?

«Невизнання» РПЦ

Для цього наш герой заглибився в історію другої чверті XV століття. Він з'ясував, що це був важкий час для Православної Церкви, оскільки її оплот – Візантійська імперія, доживала свої останні дні. Фінансова та політична криза Константинополя змусила його правителів шукати сприяння у католицької Європи. Сподіваючись отримати військову і фінансову підтримку, імператор Іоанн VIII Палеолог та патріарх Константинопольський Іосиф вирішили звернутися по допомогу до Риму. Папа Євгеній таку підтримку пообіцяв, але в обмін на унію. У 1438г. у Феррарі (а потім у Флоренції) був скликаний Собор з метою оформлення унії Православної Східної Церкви з римською. Імператор з патріархом, 22 митрополитами і єпископами та майже 700 іншими особами духовними і світськими вирушили на папських галерах до Італії. Маркіян дізнався, що Флорентійська унія, по суті, полягала в тому, що Православну Церкву підпорядкували католицьким догматам.

Одним з головних прихильників унії з Римом був митрополит Константинопольської Церкви Ісидор. Під актом унії Ісидор підписується з особливим співчуттям. Тоді як інші писали просто – «подписуюсь», він, на відміну від усіх, написав – «подписуюсь з любов'ю та схваленням». Саме його Константинополь і прислав у Москву в якості чергового глави Руської Церкви.

Приїхавши до Москви у 1441 році, Ісидор, який отримав в Римі сан кардинала та папського легата, на першій же Літургії згадує папу Євгенія та урочисто зачитує рішення Флорентійського собору. Московський князь Василій закликав Ісидора відректися від унії та повернутися до православної віри. Отримавши відмову, він вислав невірного митрополита-кардинала з країни.

Засудження Константинополем унії відбулося лише через 43 роки, в 1484. Тому логічно, що в Москві не могли чекати, поки греки повернуться до православної віри, та й не знали – чи відбудеться це взагалі.

Написавши до Константинополя (1441 та 1445) з проханням дозволити самостійно обрати главу Церкви та не отримавши відповіді, у 1448 році у Москві обирають першого руського митрополита – главу Руської Церкви.

Таким чином Маркіян з'ясував: Руська Церква в очевидному виборі – прийняти їй унію (по суті католицьку віру) або самовільну автокефалію, обрала автокефалію. Проте чи означає це, що РПЦ у православному світі перестали визнавати як Церкву? Що з її священиками заборонили служити, що її таїнства перестали бути обрядами? Зовсім ні! Адже в ті роки в ролі ізгоя опинився якраз Константинополь, що прийняв унію!

У 1497-1498 роках було відновлене церковне спілкування Москви з Афоном, у Константинополь відправлені подарунки та список предків Великого князя Московського для церковного поминання. У 1518 році до Москви прибуло велике патріарше посольство на чолі з митрополитом Григорієм. Греки спробували схилити Москву до ліквідації автокефалії, проте Москва не погодилась, і питання було знято. У 1589 році, за угодою з греками, відбулося обрання першого Московського патріарха. Константинопольські собори 1590 та 1593 років визнали Московську патріархію.

Висновок Маркіяна: усі сумніви щодо цього періоду (1448-1589) життя РПЦ можуть бути лише у законності її адміністративного устрою (автокефалії), але аж ніяк не в канонічності її статусу, як Церкви.

Невизнання УПЦ КП

Маркіян, проводячи попереднє дослідження, вже знав, що всі Помісні Церкви у своїй єдності складають одну Вселенську Православну Церкву. Всі структури, що утворилися поза цієї єдності, незважаючи на заяви їхніх керівників, до Вселенської Церкви відношення не мають. Звернувшись до історії, він з'ясував, що Київський патріархат утворився у 1992 році в результаті союзу УАПЦ (невизнаного у православному світі) та Філарета (Денисенка), позбавленого до того часу сану.

І тут Маркіян у своїх дослідженнях зіткнувся з дивовижною невідповідністю між тим, що говорять про свою структуру керівники Київського патріархату, і тим, як її сприймають у всьому православному світі. Зокрема патріарх Філарет стверджує, що УПЦ КП визнана всіма Помісними Церквами, а заковика тільки за визнанням її автокефалії.



Проте немає жодної Помісної Церкви, яка б визнала Київський патріархат Церквою, не кажучи вже про автокефалію цієї організації. Але в той же час є дуже багато заяв православних ієрархів про те, що вони визнають в Україні тільки Українську Православну Церкву, а УПЦ КП називають розкольниками, які «давно відкинуті Православними Церквами і відносяться до Православ'я лише по імені».

Виходить, що хтось каже неправду – або глава УПЦ КП Філарет, або всі православні ієрархи.

І тут Маркіян зовсім зажурився: виходить, що прихильники Київського патріархату опинилися в патовій ситуації.

Адже, якщо праві глави Помісних Церков, то УПЦ КП – не Церква. А отже, відвідувати її храми безглуздо – адже всі її «таїнства» таїнствами не є, і там немає ані сповіді, ані хрещення, ані причастя. Отже, критика Київського патріархату в Україні – це не просто «ворожа пропаганда, що ображає патріотів», а позиція ієрархів ВСІЄЇ Вселенської Церкви.

А якщо правий Філарет, то навіщо тоді прагнути до визнання Вселенської Церкви, патріархи якої кажуть неправду?

Тим не менш, будучи людиною акуратною та цілеспрямованою, Маркіян вирішив довести своє дослідження до кінця й оформив свої висновки у загальну таблицю.

І тут Маркіяну згадалася його улюблена в дитинстві книга – «Старий Хотабич». У ній радянський школяр Волька знайшов стару лампу та викликав до життя древнього всемогутнього джина. Проте все, що б цей джин не звершував – все було не до місця. Він робив гарні копії сучасних приладів, але не міг змусити їх працювати. Особливо Маркіяну запам'яталося, як Хотабич клонував телефон. Зовні зроблений ним апарат виглядав точнісінько як справжній, навіть краще. Єдина проблема – він не працював. На питання Вольки – а що ж там всередині, джин самовдоволено повідомив – там справжнє золото!

Вже багато років керівники Київського патріархату нагадують такого ось Хотабича. У них багаті шати, їхні ювілеї вшановують на найвищому рівні, їм віддають у користування національні святині. От тільки, схоже, звершувані ними «таїнства» не більш дієві, ніж телефон старого Хотабича.