Помісна Церква для «чайників»

Не буде перебільшенням сказати, що практично кожен українець, незалежно від своїх релігійних переконань, знайомий із терміном «Помісна Церква». Він регулярно чує про необхідність її створення від президента України, спікера Верховної Ради, депутатів, численних експертів і, звичайно ж, представників УПЦ КП.

Депутати навіть написали Константинопольському патріарху листа, де просили відібрати УПЦ у Москви, об'єднати її з Київським патріархатом і взяти під своє крило.

Двірника Маркіяна сміливо можна було назвати середньостатистичним українцем. У вільний від роботи (на ввіреній йому ділянці проспекту Степана Бандери) час, він уважно спостерігає за політичною ситуацією всередині країни та за її межами, а також відстежує останні ініціативи керівництва держави.

Одна з них, присвячена церковному питанню, викликала у Маркіяна стійке відчуття, що Помісна Церква, (вкупі з безвізовим режимом) – щось вкрай йому необхідне. Більш того, якщо Маркіян вважає себе патріотом (а він, звичайно ж, вважає), то повинен віддати всі сили для того, щоб вона була створена. Адже без Помісної Церкви, згідно з тезами нинішнього істеблішменту держави, неможливе існування патріотичної процвітаючої України. І якщо в нашій країні залишилися ще деякі проблеми, то це все тільки від того, що ми досі живемо без цієї чудової структури.

Однак, незважаючи на численні заяви і публікації в пресі, Маркіян все ж досить смутно уявляв собі – що ж це таке, проект Помісної Церкви по-українськи, хто і для чого його лобіює, чи відрізняється він від визнаних у православному світі Помісних Автокефальних Церков та що може змінити у житті пересічного віруючого українця.

Для початку Маркіян, наділений від природи рідкісною допитливістю, вирішив з'ясувати, що розуміють під Помісною Церквою у всьому православному світі.

Пірнувши в Інтернет та обклавшись спеціальною літературою, наш герой з'ясував, що Кафолічна Православна Церква, яку ще називають Вселенською, у світі одна. Вона ділиться на Помісні Автокефальні Церкви. Ті в свою чергу діляться на єпархії, єпархії – на парафії.

Існують і інші одиниці адміністративно-територіального поділу Церкви: екзархати, митрополичі округи, а також автономні Церкви, однією з яких і є Українська Православна Церква. Однак для пересічного віруючого цей поділ малопомітний, оскільки віровчення у всіх православних Церквах одне.

До речі, Маркіян з подивом дізнався, що межі більшості Помісних Церков зовсім не співпадають із політичними кордонами держав. Так, наприклад, з'ясувалося, що Константинопольський патріархат має парафії відразу на декількох континентах, Александрійська Церква окормляє всю сучасну Африку, а Антіохійський Патріархат включає в себе країни Близького Сходу, які часто мають між собою досить непрості відносини.

Таким чином, Помісна автокефальна Церква – частина Вселенської Церкви, визнана іншими Церквами, яка поширює своє служіння на певну територію (не обов'язково на країну). Вона самостійна в управлінні, але не у віровченні, оскільки церковні правила (канони) залишаються незмінними і обов'язковими для всіх без винятку Церков вже більше 1 500 років.

Маркіян з'ясував, що між усіма православними Церквами існує молитовне та євхаристійне спілкування, всі члени Кафолічної Церкви визнають таїнства одне одного. У звичайному житті це означає, що, якщо українець хрещений в УПЦ, він може вільно сповідатися і причащатися у будь-якій православній церкві світу.

Зовсім інша ситуація, якщо українця «охрестили» в одній з організацій, які у православному світі церквами не вважають – УПЦ КП або УАПЦ. Він може їздити в паломництва у Єрусалим або Афон, може прикладатися до ікон та мощів святих, але до церковних таїнств його ніхто не допустить. Причому не допустять не лише у жахливому «Мордорі», але й у будь-якій іншій Помісній Церкві, в тому числі і у надії всіх українських патріотів – «матері-Церкви» Константинополі. І зовсім не тому, що агенти «русского мира» підступно діють у всіх куточках всесвіту. Не існує жодних змов антиукраїнських сил. Все простіше – згідно з вченням Церкви, всі, хто від цієї Церкви відмовився, не можуть бути допущені до її таїнств до принесення покаяння.

Уважно вивчивши всі тези і заяви про Помісну по-українськи, двірник Маркіян із подивом усвідомив, що під Помісною Церквою у нас в країні розуміють щось зовсім інше, ніж у всьому православному світі. Що створення Помісної в Україні – це спільний політико-комерційний проект УПЦ КП, української влади і кількох людей, що голосно називають себе «автокефальним крилом УПЦ».

Чому саме бізнес і політика? Просто тому, що заяви представників кожної з цих груп, при всьому їхньому патріотичному пафосі, не збігаються не лише з думкою Вселенської Церкви, але й з реальною дійсністю. Та що там з дійсністю, навіть один з одним та й просто зі здоровим глуздом. Зате створення цієї структури повністю відповідає їхнім глобальним інтересам.

Київський патріархат

Схема створення Помісної в Україні проста і ефектна – «відчепити» УПЦ від Московського Патріархату, отримати від Константинополя визнання УПЦ КП, «об'єднати» їх в одну структуру, «відчепити» її вже від Константинополя та отримати автокефалію. Здавалося б – нічого складного, якби не одне «маленьке» «але».

Свого часу улюблений двірником Маркіяном поет Пушкін писав: «В одну телегу впрячь не можно коня и трепетную лань».

Українська Православна Церква є частиною Вселенської Церкви через канонічний зв'язок із Руською Помісною Церквою.

Зовсім інша ситуація з УПЦ КП. Весь час, поки існує ця структура, зберігається її ігнорування і бойкот з боку Кафолічної (Вселенської) Церкви. І немає жодних ознак того, що ситуація здатна якось змінитися без зміни свідомості членів цієї організації. Для Церкви Київський патріархат – лише один з випадків розколів та єресей, які протягом двотисячолітньої історії Православ'я час від часу виникали та зникали у нікуди. І мотиви таких розколів завжди одні й ті ж самі – гордість, жадання влади і грошей.

Але ось вже 25 років частина українців цій Вселенській Церкві не вірять. Проте вони вірять спікерам УПЦ КП, які всі ці роки пояснюють патріотам ігнорування своєї структури світовим православ'ям то підступами «русского мира», то непростою геополітичною ситуацією, а то і просто в стилі «треба ще трохи почекати».

Але в ситуації, коли час іде, а визнання немає, доводиться слідувати відомим заповітам німецьких пропагандистів, які стверджували: «Пересічні люди швидше вірять великій брехні, ніж маленькій».

Таким чином, з'явилася ідея позиціонувати Київський патріархат не просто як «українську церкву» (на противагу «москальській» УПЦ), а призначити її одразу володаркою морською Помісною Автокефальною Церквою, тобто рівною всім Помісним Церквам.

Двірник Маркіян вирішив дослідити, як саме Київський патріархат аргументує свої претензії на «Помісність» своєї структури, і виявив дивну річ – у медіа-просторі одночасно співіснують абсолютно різні заяви керівництва УПЦ КП з цієї теми. При цьому вони настільки суперечать одна одній, та й просто здоровому глузду, що, здавалося б, не помітити цього неможливо.

Можливо, ієрархи УПЦ КП не дуже високої думки про здібності українців до логічного мислення, або в народі довіра до людей у церковному облаченні настільки висока, що вони продовжують їм вірити навіть тоді, коли, здавалося б, вірити абсурдно. Сказати напевне складно. Тому просто наведемо знайдені Маркіяном чотири найпопулярніших висловлювання лідерів Київського патріархату на тему помісності.

Київський патріархат незабаром буде визнаний як Помісна Церква


Київський патріархат вже є Помісною українською Церквою


Завдання Вселенського Патріарха – визнати Київський патріархат та прийняти його у спілкування з усім світовим православ'ям

>

Київський патріархат не потребує визнання з боку Константинополя і Вселенської Церкви

Наш головний герой завжди поважав логіку. Тому цілком закономірно, що він зробив з цих заяв два очевидні висновки:

• якщо Київський патріархат тільки прагне стати Помісною церквою, то в даний момент він такою бути не може за визначенням;
• якщо Київський патріархат прагне до визнання з боку світового православ'я, отже, тим самим він підтверджує, що зараз він не визнаний, а відповідно – Церквою не є. Отже, і всі нинішні «таїнства» цієї структури в дійсності таїнствами бути не можуть.

Можливо, шанувальники Київського патріархату також читають ці рядки, тому пропонуємо їм поміркувати над висновками Маркіяна. А ми поки перейдемо до його аналізу заяв на тему Помісної Церкви української влади.

Українська влада

З перемогою Євромайдану різко активізувалися зусилля влади зі створення структури Помісної Церкви. Причина, за словами президента Порошенка, – «допомогти єднанню країни» . Що ж, об'єднання країни – справа шляхетна, хоча й у безпосередні завдання Церкви не входить.

Але от тільки є в цьому одна дивина. Маркіян з подивом виявив, що Церква, яка здатна «допомогти єднанню країни», в Україні давно існує, і це – Українська Православна Церква. Її єпархії і парафії діють по всій території країни, включаючи Крим та невизнані республіки Донбасу. Однак чи використовувала влада цей грандіозний ресурс для об'єднання українців? Ні, не використовувала, та, схоже, і не збиралася.

Більше того, УПЦ дорікають в тому, що вона не відкликала своїх священиків з непідконтрольних владі територій. Зокрема, директор департаменту Мінкульту у справах релігій Андрій Юраш у свій час зажадав, щоб УПЦ перенесла чотири свої єпархіальні центри з непідконтрольної владі території Донбасу і тим самим довела б свою «патріотичність».

До речі, Маркіян вирішив проаналізувати, якими правами володіє УПЦ, і порівняти їх з тими можливостями, які дає статус Автокефальної Помісної Церкви.

Отже, Помісна Церква має право:

• самостійно обирати свого предстоятеля та єпископат;
• канонізувати святих;
• складати нові чинопослідування і піснеспіви;
• варити святе миро.

Парадоксально, але УПЦ має всі перераховані права, крім останнього. Однак деякі Церкви, що мають статус Помісних (наприклад, Польська і Елладська), також не мають свого святого мира, а отримують його від Церкви, від якої отримали статус автокефалії!

Тобто виходить, що в Україні вже існує Церква, яка:

• визнана світовим православ'ям;
• об'єднує ВСЮ територію України;
• вже володіє майже всіма реальними правами Помісної Церкви.

Але при цьому українська влада її ігнорує, а активно лобіює створення структури, яка навряд чи володітиме хоча б однією з цих якостей.

Так де ж логіка? Адже в наявності явний контраст між заявленими тезами і об'єктивною дійсністю.

Втім, що, якщо припустити немислиме? Що, якщо владі не потрібна справжня Церква, але потрібна слухняна релігійна організація, яка б цю владу підтримувала безсуперечно і в усьому, а також ретранслювала цю підтримку своїм парафіянам? В першу чергу – курсом на націоналістичну ідеологію. Тоді все сходиться. УПЦ КП дає владі безмірну підтримку, влада УПЦ КП – привілейований статус придворної церкви.

Все як у байці Крилова:
«За что́ же, не боясь греха,
Кукушка хвалит Петуха?
За то, что хвалит он Кукушку».

Автокефальне крило

Ще одна група, вірніше групка, яка лобіює проект Помісної по-українськи, – кілька людей з середовища УПЦ. Вона вкрай нечисленна, але дуже активна в медіапросторі. В першу чергу мова йде про митрополита Олександра (Драбинка) та протоієрея Георгія Коваленка. Ще зовсім недавно вони займали в структурі УПЦ найвищі посади. Коваленко був спікером Церкви, а владика Олександр – головою комісії, створеної для тимчасового управління Київською єпархією (в період хвороби Блаженнішого Володимира). Багато хто стверджував, що в цей період митрополит Олександр Драбинко фактично керував УПЦ.

За дивним збігом обставин, у ці благополучні часи і о. Георгій, і владика Олександр часто відвідували Москву, були цілком задоволені канонічним статусом УПЦ, як автономної церкви, і про автокефалію не згадували. Точно так само вони поділяли позицію Церкви щодо необхідності покаяння розкольників (УПЦ КП) для їхнього повернення в православ'я. Митрополит Олександр навіть свого часу написав відому працю, присвячену цій проблемі: «Чому розкольницькі угруповання в Україні називаються неканонічними».

У ній він характеризував УПЦ КП наступним чином:
«Київський Патріархат, який позбавлений благодатних дарів Святого Духа, що з покоління в покоління передаються через преємство від апостолів, став на шлях перетворення в неопротестантську секту з зовнішнім лицедійським збереженням православного обряду... І порожніми є слова М. Денисенка, котрий даремно вселяє надію своїм послідовникам про визнання в майбутньому "КП" рівноправною Церквою-сестрою в сім'ї Православних Церков, оскільки тут мова йде не про визнання самостійності, автокефальності, а про визнання церковності як такої».

Але це було раніше. Зараз владика Олександр – лише вікарний єпископ та ще настоятель приходу на околиці Києва. Радикально змінилась і його риторика щодо можливого об'єднання з «неопротестантською сектою» (УПЦ КП). Вона стала більш «демократичною»:

  «В Україні є мільйони прихильників автокефалії... Зрозуміло, що ніхто ні з яким покаянням, так, як його розуміють певні представники нашого священноначалія, не прийде і на колінах вимолювати прощення не буде. Варто зрозуміти, що помісну Церкву треба робити якимось іншим шляхом».

О. Георгій Коваленко взагалі публічно відмовився від рідної церкви. Зараз він регулярно бере участь у ток-шоу разом з главою УПЦ КП Філаретом та журналістами, що поливають УПЦ брудом.

Звичайно, нашого Маркіяна не міг не здивувати дивний збіг – втрата цими священиками високих посад і різка зміна власних поглядів.

Однак, враховуючи те, що на сьогоднішній день у середовищі лобістів Помісної ці священики – одні з небагатьох, хто не втратив свій канонічний статус, навряд чи їхне «перевзування» є випадковим і вони не розраховують зайняти у новій структурі «належні» місця.

Висновки

Звичайний середньостатистичний українець, уважно й неупереджено проаналізувавши заяви і мотиви прихильників Помісної по-українськи, легко може прийти до висновку, що ця структура жодних позитивних змін православним не несе. А ось негативних – скільки завгодно. В той же час у кожної з представлених груп яскраво простежується особиста зацікавленість у цій організації.

Всі ми з дитинства пам'ятаємо казку Ганса Крістіана Андерсена про голого короля, який гордо прогулювався серед народу в уявному одязі. Хитрі шахраї-кравці, отримавши своє золото, запевнили його, що пошили одяг з тканини, яку здатні бачити лише люди розумні. В результаті і король, і придворні робили вигляд, що захоплюються красою неіснуючих нарядів, боячись здатися дурнями. А правду зміг озвучити лише маленький хлопчик, сказавши фразу, що стала крилатою: «А король-то голий»!

В православній Україні вже 25 років відбувається те ж саме, тільки слово «дурість» замінили словом «патріотизм». Безліч людей, боячись здатися непатріотичними, відвідують храми з «голими» пастирями з уявною вірою і благодаттю.

Зараз ці пастирі разом зі своїми кравцями хочуть «пошити» свій уявний одяг для всіх українців. Голос Вселенської Церкви для багатьох з них не авторитет. Однак, якщо не вірити Церкві, хто ж тоді має вимовити фразу «А король-то голий» так, щоб його почули?!