Православна місія у сучасному світі

Православна місія – це покликання Церкви йти і вести за Христом. З моменту свого заснування Церква покликана йти, вчити, хрестити, спасати, зцілювати, преображати та обожувати людей і все творіння. Православна місія є незмінною вже протягом двох тисячоліть і залишиться такою. Місія – це природний і необхідний спосіб буття Церкви як Тіла Христового і всіх істинних членів цього Тіла. Без проповіді Євангелія словом і ділом, без життя, згідного з Благою Вістю Христа, християнство просто немислиме, а християнське життя – неможливе.

Православна місія завжди стикалася з активною протидією або, як зараз прийнято називати, викликами. Ці виклики полягають у гріховних пристрастях, інспірованих злими силами. Церкві опираються біси і люди, що знаходяться під їхньою владою, та й самі віруючі діють проти Церкви, коли впадають в бісівські спокуси. Гріх і пристрасті, які гніздяться в людських серцях, – ось головний ворог християнської місії.

Сьогодні цей ворог виступає у вигляді секуляризації суспільного життя, релятивізації моралі і моральності, споживчої псевдокультури, індивідуалістичного лібералізму та матеріалізму. Слідом за відмовою від Бога сучасний світ відмовляється від людини. Ми є свідками і жертвами найглибшої кризи людини і людяності, ім'я якої – антилюдяність або дегуманізація.

Проблема в тому, що ця криза так чи інакше, тією чи іншою мірою охоплює весь сучасний світ. У цьому її принципова відмінність від усіх попередніх криз в історії людства та найбільша небезпека. При цьому найбільше від неї страждають країни, які є найбільш розвиненими в економічному і технологічному відношенні. Ми живемо в глобальному, інформаційному, ліберальному і постмодерному світі – світі, в якому вже не очевидна відмінність між добром і злом, між нормою і аномалією, світі, в якому все менше місця для традиційних цінностей та форм співжиття, світі, що знаходиться в стані перманентної самогубної війни зі своїми споконвічними традиціями і звичаями, у війні з самим собою.

Читайте також: Людина і Церква в умовах інформаційного суспільства

В такому світі надзвичайно важко проповідувати, з ним вкрай важко розмовляти, тому що він не чує. Не чує ж сучасний світ не тільки тому, що не хоче, але часто вже й тому, що не може зрозуміти християнське Благовістя. Споконвічний конфлікт між Церквою і світом ускладнюється тим, що сучасна культура свідомо будується на послідовній відмові від християнства, та й релігії взагалі, у її традиційному розумінні, планомірно йде шляхом дехристиянізації та дерелігіонізації. В силу цього Церква і світ сьогодні говорять різними мовами.

Церква завжди керувалася незмінним у віках Переданням, Традицією, вираженою у Священному Писанні, творіннях Святих Отців, молитовно-літургійному житті. Церква – носій догматичної свідомості, заснованої на вірі в абсолютний авторитет Божественного Одкровення.

У постмодерній, релятивістській культурі традиція і авторитет в принципі заперечуються, стають предметом іронічно-ігрового відношення. Головною цінністю для неї є новизна, яка на ділі виявляється результатом спотворення або, висловлюючись інакше, деконструкції старого і традиційного.

У зв'язку з цим виникає резонне запитання: А чи є сенс проповідувати цьому світу, що так зневірився? Чи є в православної місії перспектива? Можливо, Церква має піти в глуху оборону, в резервацію, максимально закритися від сучасного світу, його культури, законсервуватися заради того, щоб зберегти тих, хто ще залишається в ній, щоб врятувалися хоча б обрані?

Звичайно, ні. Церква покликана до розважливої місіонерської відкритості світу. За заповіддю Христа, Вона повинна бути в світі, але не від світу. Останньою заповіддю Господа перед Його Вознесінням була заповідь місії – «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів; і ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мт. 28:19, 20).

Це заповідь на всі часи і для всіх обставин. В ній міститься не тільки повеління, але й зміцнення, підтримка для православного місіонера – «і ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мт. 28:20). Якщо Господь з нами, то хто може нам протистояти?! Тому ми не повинні опускати руки, не повинні зневірюватись. Адже з нами Бог, з Яким неможливо потерпіти поразку.

Наше завдання – бути учнями Христовими. Це означає проповідувати «вчасно і невчасно» (2Тим. 4:2), до місця і не до місця, при цьому не заражаючись духом світу цього та не розсипаючи перел перед свиньми. Для того щоб навчитися добре проповідувати, необхідно проповідувати – проповідувати так, як уміємо. Головне, зі старанням і молитвою. Від нас – старання, від Бога – результат.

Сьогодні завдяки глобальним ЗМІ та Інтернету ми маємо можливість проповідувати у всьому світі. І цим гріх не користуватися. Ми повинні максимально ефективно використовувати сучасні інформаційні технології та ресурси, щоб довести до людей позицію, альтернативну безбожній масовій культурі.

В цьому напрямку вже дуже багато зроблено як на загальноцерковному, так і на місцевому, єпархіальному та парафіяльному рівнях. На повну силу діє велика кількість церковних сайтів, соцмережі, телеканали та інші ЗМІ. Православна тематика все більше місця займає у світських ЗМІ. Все це дозволяє Православній Церкві вести активну просвітницьку, освітню, місіонерську, інформаційну діяльність. За допомогою наших Інтернет-ресурсів вдається залучати до своїх проектів дітей та молодь.

При всіх досягненнях та успіхах не варто забагато очікувати. Так, завдяки сучасним технологіям православна проповідь досягає слуху кожної людини. Проте результат цієї проповіді, її прийняття або відкидання залежать тільки від самої людини. Це таємниця людської свободи, на яку ми не в змозі вплинути. Сам Бог поважає людську свободу і ніколи її не силує. Як кажуть, насильно милим не будеш. Про це потрібно пам'ятати та не піддаватися спокусі якимось чином змусити людину прийти в Церкву. Ми можемо і повинні благовістити, а не примушувати.

Церковний місіонер – це не маніпулятор, не піар-технолог, він не обманює тих, до кого звертається, не примушує їх до прийняття вигідної йому позиції. Православний місіонер не лукавить, він чесно і відкрито звертається до людської волі. «Віра – від слухання» говорить Апостол. До Церкви приходять лише ті, хто почув. Почути можна лише тоді, коли до тебе говорять. Але і цього замало – потрібно ще вільно захотіти прийняти слово проповіді.

Для того, щоб привернути увагу, зацікавити сучасних людей, необхідно використовувати загальні площини для діалогу із суспільством. Головні з них – це патріотизм, традиційна сім'я, виховання та освіта, захист життя та здоров'я і, звичайно ж, милосердя та благодійність.

Православ'я – це основа державності і культури. Однак і тут слід бути обережним, щоб не впасти в спокусу націоналізму, коли народ і держава ставляться вище за Христа і Церкву, коли земному надається перевага над Небесним. Потрібно пам'ятати, що наша справжня Вітчизна – це Царство Небесне. 

Особливо сприятливою для православної місії є сфера милосердя та благодійності, яка невіддільна від християнської проповіді. Адже милосердя, благодійність – це універсальна мова, яку всі розуміють і, найголовніше, приймають, яка переконує без слів. Тому цією мовою треба говорити якомога більше, тим самим свідчачи про Христа та Його Царство.