«Духовні реалії» в Київському патріархаті

Напевно сьогоднішні реалії релігійного життя в Україні можна порівняти з періодом Вселенських соборів, коли богословські питання обговорювали всі і будь-де. Дещо схоже ми спостерігаємо сьогодні: практично кожен громадянин знає, згідно якого вектору повинна рухатися Церква, хто патріотичний, а хто ні, і як повинно бути далі. Але мало хто знає елементарні «ази» віруючої людини. А це – відповідні знання про Церкву, богослужбові молитви, питання духовного подвигу та аскези.

Однак у нас в Україні існують такі «віруючі», котрі на перше місце ставлять зовсім інші поняття. До числа таких входять лідери т.з. Київського патріархату. Саме ці «вожді» створюють власний «духовний» світ і, відповідно, підбирають належні постулати.

Буквально декілька днів тому один із яскравих представників КП Михайло Зінкевич у Воскресний день, коли Церква оповідає притчу про злих виноградарів, в одному із населених пунктів Волині сказав наступне: «Я радію разом з вами, що Ви маєте можливість молитися у своєму українському храмі…дехто ще спить і ходить в російські храми, спить ще…но ми до них поблажливо будемо відноситися, тому скільки б не спав, сонце встає у свій час, але ти можеш спати до 8-ї, 9-ї, 11-ї, но сутками спати не будеш; але чим пізніше встанеш, тим гарячіше буде: менше викосиш, менше зробиш…той хто спить сутками – голодний і босий…». Напевно слова, які дуже змістовно розкривають суть Євангельського уривку, вказують віруючим на ті проблеми і питання, з якими ми стикаємося кожного дня, і врешті-решт, як все-таки досягнути спасіння. Але представника Київського патріархату це аж ніяк не стосується.

Ще однією із змістовних відповідей «митрополита» Михаїла стало богословське тлумачення свята Різдва Христового: «Для мене Різдво – це, в першу чергу, можливість родині зібратися разом і подивитися один на одного, що змінилося у нас за рік, як ми змінилися, які думки змінилися, хто як виріс».

У 2014 році, коли Собор Української Православної Церкви обрав Предстоятелем митрополита Онуфрія, лідер розкольників Михайло Антонович Денисенко так прокоментував це обрання: «Собор обрав не патріота. Чому ми вважаємо, що Собор обрав Предстоятелем не українського патріота? Тому що митрополит Онуфрій противник входження України в Європейський союз асоційованим членом». Дійсно, відповідь не релігійного діяча, а політика, який розглядає «Церкву» як політичний інструмент.

Два роки тому очільник Київського патріархату перебував на т.з молитовному сніданку в США. І все б нічого, адже ми живемо в демократичному суспільстві, однак «патріарх всієї України» зробив надзвичайний, як для релігійного діяча, заклик, а саме попросив сучасне озброєння: «Ми можемо і самі випускати озброєння, але зараз ми просимо допомогти нам захистити свою територіальну цілісність».

Саме вирішити конфлікт не молитвою і примиренням, а зброєю, яка безумовно несе і вбивства, і насилля мирним і ні в чому не винним громадянам. До прикладу приведу слова Блаженнішого Митрополита Онуфрія стосовно даної конфліктної ситуації: «Наша Церква ( Українська Православна Церква – авт.) ніколи не була сепаритиською і ті, хто Її так шельмує, напевно, ті люди самі сепаратисти. Наша Церква намагається об`єднати усіх громадян України в одну Божу сім`ю, незалежно від того, якою мовою людина розмовляє, в якому регіоні вона живе – ми завжди намагаємося людей приблизити до Бога і біля Бога всіх об`єднати». Два абсолютно відмінні заклики, які дійсно демонструють, хто є хто: якщо Митрополит Онуфрій дбає про мирне вирішення конфлікту, то пан Денисенко тільки навпаки роздуває цей військовий конфлікт, який йому однозначно на руку.

А ще плюс беручи до уваги останні «ноу-хау» в Київському патріархаті з покемонами та «духовними» інтернет-послугами – взагалі дивуєшся, наскільки це світська організація.

Інколи зустрічаю в соціальних мережах висловлювання на кшталт «релійно-політичний проект», «духовно-політичний альянс» (це в контексті УПЦ КП), і все більше з цими термінами погоджуюся. Адже такі слова як «спасіння», «духовний ріст», «покаяння», «молитовний подвиг» практично не зустрінеш у висловлюваннях представників цієї релігійної течії. Адже для чого це їм? Їх і так все влаштовує, і, напевно, вони вже утвердилися, що вони ніколи і ні від кого нічого не отримають. Ніби і обряд є, і «священство» є, але от головного – Бога – немає. І що надзвичайно прикро, лідери цього руху навіть не намагаються його шукати.

Не так давно представник Константинопольського Патріархату архієпископ Іов Геча, котрий є куратором «українсько питання» зі сторони Фанару, досить дипломатично вказав і політикуму, і представникам розколу, що їхні сподівання марні. В свій час, будучи архідияконом та викладачем Свято-Сергієвського богословського інституту в Парижі, він так описав явище «Київського патріархату»: «Розкол – це екклезіологічна єресь, тому що його представники вважають, що вони стоять вище соборної свідомості Церкви, і що вони можуть самі вирішити визначені внутрішньо-церковні питання. Це абсолютно неможливо з канонічної точки зору. Те, що розкольники вимовляють православний Символ віри, недостатньо і ні про що не свідчить. Потрібно ще і знаходитися в цій Церкві, тобто в євхаристичному єднанні з іншими Помісними Православними Церквами, що ми продемонстрували в Києві. Вони ж (Київський патріархат – авт.) не знаходяться в такому єднанні з жодною православною Церквою світу. Сумним почерком розкольників є їхня агресивність, прагнення за будь-яку ціну затвердитися в лоні якої-небудь законної Церкви. Вони засилають своїх делегатів в інші країни, шляхом обману намагаються представити себе як канонічну Церкву. Але в Церкву Христа Спасителя облудним шляхом не ввійти» (1). Напевно, ця формула є найбільш адекватною для представників Київського патріархату.

1. Інформаційний вісник УПЦ. - №1. – 2001, с.4-6.