Проблеми перекладу богослужбової літератури українською мовою

В одному з обговорень брати-священики вкотре підняли питання української мови, як богослужбової. Колись я вже висловлював свою думку з цього приводу, та хотілось би поділитись оновленими враженнями з даної теми. Одразу попереджу, що можу висловлювати певні неточності, оскільки я не є ані істориком, ані лінгвістом. Тому все, що ви прочитаєте нижче – виключно моя особиста думка, яку багато хто може і не поділяти, а хтось – підтримає.

Спроби більш-менш адекватного перекладу богослужбової літератури з церковнослов'янської на українську відбулись ще задовго до появи таких організацій, як УПЦ КП та УАПЦ. Кажу це до того, що багато хто зараз наголошує на тому, що переклади українською вперше почали з'являтись саме в них. Але це не так!

Вперше (якщо я не помиляюсь) повноцінні переклади окремих богослужбових книг почали з'являтись ще тоді, коли частина нашої Церкви була підпорядкована Варшавській митрополії. Тобто до початку 2-ї Світової та окупації Польщі за пактом Молотова-Рибентропа. Переважно цей переклад використовувався на територіях Волині, Галичини, Холмщини і Підляшшя.

Поява подібної літератури була зумовлена багатьма чинниками, всім нам добре відомими. Однак серед тих книг, які було перекладено, традиційно не було Міней, які складають ледь не 70% богослужбових текстів. Таким чином, набір перекладеної літератури зводився до Святого Письма, Служебника, Октоїха, Тріодей, Міней святкової та загальної, Требника та молитвословів і акафістників.

Яким був переклад цієї літератури? В мене є служебник 1941-року, виданий Варшавською митрополією, і я вам скажу, що в ньому, незважаючи на українську мову, є також чимало архаїзмів – слів, які давно не використовуються в побутовій українській мові і зустрічаться лише у віршах Франка, Шевченка та інших українських класиків. В цих текстах також є багато русизмів, які сьогодні критикують в реформованій церковнослов'янській.

Коротше кажучи, хоча ці переклади було збролено в канонічній Церкві, вони були і є далекими від ідеальних. По суті, їх було створено для свого часу, але на сьогодні вони банально застаріли. Тому назвати їх досконалими було би нечесно.

Ті переклади, які було створено в УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ, в великій мірі засновані на Варшавських, але заточені під більш сучасну українську мову. Таким чином виходить, що якби в Україні займались повноцінними перекладами богослужбової літератури, тоді оновлення доводилось би робити кожні 50-70 років. Доречі, Мінеї так ніхто і не спромігся перекласти в повному обсязі.

Це не в останню чергу пов'язано з тим, що в Україні по цей день не визначено єдиного стандарту правил української мови. Постійно змінюються норми, відкидаються старі і додаються нові слова і т.п.. Також існує проблема з тим, що в різних регіонах України українська мова звучить по-різному.

У зв'язку з цим виникає кілька логічних запитань. Якщо б хтось фундаментально зайнявся перекладами богослужбової літератури українською, як часто їм би доводилось робити оновлення перекладів? Чи було би це зручно? Чи потрібно було би враховувати регіональні особливості? Чи спроможний хтось регулярно переписувати фундаментальні богослужбові твори відомих композиторів під український текст? І багато інших.

Між іншим, в таких організаціях, як УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ, які позиціонують себе «україномовно-богослужбовими», вже неодноразово визнавали, що наявні в них переклади далекі від ідеальних, а самі вони часто практикують церковнослов'янську, хоча і спекулюють на цій темі. В духовних семінаріях цих конфесій викладається повноцінний курс церковнослов'янської мови, а в окремих регіонах вони спокійно служать тією самою ненависною та незрозумілою "староболгарською". Думаю, що це багато про що говорить.

Тепер, що стосується церковнослов'янської. Ті, хто мав змогу тримати в руках богослужбову літературу цією, – НАГОЛОШУ, – спеціально створеною ДЛЯ БОГОСЛУЖІННЯ мовою, зустрічався з такою от штукою: відмінностей між текстами, віковою різницею у 50-100 років, немає, а старші книги, відмінні від молодших зовсім незначною мірою. Зазвичай різниця існує в окремих словах. Тому говорити про те, що церковнослов'янська дуже сильно постраждала від «русифікації», було би не зовсім справедливо.

Для прикладу відкрийте кілька варіантів богослужбових книг різних років, і стане зрозуміло, що зміни не були такими вже й частими. Будь-хто, маючи навик читання церковнослов'янською мовою, зможе прочитати, наприклад, Пересопницьке Євангеліє. Особисто я тримав в руках Євангелія 16-го і 18-го століть, і коли порівнював їх одне з одним і з сучасним виданням, багато відмінностей також не знайшов. Тому так звана русифікація церковнослов'янської, на мою думку, є нагнітанням, яке часто зумовлено суспільно-політичними віяннями.

Богослужбова література церковнослов'янською мовою створювалась і вдосконалювалась протягом століть, зважаючи на це, можна об'єктивно сказати, що відтворити переклад цього гігантського пласту інформації українською мовою на даному етапі просто нереально, не в останню чергу з причин, зазначених вище. Навіть якщо всі духовні школи України візьмуться за цю процедуру, довести це до ідеалу буде надскладно.

Слід також зазначити, що церковнослов'янські тексти було перекладено з грецьких аналогів. Зважаючи на цей факт, потрібно дещо десакралізувати церковнослов'янську, оскільки разом з перекладами закрались деякі неточності богословського характеру. Це траплялось і через неуважність, і через те, що в слов'янському мовному апараті просто були відсутні слова, якими можна було би перекласти окремі грецькі терміни.

Та всі ці неточності і помилки, які закрались в богослужбові тексти під час перекладу з грецької на церковнослов'янську, не складуть навіть і 20% тих помилок та відвертих плюндрувань, які робили деякі перекладачі з церковнослов'янської на українську. Думаю, що ті, хто мав можливість служити українською, погодяться з цим твердженням.

Зважаючи на все це, на користь церковнослов'янської говорить багато чинників, серед яких: особливість та специфіка самої мови, традиційність для всієї України, сталість термінології незалежно від регіону вжитку та інші. На користь же українських перекладів богослужбових текстів говорить лише доступність того, що читається/співається під час відправи. Та далеко не завжди люди розуміють те, що їм пропонується за богослужінням по суті. Приклад – «Херувимська пісня», яка буде однаково незрозумілою як церковнослов'янською, так і українською, якщо попередньо не ознайомитись з термінологією (наприклад, що таке «херувим») та суттю богослужбового моменту.

Також зауважу, що я жодного разу не зустрічав відмінностей у відомій всім молитві «Отче наш» в церковнослов'янських богослужбових текстах різних епох. Натомість за нетривалий період перекладу з церковнослов'янської на українську народилось до 7 варіацій Молитви Господньої. Добре це чи ні – кожен нехай вирішує індивідуально, але зважаючи на те, що Церква – інститут збереження традицій і цінностей, навіть така дрібниця є важливою.

Тепер, що стосується місця церковнослов'янського та українського перекладів у богослужбовій практиці. Зважаючи на ті обставини, в яких постійно перебуває Україна, я би не відмовлявся ні від одного, ні від іншого. Обидва напрями однаково корисні і потрібні, і тому є кілька причин.

Варто визнати, що відмова від церковнослов'янської мови призведе до втрати богослужбової ідентичності, оскільки вона, з-поміж іншого, є безумовним фундаментом для всіх українських перекладів. Відмовитись від церковнослов'янської – це все одно, що деканонізувати свв. Кирила і Мефодія, адже саме за це ми називаємо їх вчителями слов'ян. Відмова від церковнослов'янської – це відмова від нашої культури, оскільки цією мовою молились всі ті наші предки, на яких ми сьогодні намагаємось рівнятись, ставлячи їх собі у приклад.

Святі, релігійні та політичні діячі, письменники, художники, композитори, козаки і багато інших – всі молились церковнослов'янською. Древні святині українського народу вздовж і впоперек списані письменами саме цією мовою. Церковнослов'янська мова є, без перебільшення, нашим духовним і культурним надбанням, яке потрібно зберігати і підтримувати. Церковнослов'янська є частиною української ідентичності.

Системні протести проти церковнослов'янської є абсолютно штучними, сформованими в специфічному середовищі задля короткотривалих політичних успіхів. Говорити щось, накшталт «...мені не подобається церковнослов'янська, бо я її не розумію», значить виказувати свою неосвіченість та небажання до саморозвитку в цьому напрямку, адже на сьогодні існує чимало роз'яснювальної літератури на дану тему. Цікаво виходить, коли люди зі шкіри лізуть, аби вивчити зовсім далекі для себе мови, однак просто таки протестують проти того, аби хоча б вдуматись в церковнослов'янську, яка є частиною української культури та історичної спадщини.

Та зрештою, торкаючись теми самого розуміння/нерозуміння церковнослов'янської, приходимо до того, що нинішні церковні діячі покладають зовсім мало зусиль, аби зробити цю мову доступною і зрозумілою кожному. Почнемо навіть з того, що прийняття в Церковне лоно тієї чи іншої людини в нас стало такою собі формальністю. Хоча в ідеалі ми мали би, для початку, провести певний навчальний курс, своєрідну катехізацію, в яку включити і екскурс в церковнослов'янську мову. Для того, щоби зрозуміти, потрібно розібратись.

Між іншим, жоден найзапекліший слов'янист, нехай навіть знає весь церковнослов'янський словник на пам'ять, не зможе толком пояснити суті богослужіння, оскільки крім цього потрібно бути хоча би середньо підкованим у Святому Письмі, катехізисі, житіях святих, церковній історії, тощо. Те ж стосується і українофілів. Для тих, хто відстоює суто мовний аспект даного питання, може бути незрозумілим текст елементарного літургійного піснеспіву «Достойно єсть», якою б мовою він не звершувався.

Тому в питанні церковнослов'янської мови особисто я зупинюсь на тому, що дійсно потрібне її всебічне та досконале роз'яснення. А ось саме в цьому нам стануть у нагоді україномовні переклади богослужбових текстів, які, за умови адекватного синтезу, принесуть величезну користь. Таким чином, україномовний переклад богослужбової літератури може відіграти величезну роль у місіонерському напрямі, адже починати потрібно з найпростішого.

В цій ситуації не останню роль відігравали би україномовні богослужіння з синхронним перекладом на церковнослов'янську, або навпаки. Також не зашкодило би тут і читання Євангелія двома мовами одразу, але не як практика, а лише в місіонерських цілях. Цей процес можна було би поставити на "рельси", вписавши його в місіонерську концепцію Церкви. Якщо подібне навчання стане обов'язковою нормою, тоді людям буде набагато простіше розуміти церковнослов'янську мову під час богослужінь без роз'яснювальних додатків.

Також існує сенс видання елементарної літератури для загального та безоплатного поширення, якою віруючі могли би користуватись під час тієї ж Літургії. В ній можна було би лаконічно та доступно роз'яснювати, що означає те чи інше слово, той чи інший крок чи жест священика і т.п. Думається, що такий посібник мав би велику популярність.

Підсумовуючи, хотів би зауважити, що нам, церковникам, потрібно не шукати можливостей, як максимально спростити собі і людям життя, а невтомно працювати над їхнім духовним просвіченням, адже вірити потрібно розумно, з адекватним підходом до того, що відбувається навколо тебе в Церкві. А будь-які послаблення в цій сфері призводитимуть до все нових, приклад чого ми зараз спостерігаємо у тій же РКЦ.