Як уніатські і більшовицькі методи гонінь на Церкву адаптуються до сучасності
Складне становище УПЦ в Україні для Церкви – не новина і не щось незвичайне. Зі століття в століття на цій древній території Церкву гнали і намагалися знищити, а Папа римський навіть "вкрав" частину церкви і перепідпорядкував собі тих нестійких, кого зміг налякати або змусити підкоритися силою – це сьогоднішні уніати. Католицька ієрархія в особі панської Польщі накопичила величезний досвід у спробах зачистити територію від православної Церкви. На початку минулого століття більшовики значно збагатили цей досвід. І сьогодні ми бачимо, як кращі уніатські і більшовицькі методи адаптуються до сучасної дійсності.
Звичайно, зараз, в століття інформаційної відкритості, явні розправи не робляться. І відкрито не спалюють православних, попередньо відрубавши руки, як це зробили уніатські священики з мучеником Данилом Кушніром у 1766 році на Черкащині. Але репресивні методи адаптуються до сучасності, і яскравим прикладом цього може служити законопроект № 4511, як квінтесенція накопиченого досвіду гонінь на церкву. Нам можуть заперечити, що його вже відхилили. Так, але він демонструє поставлені цілі – їх важливо проаналізувати, щоб вміти протистояти тим механізмам, якими цих цілей будуть домагатися.
Як відомо, 22 квітня 2016 року у Верховній Раді України зареєстровано гучний проект закону №4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором». Ініціаторами законопроекту виступають 13 депутатів ВРУ, більшість з яких уніати (!).
У пояснювальній записці до законопроекту обґрунтовується необхідність його прийняття тим, що в Україні діють релігійні організації, керівні центри яких знаходяться в країні, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором (тобто в Росії). На думку авторів, такі релігійні організації несуть загрозу національним інтересам, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України (Це вперше за більш ніж тисячолітню історію існування канонічної православної церкви на даній території!).
Тому, нібито з метою захисту «національних» інтересів України, для таких релігійних організацій необхідно встановити особливий статус (прямо як ВІЛ-інфіковані). Очевидно, що національні інтереси у авторів – католицькі, уніатські, сектантські, неоязичницькі і які завгодно, але не споконвічно українські інтереси православної канонічної Церкви.
Згідно з цим проектом Закону, цей особливий статус буде встановлюватись державою для таких релігійних організацій шляхом укладення відповідного договору. Планується введення особливої процедури реєстрації статутів для таких особливих релігійних організацій. А також установка узгодження кандидатур, які призначаються до керівництва релігійних організацій на центральному та регіональному рівні з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.
Погодження кандидатур! Вам нічого це не нагадує? Давайте згадаємо, як православні ходили на низький уклін до ясновельможних панів за дозволом на відкриття церкви і призначення священика. Звичайно ж, такий дозвіл було отримати дуже важко – переходь в унію, тоді й будь ласка! І зараз так само всіляко схиляють православних відмовитися від канонічної церкви і перейти в самозваний театр під назвою УПЦ КП. Ця технологія давно випробувана ще у часи Унії та Речі Посполитої у XVI ст.
Та й навіщо так далеко заглиблюватись в історію – ще зовсім недавно, при так нелюбимому ними Радянському Союзі, без узгодження зі спецвідділом Церква не могла зробити жодного кадрового призначення.
Також законопроект, в кращій радянській традиції, передбачає в обов'язковому порядку погоджувати з державним органом запрошення іноземних громадян для проведення проповідницької діяльності на території України. Це чисто більшовицький прийом. Католики в свій час до цього не додумалися. Інакше не було б у нас Почаївської ікони, та й взагалі багато чого б не було.
Такі нововведення, як встановлення особливого статусу для релігійних організацій (стаття 1), укладення договорів з державою для релігійних організацій з особливим статусом (стаття 3) та погодження призначення керівників релігійних організацій всіх рівнів (стаття 5) заслуговують особливої уваги.
У статті 5, в якій в кращих більшовицьких традиціях пропонують ввести практику погодження з владою керівництва релігійних організацій (призначати того, хто до вподоби нинішній владі), зазначено орган, з яким потрібно це узгоджувати. На сьогоднішній день центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, є Міністерство культури України (прямо оруелівське «Міністерство правди»), а тому, відповідно до законопроекту, призначення єпископів, намісників, настоятелів та інших керівників релігійних організацій буде відбуватися тільки після узгодження відповідних кандидатур з Мінкультури.
Авторів не бентежить, що дана законодавча ініціатива грубо порушує конституційний принцип невтручання і відокремленості держави від Церкви, який закріплений у статті 35 Конституції України. А також порушує гарантоване цією ж статтею Конституції право на свободу світогляду і віросповідання. Таке втручання держави у діяльність Церкви (релігійної організації) жодним чином не обґрунтовується необхідністю «охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 35 Конституції України, стаття 9 Європейської конвенції).
Також авторів абсолютно не хвилює, що запропонований ними законопроект пропонує суттєве обмеження прав на свободу світогляду і віросповідання та фактичне розділення православних громадян України (і передусім УПЦ) за релігійною і політичною ознакою.
Але найцікавіше нововведення, запропоноване законопроектом, – це те, що при відмові від виконання цих антиконституційних вимог уповноважений орган просто ... припиняє діяльність церкви, громади або монастиря! Ось ця норма:
Відповідно до статті 7 законопроекту «...невиконання правових норм, передбачених статтями цього закону..., орган, уповноважений здійснювати реєстрацію статуту (положення) цих релігійних організацій, ініціює в порядку, передбаченому чинним законодавством, припинення діяльності релігійної організації на території України». Перелік релігійних організацій, які підпадають під дію цього законопроекту, визначений частиною другою статті сьомої Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а саме – релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.
На сьогодні всі ці релігійні організації діють як окремі юридичні особи, тому кожна релігійна громада, монастир, єпархіальне управління, релігійний центр та ін., які підпадають під дію цього законопроекту, отримують особливий статус і повинні укласти договір з державою в особі Мінкультури (а точніше, з новими уповноваженими у справах релігії). Таким чином, введення особливого статусу для окремих релігійних організацій (насамперед канонічної УПЦ) і примушення їх до укладення договорів містять ознаки дискримінації і створюють умови, за яких така релігійна організація просто змушена виконати політичні або інші вимоги з боку органів державної влади (релігійних комісарів), або припинити свою діяльність.
У перекладі з юридичної це означає, що будь-яку церкву чи монастир можуть закрити, якщо вона не призначить потрібного державі настоятеля, не погодиться підписувати "правильний" договір і не погодиться на висунуті умови!
От такі "норми" існування пропонуються Церкві в Україні. Але, як ми знаємо з історії, всі, хто гнали Церкву, неминуче йдуть з історичної арени, а Церква стоятиме довіку.
