Соборний «післясмак». Гіркий та солодкий
Підсумки Критського Собору аналізуватимуть ще довгий час. Його рішення, подробиці дискусій, висловлювання Предстоятелів Церков залишили після себе стійкий «післясмак» та розібратися у смакових відтінках досить непросто. Є і гіркота від нереалізованого потенціалу, є і кислі нотки від організаторів брифінгів для преси, є і солодкий присмак розсудливості з багатьох питань. Почнемо з гіркого.
Статус Собору як і раніше під питанням
Заяви Антіохійської Церкви про відсутність консенсусу у Шамбезі заклали найбільш потужну «міну», оскільки, за Регламентом, потрібна була згода всіх Помісних Церков на проведення Собору. Відмова від участі у Соборі чотирьох Помісних Церков також створили ґрунт для сумнівів в його легітимності. Організатори Собору та прихильники Собору з ліберального церковного середовища заперечують наявність проблем, або намагаються зробити вигляд, що проблеми немає. Одним з головних їхніх аргументів є Всеправославна нарада у Шамбезі, на якій, нібито, всі Помісні Церкви погодилися на скликання Собору та схвалили Регламент та проекти документів.
За цією логікою, не має значення, чи поїхали всі Помісні Церкви на Собор, чи ні. Оскільки вони підписалися за скликання Собору, то як би погодилися наперед з його повноваженнями приймати рішення, обов'язкові для всього православного світу, та погодилися з тим, що документи автоматично вже прийняті (на Соборі обговорювалися не самі документи у цілому, але тільки правки до них, які, до того ж, могли бути прийняті тільки консенсусом). У цій аргументації є серйозні суперечності з точки зору критиків Собору. «Повноваження Собору» не можуть існувати окремо від його учасників, оскільки вони і складають його «тіло».
Якщо делегації Помісних Церков фізично не приїхали на Крит, це означає, що Соборний консенсус автоматично зникає. Немає ніякої «заочної участі», у такому випадку, і решта учасників не можуть приймати рішення за інших. Тим більше, що ці «інші» складають більшу частину православного світу. Тому немає ніякого Всеправославного статусу. Про це заявляв голова ВЗЦЗ РПЦ митрополит Іларіон, про це ж говорив і Митрополит Київський та всієї України Онуфрій.
Прихильники Собору в його всеправославному статусі у цьому моменті перескакують до твердження примату більшості над меншістю. Мовляв, якщо у Соборі взяли участь більшість Церков, то його рішення легітимні. Однак, навіщо тоді посилатися на Нараду у Шамбезі та на принцип консенсусу? Виходить, що і тоді не потрібно була згода всіх, і на Соборі теж. А якщо дотримуватися принципу консенсусу, то слід бути послідовним та визнати, що і на Синаксисі у Швейцарії, і на Критському Соборі повинен був бути повний консенсус всіх Помісних Церков. При чому консенсус реальний, а не тільки «паперовий».
Це зіткнення двох підходів – юридичного та реалістичного. Юридичний підхід полягає у визнанні верховенства права над реальністю. Реалістичний підхід виходить з церковних реалій. Не можна «заочно» брати участь у Літургії або в Євхаристії, не можна «заочно» брати участь і у Соборі. Історичні приклади Соборів без участі якихось Церков також недостатньо переконливі. По-перше, вони проходили вже після Вселенських Соборів. По-друге, їхня рецепція досі під питанням.
Рішення Критського Собору можуть отримати Всеправославну рецепцію, якщо у них не буде нічого спірного, і Помісні Церкви, які не брали участі у Соборі, погодяться з усіма формулюваннями. Така можливість є. Але сам прецедент і формат Собору без участі всіх без винятку Церков є, у цілому, негативним.
Метаморфоза еклезіологічної свідомості Церкви
Надання Патріарху Варфоломію повноважень скликати Собор та головувати на ньому свідчить якщо не про революцію, то про досить серйозний зсув у православному вченні про Церкву, згідно з яким всі Предстоятелі мають рівний статус. Тепер Константинопольський Патріарх отримує більше, ніж першість честі. Православ'я стає надмірно централізованим, що вказує на таємну небезпеку щодо порушення балансу у міжправославних стосунках. Цьому дуже зраділи представники Київського Патріархату, які покладають на Патріарха Варфоломія великі надії на своє визнання. Слід зазначити, що представники Константинополя та його союзники мають досить ліберальні погляди, які негативно сприймаються мільйонами православних віруючих.
Грецьке інтернет-видання Ромфея звернулао увагу на висловлювання єпископа Авідського Кирила про те, що Православна Церква не є «Єдиною Церквою» Символу віри. Дуже відверта позиція, чи не так? Ще один представник Константинополя архієпископ Тілмісський Іов (Геча) ще до початку Собору написав статтю про екуменізм та межі Церкви, де представив досить спірну версію вчення про Церкву та обґрунтування церковного статусу католиків та інших інославних громад.
На самому Соборі, під час обговорення документа про ставлення Православної Церкви до решти християнського світу митрополит Кіпрський Хризостом (один з вірних союзників Патріарха Варфоломія) агресивно виступив проти помірно-консервативної позиції Елладської Церкви. Предстоятелю ЕПЦ навіть довелося просити митрополита Хризостома вибачитися. Все це свідчить про бажання Патріарха Варфоломія та його сателітів модернізувати православне вчення про Церкву.
Спірний документ «Про ставлення Православної Церкви до решти християнського світу» все ж отримав деякі правки. Однак, багато пропозицій (зокрема за пунктом 5) Собор проігнорував! В результаті текст вийшов настільки обтічним, що кожен може вкладати у нього мало не протилежні смисли; до багатьох пунктів документа можна задати питання: «А що мається на увазі?». Зате вказується, що «будь-які спроби розділити єдність Церкви, що вживаються окремими особами та групами під приводом, нібито, охорони або захисту істинного Православ'я, через що засуджуються».
Насправді, це може означати, що «будь-які спроби захисту істинного Православ'я засуджуються». Пункт про те, що засудити потрібно також спроби розділити єдність Церкви під виглядом її «модернізації», відсутній. Тобто, консерватори піддаються критиці, а модерністи – ні. Підкреслюється, що богословський діалог з інославними може тривати і при виході з нього окремих Помісних Церков, зате «переоцінка ходу конкретного богословського діалогу» повинна здійснюватися виключно консенсусом. Сотеріологічні та христологічні аспекти у документі простежуються слабо. Тільки в одному місці побічно згадується про «спасіння». Текст склали у максимально світському стилі.
До речі, у своїй статті щодо цього документу єпископ Іов (Геча) робить акцент на тому, що Вселенські Собори не засудили католиків, тому вони, нібито, не можуть вважатися єретиками. У цьому випадку виникає питання: а чому було не розглянути статус цих «богословських відмінностей» на Всеправославному Соборі і не визначити їх або як єресь, або як оману тією чи іншою мірою? Хіба богословські виклики вчення про «примат Папи», «Філіокве», «непорочне зачаття», «створених енергіях» настільки незначні, що їх можна десятиліттями обговорювати на нескінченних «богословських діалогах»? Може пора поставити крапку?
Проте, у документі можна виділити деякі позитивні положення та вирази:
«Православна Церква, будучи Єдиною, Святою Соборною та Апостольською Церквою...»;
Вони (Вселенські Собори) особливо підкреслювали наявність нерозривного зв'язку між правою вірою та спілкуванням у таїнствах;
«Православна Церква, якій притаманний дух вселеньськості та людинолюбства, у згоді з божественним зволенням «щоб усі люди спаслися та прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2: 4), завжди працювала заради відновлення єдності християн»;
«Єдність, якою володіє Церква за своєю онтологічною природою, не може бути порушена.»;
«...загальною для всіх метою богословських діалогів є остаточне відновлення єдності у правій вірі...»;
«...Православна Церква, організаційно беручи участь у роботі ВРЦ, аж ніяк не приймає ідею «рівності конфесій» та не може прийняти єдність Церкви як якийсь міжконфесійний компроміс.»;
«...єдності віри, що таємниче зберігається та живе у Православній Церкві»;
«... Православна Церква висловлює свої побоювання по найголовнішим питанням віри та устрою, оскільки неправославні Церкви та конфесії відхилилися від істинної віри Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви».
Це, мабуть ВСІ пункти, з яких можна непрямо вивести винятковість Православної Церкви у справі спасіння. У документі ви не знайдете прямого твердження, що Православ'я володіє винятковою повнотою істини та засобами спасіння. Так, вказується на те, що Православна Церква визнає «праву віру», «Вселенські Собори», «істину», «Передання», проте немає вказівок на те, що це робить виключно вона. І тотожність між Православною Церквою та «Єдиною Святою, Соборною та Апостольською Церквою» позначається мимохідь, у вигляді дієприслівникового обороту. І все ж незрозуміло, чи є Православна Церква тільки одною «Единою... Церквою», або подібним чином можна назвати, скажімо, і Католицьку церкву. Хоча і вказується на те, що онтологічна єдність Церкви не може бути порушена, але незрозуміло, чи означає це, що розколи не впливають на цю єдність, або те, що вони виходять за межі цієї єдності.
Католицька сучасна еклезіологія виглядає на тлі цього документа набагато зрозуміліше. У католиків чітко вказується, що Єдина Свята, Соборна та Апостольська Церква «перебуває» виключно у Католицькій Церкві. В інших «церквах» вона якимось чином «діє», проте джерелом істини все одно залишається історична Католицька Церква. Крім цього, вказується, що інші християнські конфесії мають певні «недоліки», що ускладнює «дію» Церкви у них. Такі схоластичні розрізнення понять, хоч і не бездоганні, проте більш-менш зрозуміло відображають претензії Католицької Церкви на ексклюзивність. У разі ж православного документа не зовсім зрозуміло, чи визнає себе Православна Церква осередком повноти істини та єдиною Церквою Символу віри чи ні.
«Подія тисячоліття» – розчарування для українських розкольників
Українські розкольники настільки вклалися у розкрутку теми визнання Собором Київського Патріархату, що потрапили у незручне становище. Спікери Собору чітко заявили, що на Криті не збираються розглядати «українське питання». Тим більше абсолютною вигадкою є навіть натяк на можливість надання будь-якого статусу Київському Патріархату.
Ряд представників Собору висловилися негативно щодо звернення українських депутатів до Патріарха Варфоломія, вважаючи це втручанням у справи Церкви. Також вони підтвердили, що ініціатором вирішення питання про українську автокефалію може бути тільки РПЦ. Серед тих, хто висловився про це – митрополит Чорногорський Амфілохій, Архієпископ Люблінський та Холмський Авель, отець Александрос Карлуцос (представник Константинополя, наближений до Патріарха Варфоломія) та Патріарх Александрійський Феодор.
Здавалося б, можна закрити тему визнання УПЦ КП назавжди, проте «філаретівці» і тут вхопилися за ефемерну «соломинку» у вигляді слів Патріарха Сербського Іринея. Патріарх сказав, що «Проблема України – це не тільки проблема України та Росії, але й проблема всієї Церкви», і що рішення має бути «у канонічному ключі». Де тут обнадійливі для розкольників тези?
Хіба вони забули про те, що предстоятель Сербської Церкви сказав про них? Ось його цитата: «Розкольники з так званого «Київського Патріархату» давно відкинуті Православними Церквами та відносяться до Православ'я тільки по імені. А їхнє презирство до норм християнської моралі, готовність ненавидіти, брехати та проливати кров є тому свідченням»! У цьому контексті заяви спікера УПЦ КП Євстратія Зорі про те, що УПЦ висвітлює висловлювання тільки «проросійських» представників, виглядає безглуздо, оскільки Патріарх Іриней, за логікою горезвісного спікера, також потрапляє під цю категорію.
Природно, розкол в українському Православ'ї є проблемою для всього Православ'я, оскільки Київський Патріархат представляє серйозну загрозу для Церкви. У контексті відношення Патріарха Іринея до розкольників, його слова можна зрозуміти тільки одним чином – Православна Церква повинна поставити ультиматум «філаретівцям» та спробувати вирішити проблему у дусі «Болгарського сценарію», коли розкольники приносять покаяння перед Всеправославними Нарадами.
У цілому Собор поставив більше питань, ніж відповідей, на наш погляд. І як сказав один з експертів, період після Собору буде більш важливим, ніж сам Собор. Зокрема, одною з найбільш очікуваних подій є офіційна реакція РПЦ на рішення Собору.
