Чому розкольники з самопроголошеного «Київського Патріархату» більше не мають потреби у визнанні з боку Вселенського Православ'я?

07 Травня 2016 17:02
1483
Чому розкольники з самопроголошеного «Київського Патріархату» більше не мають потреби у визнанні з боку Вселенського Православ'я?

Еволюція поглядів українських розкольників на проблему канонічності за останні 25 років зазнала суттєвих змін. Так, на самому початку 90-х років, нинішній, ніким не визнаний «патріарх» Філарет (Денисенко), ще будучи митрополитом Київським та Галицьким, стверджував про національну ідентичність та канонічність тієї чи іншої церковної освіти наступне:

«Хотів би нагадати, що у Православ'ї немає національних Церков. Є помісні Церкви, обмежені державною територією, на яких можуть проживати люди різних націй. Назва Українська Православна Церква вказує на її територіальну, а не національну ознаку. І не слід думати, що у неї входять тільки українці. Всім добре відомо, що на території України разом з українцями проживають росіяни, білоруси, гагаузи, болгари, греки, євреї та т.д., які сповідують Православ'я... Нагадую, що згідно Апостольським правилам та постановам Вселенських Соборів єпископи мають право поставляти два або три законних благодатних єпископа. У так званої УАПЦ (мова йде про неканонічну, самопроголошену Українську Автокефальну Православну Церкву, – прим. автора) поставлення відбувається з порушенням канонів Церкви, а звідси входить неблагодатність таїнств та всього соборного життя». (1)

Але пройшло не так багато часу, і вже у 1992 році, заборонений у служінні на Архієрейському Соборі УПЦ, митрополит Філарет переходить якраз у цю Українську Автокефальну Церкву, в якій, на його ж думку, немає благодатного соборного життя, з усіма наслідками, що випливають звідси. Однак, і там він залишався недовго, і у тому ж 1992 році, шляхом розколу УАПЦ, Михайло Антонович спровокував створення так званого «Київського Патріархату».

З тих пір Михайло Антонович Денисенко стає активним прихильником національної Церкви (не звертаючи особливої уваги на те, що раніше він заперечував цю ідею), але відсутність канонічного статусу ще довгий час не давала йому спокою. Так, наприклад, у 2012 році, на одній з передач Савіка Шустера він прямо заявив, що його «Київський Патріархат» не визнаний Вселенським Православ'ям, та, що він буде домагатися такого покликання усіма силами своєї душі. (2)

Особливо яскраво це його бажання, проявилося після Майдану: саме у перші місяці після «революції гідности» Михайло Антонович зробив безліч заяв про швидке визнання УПЦ КП з боку Вселенського Православ'я. Але, як говориться, – не тут-то було! І ось, в останній час, ми стали свідками чергового розвороту, як самого Михайла Антоновича, так і його соратників, по відношенню до проблеми визнання створеного ними «Київського Патріархату».

Так, в одному зі своїх інтерв'ю, у програмі «Лівий берег» з Сонею Кошкіною, Михайло Антонович заявив, що: «Якби ми хотіли бути просто визнаними, то ми б залишилися в Московському Патріархаті... Нам потрібна незалежна Церква, яка була б незалежною від будь-яких церковних центрів, та була б сама центром для своєї Церкви. Цього ми і будемо домагатися». (3)

Чи не правда, дивна заява? На сьогоднішній день, самопроголошений «Київський Патріархат» і так незалежний від будь-яких церковних центрів, і сам для себе є одним із розкольницьких «центрів» у православному світі. Це, так би мовити, вже доконаний факт. І, тому, не зрозуміло, навіщо домагатися того, що вже давним-давно зроблено? Та й як тоді розцінювати озвучені безліч разів очікування наших розкольників з приводу визнання їх в якості канонічної церковної структури? Схоже, що Михайло Антонович порядно заплутався у своїх же висловлюваннях, чим також заплутав і своїх прихильників, які змушені тепер шукати виправдання своїм же розкольницьким діям.

Гримуча суміш протестантизму з язичництвом від «Київського Патріархату».

І ось ми читаємо численні псевдобогословські перли від «батюшок»-розкольників, у яких вони намагаються натиснути людям на жалість, вводячи у своє псевдо-православне життя протестантські принципи, за допомогою яких нібито можна визначити, яка Церква є благодатною, а яка ні. Так, наприклад, «протоієрей» Євген Залетнюк, пише на своїй сторінці у фейсбуці:

«Нам дуже часто дорікають, мовляв, Київський Патріархат – неканонічна структура, яка неканонічна лише з тієї причини, що її не визнають інші «канонічні» Церкви. Отже, цим твердженням нас хочуть навчити, що є якісь «ідеальні», «еталонні» Церкви, які для всіх є мірилом святості та чесності. І, звісно, лише вони мають особливо тонке відчуття прекрасного, необхідне для того, щоб робити висновки хто ж достойний, а хто не достойний благодаті від Бога.

Відтак, оці люди ретельно вивчили нашу ситуацію, вивчили історію України та дізналися про релігійну картину в нашій державі, познайомилися з духовністю нашого народу, з нашими людьми та зробили висновки. А висновок був цілком очевидним: українці надто недосконалі та ущербні для того, щоб їхня Церква була канонічною.

Визнаймо самі себе. А все інше – марнота світу цього. Благодатність – це конкретні вчинки для добра людей. А неблагодатність – це гординя, бажання повчати та ставити штампи. Бути вищим та принизити всіх. Особливо, незгодних. Євангеліє саме про це. Почитайте, якщо мені не вірите».

Бачите, скільки емоцій: і українці нібито «неповноцінні», і взагалі потрібно судити про людей по справах і т. д., тому що саме по справах і дається благодать людині. Ось тільки, якщо ми продовжимо логіку Євгенія, то нам доведеться взагалі відмовитися від Церкви, тобто зробити те, що, власне, і зробили протестанти у 16-му столітті. Ну, скажіть мені, – навіщо потрібна Церква, якщо найголовніше у житті – просто бути хорошою людиною та робити добрі справи? Хіба це неможливо без Церкви? Та й потім, навіщо взагалі потрібна релігія, навіщо потрібен Бог, врешті-решт, якщо найголовніше у житті – це творити добрі справи? Ось, наприклад, атеїсти теж досить часто творять добрі справи, і нічого, живуть собі не гірше нас з вами. Ось так і народилася у «Київському Патріархаті» якийсь новий різновид язичницько-етнічної релігії, в якій заперечується і необхідність в Істинній канонічній Церкві Христовій, і взагалі, необхідність у вірі у Бога. Головне тут – це обожнювання української нації та добрі справи для своїх же побратимів по крові (ні в якому разі не для росіян, білорусів, євреїв, поляків, тощо).

Так, через заперечення Церкви, наші розкольники скотилися до банального язичництва. І знаєте, чому це сталося? Тому що, якщо ми будемо уважно читати Новий Завіт (до чого нас власне і закликав заблудний Євген Заплетнюк), то ми знайдемо там розгорнуте вчення про Церкву, яка є Містичне Тіло Христа, і без якої, у принципі, не може бути християнства. Саме тому заперечення Церкви неминуче призводить до заперечення Христа та віри у Бога взагалі.

Ну, а якщо вже говорити про «добрі» справи, які, нібито, творять наші розкольники, то і тут нас чекає глибоке розчарування. Справа у тому, що з точки зору вчення Церкви, дії наших розкольників потрапляють під визначення шахрайства, бо, шахрай – це людина, що видає себе за того, ким він не є насправді. Мета шахрайства – зловживаючи довірою громадян (у нашому випадку, граючи на їхніх патріотичних почуттях), заволодіти їхнім майном. У цьому сенсі «священнослужителі» розкольницького «Київського Патріархату» якраз і є тими людьми, які, видаючи себе за православних священнослужителів, привласнюють собі пожертви наших співгромадян. Як то кажуть, – ось тобі і «добра» справа! І про яку благодать, скажіть мені, тут може йти мова?

Якби наші опоненти з УПЦ КП дійсно були чесними, сумлінними людьми, то у цьому випадку вони б повісили при вході у свої культові споруди таблички з текстом такого змісту: «Шановні громадяни! Ця споруда не є православним храмом, так як належить релігійній організації, яка не перебуває в євхаристійному спілкуванні зі Вселенським Православ'ям. І тому люди, які тут служать – не є священнослужителями. А дії, що ними здійснюються, не є християнськими Таїнствами, тобто ви так і залишитеся нехрещеними, невінчаними, з несповіданими гріхами та непричащеними.

Хоча і така поведінка була б дивною для того, хто претендує на звання християнина. Справа у тому, що на своїх зборах прихильники УПЦ КП, як і всі християни, співають Никео-Царгородський Символ Віри, який передбачає віру у те, що Церква – це не просто зібрання віруючих у Христа людей. Церква – це Містичній Організм (Тіло Христове), приєднавшись до якого людина отримує надію на спасіння у вічності. Церква, подібно до тіла людини (що складаються з багатьох органів, робота яких координується центральною нервовою системою), складається з безлічі членів, що мають єдиного Главу – Господа Іісуса Христа, без Якого неможливо допустити існування Церкви ні на одну мить. Ось чому Православ'я розглядає Церкву Христову як середовище, необхідне для здійснення з'єднання людини з Богом: «Одне тіло та один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання, один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог та Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Еф. 4:4-6).

Християнський Символ Віри, однозначно визначає Церкву, як «Єдину, Святу, Соборну та Апостольську». І це фундаментальне визначення є обов'язковим для кожного, хто вважає себе православним християнином.

Саме тому поділ Єдиної Православної Церкви на помісні громади (помісні церкви) є поділом умовним, що не порушує церковної єдності. Ось чому абревіатура УПЦ (Українська Православна Церква), РПЦ (Руська Православна Церква), БПЦ (Болгарська Православна Церква) та т. д. говорить лише про те, що на даній території, у даній конкретній країні існує громада православних християн. Власне про це, абсолютно справедливо, і говорив під час свого перебування митрополитом Київським Філарет (Денисенко). Дивне інше: чому, згодом, він змінив цю свою точку зору, яка повністю відповідає православному віровченню. Тим більше, що за останні 25 років саме православне віровчення не змінилося ні на йоту?

Так що, подобається це комусь чи ні, але в основі своїй Церква являє собою явище наднаціональне, космополітичне. Бо у Церкві: «...немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3:11). Ось чому Церква не може служити нічому тимчасовому, тлінному, минущому. Справа Церкви – рятувати всякого чоловіка у Христі, а не відстоювати (освячувати) інтереси нації та держави. Тому, коли пройдуть століття, мільйони та мільярди років, коли часу більше не буде, коли не буде ні націй, ні держави, ні нашої матінки Землі, Церква Христова не припинить своє буття. По слову прп. Максима Сповідника: «Церква є центр всесвіту, середовище, в якому вирішуються її долі. Вона зростає та формується в історії, вводячи у своє лоно обраних та поєднуючи їх з Богом. Світ старіє, а Церква невпинно оживлюється та оновлюється Духом Святим, джерелом її життя. У певний момент, коли Церква досягне повноти свого зростання, встановленого волею Божою, зовнішній світ, виснаживши всі свої життєві сили, помре, і Церква з’явиться тоді у своїй вічній славі Царством Божим».

Посилання:

1. Православний Вісник, № 11, 1991 р

2. Шустер Live від 04.05.2012.

3. Чорний патріарх. Правда про Філарета.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також