Чи є демократичним законопроект 4511?
В Українську Верховну Раду напередодні свята Святої Пасхи внесли законопроект Закону 4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, визнаної Верховною Радою країною-агресором» від 22 квітня 2016 року.
Це проект, внесений депутатами країни, яка прагне до європейських цінностей, викликає в кращому випадку жаль, а в гіршому – несприятливий прогноз розвитку ситуації в українському Православ'ї.
У разі прийняття закону його дія поширюється на релігійні організації, які мають «підпорядкованість із канонічних та організаційних питань релігійним центрам, що знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором». Йдеться, звичайно, про Українську Православну Церкву, що існує на канонічних засадах, молитовно та євхаристично спілкується та перебуває в єдності з РПЦ МП. Ця Церква на чолі з Митрополитом Онуфрієм (Березовським) ніколи не виступала із заявами, що закликали би до війни між народами.
Можна скільки завгодно називати УПЦ прихильницею того чи іншого політичного співтовариства, але ці зусилля не змінюють надмирного, позачасового статусу Церкви. Церква – не соціальний, не політичний, а боголюдський організм. Він не схильний до ніяких суспільно-політичних коливань («Збудую Церкву Мою, і не здолають Її врата адові», – говорить Христос. І ще: «Царство моє не від світу цього»).
Скільки років у СРСР намагалися знищити Церкву: знищували зовнішнє, але так і не зрозуміли внутрішню сутність Церкви. Знищували адміністративні структури Церкви, а віра мільйонів людей в СРСР збереглася, а радянсько-німецька війна 1941-1945 рр. цю віру ще більше зміцнила. З цією духовною могутністю змушений був рахуватися колишній семінарист, історичною долею піднесений на верх радянського політичного Олімпу. Але як раз цю позачасову сутність не хочуть прийняти або не можуть зрозуміти ініціатори законопроекту.
Декларуючи прихильність західним свободам, вони відмовляються побачити, що економічні санкції Заходу проти Росії «за дії на Україні» абсолютно не стосуються церковної сфери. Більш того, яскравий представник західної цивілізації та поборник прав людини, Папа Римський Франциск погодився на саміт з Патріархом Кирилом та підписав Гаванську Декларацію, не звертаючи уваги ні на яку суспільну критику деяких уніатських оточень.
Далі законопроект передбачає введення особливого статусу для окремих релігійних організацій та необхідність укладення договорів між ними та державою. Передбачається також, що призначення центрального та регіонального керівництва релігійних організацій здійснюється за погодженням з Міністерством культури України. Згадаймо, що призначення настоятелів православних парафій в Третьому Рейху мало бути погоджено з Міністерством у церковних справах за згодою СД. В СРСР всі призначення духовенства проходили через інститут оперуповноважених, фактично, офіцерів П'ятого управління КДБ. Це приклади тоталітаризму або, якщо завгодно, тотального контролю держави над Церквою.
Нічого подібного ми не бачимо в інших державах при кадрових призначеннях духовенства. У країнах Заходу ми не побачимо ніяких угод (договорів) Мінкульту чи інших відомств щодо призначень керівництва. Руська Зарубіжна Церква, Православна Церква Америки, Сербська Церква, Болгарська Церква, Елладська Церква, список цей можна продовжувати, нічого подібного до законопроекту 4511 не відають.
Вищеназвані угоди, як свідчить законопроект, зобов'язують релігійну організацію «поважати суверенітет, територіальну цілісність та закони України, а також поважати інші релігійні організації, які здійснюють свою діяльність на території України». Це політична лазівка для неканонічних релігійних об'єднань, які називають себе православними Церквами, бо канонічна Українська Православна Церква за новим законом буде зобов'язана поважати – додаймо, визначати – канонічною розкольницьку УПЦ Київського Патріархату або автокефалістів. На ділі це означає стирання межі між чеснотою та гріхом. Це шлях до самосвятства, множення розколів, заперечення будь-якої ієрархії і, можливо, до «православного салафізму», що заперечує все те, що не подобається гордому індивідууму. У поєднанні з войовничим націоналізмом, це – войовничий протестантизм, що виплоджує сектантство.
Таким чином, якщо УПЦ наполягатиме на своєму негативному ставленні до розкольників, то новий закон зобов'яже владу України – в Києві та регіонах – змінити статус цієї Церкви, або взагалі її заборонити та укласти пізніше договір із нею на нових умовах. А нові умови вимагають нових вождів. Тим більше, що стаття 4 законопроекту передбачає «реєстрацію / перереєстрацію статутів релігійних організацій». УПЦ позбавляється, отже, будь-якого особливого статусу та переходить до розряду «звичайних» (або «ущімлених особливим статусом»?) релігійних організацій, що можна закрити на розсуд державних чиновників.
Релігійні організації з «особливим статусом», згідно із законопроектом, повинні будуть узгоджувати приїзд «іноземних релігійних діячів». Це можна пояснити у випадку з екстремістськими організаціями, і Україна як суверенна держава має право це робити, проте неприпустимо у випадку з об'єднанням, що зареєстроване державною же владою.
Українська держава отримає можливість, згідно з проектом, припиняти діяльність релігійних організацій, якщо виявить факти їхньої співпраці з «представниками мілітаристсько-терористичних угруповань». Виникає питання: мова йде знову про канонічну Українську Православну Церкву, яку розкольники звинувачують в «підтримці сепаратизму та тероризму» на Донбасі? Чи достатньо буде 2-3-х ангажованих експертних оцінок для того, щоб прикрити Синод УПЦ в Києві? Силовий або адміністративний розгін Синоду спровокує ланцюжок трагічних подій, розчарування мільйонів віруючих, поступовий відхід багатьох від огорожі Церкви та перехід до церкви соціальної, бо в основі істинної Церкви лежить моральний закон, тобто Заповіді Божі, а не organizational behavior.
Вважаємо, що в цьому законопроекті питань більше, ніж відповідей. І питання ці, на жаль, не умоглядні, – вони відображають реальну церковну ситуацію на українській території. Очевидно, що законопроект 4511 винятковим чином підвищує нагляд державних чиновників над свободою віросповідання та церковним життям і жодним чином не зміцнює внутрішню єдність українського соціуму.
