Життя online чи onlife
Спілкування та слова мають велике значення. Хто не чув великих приказок на рахунок словесного спілкування та значення слів, які відображають та будують наше життя? Слово не горобець, слово ранить душу, словом можна оживити, а можна вбити. І дійсно, ми можемо перечислювати сотні мудрих висловів про важливість слова та спілкування, але й так будемо знати, що це є одним з безцінних скарбів людської природи.
Словом благословляють, словом проклинають, тому ми маємо бути дуже обережними у своїх висловлюваннях, вжитих навіть жартома.
Вчені стверджують, що слова можуть контролювати, задавати ритм нашому життю. Вони ж і вигадують різні тренінги, як за допомогою тих чи інших слів стати успішними, багатими. В певній мірі ми можемо згодитись з ними у тому, що слова несуть благословення, слова несуть бажання духовності, молитовне єднання з Творцем та бажання спасіння і щастя нашим ближнім, але варто додати, що будь-які звернення та побажання не можуть бути щирими та дієвими без любові, надії та повноти віри, які й наповнюють усі наші вислови Божою благодаттю. А от після цього ми отримуємо те саме живе слово, яким можемо оживити та сповнити любові наших рідних та близьких.
Хотілось би привернути увагу до того, наскільки часто ми спілкуємося в живу і як це впливає на наше життя. Не проходить і хвилини, як у соціальних мережах з’являються все нові й нові пости з цитатами великих людей: безліч «лайків», тисячі «репостів» говорять нам про те, що нашу новину хочуть пам’ятати, вважають її «класною» та достойною розміщення на своїй стіні.
Здається, життя вирує: ми постійно з кимось спілкуємось, жартуємо, шукаємо нових друзів, обмінюємось фотографіями з відпусток або ж нещодавньої прогулянки до магазину, і все, здається, весело.
Єдине, що турбує, – чи відчуваємо ми тепло при обміні даними інформаційними повідомленнями? Ні, не тепло довго працюючого ноутбуку чи гаджету, а тепло душі, яка дійсно радіє, коли ділиться певними радощами у своєму житті?
Вчені психологічних наук говорять, що основна проблема людства – це недостатність спілкування, але як з цим можна погодитись в теперішній час? Ми не виходимо з чатів, наше життя, як то кажуть, завжди online. У чому ж проблема???
Проблема у тому, що ми не «боти», які створені для того, щоб розносити спам, так, самий що не є спам, який не може зігріти та дати надійну підтримку, адже заглиблення в мережу, поглинання свідомості в «соціалках» обезлюднює та не дає відчути, що хтось є поруч, відчути перш за все близькість особи, яка й передає вам цю життєдайну енергію.
І ось тут починаються реальні проблеми, які стосуються практично кожного, хто сьогодні хизується своїми тисячами акаунтів, яких ми з гордістю називаємо нашими друзями. Недостатність живого духовного спілкування перш за все приводить до смутку, потім починається депресія, яка потихеньку переходить у стан нервового зриву та психічних розладів.
І біда навіть не у тому, що ми помічаємо у собі схильність до самотності та порожнечі, а справжнє лихо у пошуку вирішення проблеми саме там, де і виник дефіцит спілкування – у віртуальному, несправжньому світі.
«Мені погано» – волає у мережі один з користувачів, ставлячи у статус сумний смайлик, «я у всьому розчарований» – пише другий та закриває свою сторінку від усіх. Тут якраз спрацьовує підсвідомість, яка ще не потьмарена павутиною мереж, та автоматично хоче заблокувати виток самотності та відключити саме те, що й привело до такої проблеми, шукаючи вирішення у реальному світі.
Але саме тоді нова свідомість, яка не може жити без свого, віртуального світу, починає потребувати живлення та зворотної дороги до свого джерела. Тому видалення сторінок, в середньому, триває не більше доби, і це робиться для того, щоб вкотре поживитись повідомленнями, на кшталт – де ти пропав, чому видалив сторінку, ми думали, що щось трапилось, куди подівся, ми переживаємо, все буде добре… І нова свідомість, прочитавши те, що їй потрібно, починає отримувати задоволення та затьмарює сигнали тривоги душі, про те, що при сотні стурбованих повідомлень, серцем не було отримано жодного промінчика любові. Чому?
Та тому, що, як і раніше, ніхто не обійняв, не тримав тебе за руку, не погуляв з тобою по свіжому повітрю, слухаючи плач твого серця, не розділив та не наповнив ту порожнечу, яка хоче любові, а не безлімітного трафіку.
Яка ж іронія долі: видалив сторінку, а запитання – куди ти пропав, зник, подівся. Але ж людина нікуди не поділась, не пропала, а всього лиш зникла на трішки не вона, а її віртуальна сторінка. Ще більше вражають повідомлення про те, як проходять видалення з мережі. Важко знайти повідомлення типу: «видаляю свою сторінку», ні, все набагато серйозніше: «все, я видаляюсь», це виглядає, як ніби видаляю частинку себе з всесвіту і після видалення «я вже не я».
Тому депресія знову повертається, повертається набагато сильнішою, адже замість любові людина отримала звичайний смайлик, замість щастя вона отримала віртуальний подарунок, а замість «надійного плеча» вона отримала «лайк» та «репост» своїй самотності та водночас залежності від штучного світу.
І далі – ще гірше… Духовної їжі немає, справжні друзі замінилися яскравими картинками на «аватарі», та й самотність нікуди не зникла, а стала ще більшою. І тут виникає твердження, яке може привести до повного розчарування, і розвивається воно, приблизно, так: «я все рівно відчуваю себе самотнім, ніщо й ніхто, не дивлячись на кількість меседжів, не може мене заспокоїти, я нікому не потрібний, я чужинець на цьому святі життя… а може, без мене буде краще? Так, саме так, може, коли я помру, тоді усі помітять, як мене треба було підтримувати та вселяти надію, може, коли я поставлю в статус щось на кшталт «завтра ви прокинетесь без мене», а на «аву» поставлю фото з кров’ю та порізаними венами, хтось зігріє мене своїм теплом???».
Ця переписка цитується не з власного досвіду, а з 30-хвилинного перегляду розділу мережі, який називається «мої друзі», і у 40 відсотків акаунтів я знайшов хоча б одну картинку, на якій відображене самогубство. І, здається, це писали люди, які не одинокі, у яких є батьки, брати сестри, друзі, однокласники. Але невже з цієї великої кількості друзів-акаунтів ви не змогли знайти людину, яка дійсно дасть те дорогоцінне тепло, якого так не вистачає усім нам? Те тепло, яке зараз активно замінюється такими штуками як «селфі», мережа, «лайк» та «репост», невже ми, при повноцінній сім’ї, можемо назвати своє життя самотністю?
Чому це так? – вчергове запитаємо ми. А може тому, що біля себе ми перестали бачити людей, а продовжуємо бачити тільки холодні, віртуальні акаунти, які здатні не на любов і розуміння, а тільки на «лайк» та на «репост»!!!
Може, досить нам жити online і врешті решт треба почати жити onlife? Щоб в котре зрозуміти, що ми не одинокі, і любов завжди є у наших серцях та серцях наших друзів, розкутаймо нашу душу від павутини WI-FI та погляньмо на увесь прекрасний Божий світ, який створений для нас.