Образ святості чи в образі лицемірства, або У пошуках «цапа відбувайла»
Час не стоїть на місці – все навкруги cвідчить про новий досвід та нові досягнення. У будь-якій праці – вимоги зростають все більше і більше. Такі принципи сучасного світу не залишають осторонь жодну професію, усім треба змінюватись та досягати нових рекордів. Не оминули ці принципи і професію, яку радше можна назвати покликанням, служінням. Коли у священика запитують, де він працює, це завжди приведе до уточнення – я не працюю, я здійснюю служіння. І це ні в якому разі не образливо, адже ми не можемо порівняти служіння Богові з іншими професіями світу. Людина всеціло віддає себе Богові та людям, намагається привести паству до спасіння, але доводиться спостерігати, що людський фактор сучасного світу, з плином часу, відіграє все більшу роль.
Що саме означає більше вимог? Розберемось, що входить в обов’язки священика та які вимоги ставляться перед ним?
Хоча певний список навряд чи можливо скласти, адже головне питання не що має робити та які обов’язки виконувати, а яким він має бути. У посланні до Тимофія апостол Павло каже такі слова: «Нехай молодим твоїм віком ніхто не гордує, але будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості!» (1 Тимофію 4,12). Недарма ці слова викарбувані на хресті, який носить пастир, хоча слово зразок навряд чи може підійти по змісту. Ми звикли до слов’янського слова «образ», – так у давнину та й до нині люди називають ікони, на яких зображені саме ті образи, на які ми маємо рівнятися все життя.
Так і життя священика: увесь час має бути взірцем, образом та каноном для усіх, хто на нього споглядає. Ні для кого не є секретом, що власна поведінка є найбільшою проповіддю для пастви, тому пастир має бути дуже пильним, слідкуючи за своїм життям, та бути не в образі, а дійсно образом.
На жаль, цього не завжди вистачає у нашому буремному світі. І тому паства починає сама виліплювати той образ, на який хоче рівнятись. І загалом цей образ набагато нижчий, ніж той про який говорить апостол Павло, адже по суті, людина підсвідомо вибирає нижчий за себе образ, щоб виправдати своє небажання постійно розвиватись, прагнути підійматись кожного дня, а не зупинятись у розвитку, кажучи собі у виправдання: чому мені треба постійно вдосконалюватись, якщо є тисячі набагато гірших за мене?
І тут починається найголовніше – «ліплення» свого образу в особі священика, адже, якщо батюшці можна «таке», то мені можна бути в десять разів гіршим. Ліплення свого образу буває різним: різні підходи, різні методи, від парафіян вимірюються тисячами спокус, які може перенести пастир від своєї пастви.
Детальної класифікації навести не може ніхто, адже методи ліплення постійно видозмінюються, шукаючи саме той ключик, яким вдасться не просто відкрити душу пастиря, але й змінити у ній все під свій лад. І почнемо ми з самого початку.
Молодий священик приходить на прихід, де його чекають різні прошарки та партії, які швидше за все нічим не з’єднаєш. Такі партії є у кожному приході: партія касира, старости, регента, окремо хору, сільського голови, окремо депутатів, колишнього старости чи касира і т. д. (до речі, нічого не нагадує: «Бо стало відомо мені про вас, мої браття, від Хлоїних, що між вами суперечки.. А кажу я про те, що з вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христов». (1 до Коринфян 1,11-12)). Як бачимо, проблеми коринфської церкви актуальні і до нині. Вони тільки дещо видозмінюються.
Усі ці партії хочуть одного – щоб священик не просто перейшов на їхній бік, а став їхнім «друганом». Так, саме «друганом», а не другом. Такий собі свій чолов’яга, з яким можна посидіти, випити чарку, другу, третю, «покалякати» про життя. І через деякий час може статись, що перед нами, наприклад, вже не отець Миколай, а такий собі свояк Миколайович, який з часом буде хресним половині села, який тільки з конкретною партією може розслабитись, та почувати себе навіть не Миколайовичем, а просто Колею.
Звісно, хтось може сказати, що таким методом можна подружитись та стати своїм, практично для усього села, але біда у тому, що те село, вже більш сприймає свого священика, не як образ пастиря, а як кума Колю, з яким можна посидіти та поговорити, але ні у якому разі не виправлятися та іти у напрямку християнської моралі.
Звичайно ж, не усіх можна спіймати на один гачок, тому люди у цьому плані дуже винахідливі, вигадуючи все нові та нові гачечки, якими можна привласнити «попа».
Можна священику запропонувати бути агітатором, сільським депутатом і так далі, але найголовніше, що хочуть від священика, це визнання винуватості певних людей у всіх бідах.
В нинішній, непростий для нас час, людина хоче чути не просто слова підтримки, але Пастир Церкви може підтримати, однак, у будь-якій негативній ситуації буде шукати не винуватця на стороні, а перш за все недосконалість у своїй душі та у душах своїх парафіян.
Звичайно, такі моральні орієнтири не до вподоби нікому. Людині важко сприйняти той факт, що у всіх бідах винуваті не тільки політики та бандити, але й вона сама. І ця думка не унікальна, тому, мені згадується трішки груба цитата швейцарського публіциста та драматурга Ф. Дюрренматта: «будь яку людину можна посадити до тюрми, нічого не пояснюючи і десь в глибині душі вона буде знати за що її посадили». Приклад грубий, але частка істини у ньому є.
Усі можуть запитати: у чому ж винуваті ми? І відповідь може прийти сама собою. Варто тільки згадати, що згідно з даними МОЗ в 2013-2014 роках зафіксовано понад 162571 абортів. Це тільки офіційні дані законних вбивств, які відбуваються у кожному куточку України. До прикладу, якщо ми поглянемо на статистику 2015 року, кількість військових та цивільних громадян, які загинули під час проведення АТО становить 9 тисяч загиблих, синів та дочок нашої країни.
Виходить, що наші правильні та високоморальні українські родини завдали українському суспільству шкоди в 18 разів більше. І це всього за два роки, і це всього лише один фактор.
Чи варто казати про це з амвону, чи варто відверто закликати до зміни своєї душі та свідомості, чи варто казати, що не тільки хтось винуватий у всіх бідах українців, але й самим українцям варто деколи заглядати у дзеркало своєї душі?
Скільки разів ми просимо у Господа миру, скільки разів ми приходимо до покаяння та причастя Христових тайн, для того, що освятити благодаттю Божою увесь навколишній світ? Скільки разів ми прохали у Господа прощення за гріхи наших минулих поколінь, за гріхи наших предків? Ці питання ми маємо ставити якнайчастіше.
Необхідно йти у своєму літургічному та молитовному житті до вдосконалення постійно, адже спасіння ми не можемо розрахувати кількісно. Якщо людина робить добрі вчинки, вона робить їх завжди. Якщо людина хоче бути прикладом віри, любові та надії, вона не зупиниться на півдорозі. Вдосконалення образу та вибір спасіння ми робимо кожного дня, відганяючи від себе всіляке зло.
У самому кінці Літургії священик говорить такі слова «з миром вийдемо…», а співці відповідають: «з іменем Господнім». Чи не це означає, що той благодатний мир, який дає нам Господь, під час Божественної літургії, ми маємо виносити у світ та прикрашати ним усе наше життя?
Але нині усі шукають набагато простіших шляхів. Деякі, так звані «православні церкви», активно почали користуватись цим, виголошуючи з амвону та навчаючи підконтрольні ЗМІ, що у всіх смертних гріхах, у всіх бідах України винуваті… «московські попи», «вороги», «непатріоти» і так далі. Звичайно, комусь це чути набагато приємніше, ближче до гріховної душі, яка ще досі пам’ятає спір прабатьків Адама і Єви про те, хто ж винен у споживанні плодів добра і зла…
Єдине, що незрозуміло, це те, що такі звинувачення говорять люди, які називають себе Християнами, які так само читають у Євангелії про око, з якого треба вийняти скалку та колоду; які цитують уривки з Біблії про любов до ближнього та до ворогів, які начебто закликають прощати усіх та не тримати ні на кого зла.
І зрештою виходить, що люди, які назвали себе Православною Церквою, насправді є звичайнісінькою партією безбожників, яка перебуває «в образі», для того, щоб дати команду «фас» своїм масам та показати пальцем на того, кого вони давно шукають, «винуватого» у всіх бідах та смертних гріхах. І це непогано вдається, коли з вуст офіційних осіб все частіше звучать тези про те, що Україна була б мегадержавою, якби не було б «московських», «законсервованих попів», які чомусь призивають усіх до миру, любові до усіх, молитви та покаяння.
Говорити можна багато, повчати можна красиво, проповідувати можна блискуче, та це не скасує запитання про те, чи проповідник є тим самим «образом для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості», чи просто перебуває «в образі», тому що так вигідно, так можна завоювати більше довіри, людської слави та почувати себе великим патріотом.
