УПЦ КП та «спірні» парафії: сила права чи право сили?

28 Грудня 2015 03:25
633
УПЦ КП та «спірні» парафії: сила права чи право сили?
Уже близько двох років ситуація у міжконфесійній сфері є напруженою. Рейдерські захоплення храмів УПЦ та «фейкові» референдуми про перехід громад, де голосують мало не «мертвими душами», як у гоголівському романі, стали буденним явищем для України. Оскільки кожна тенденція розвивається по певним законам та сценарію, можемо відслідкувати етапи, що призвели до ситуації в тому вигляді, в якому вона є нині.

Коли «абстрактні» межі релігійних громад стали конкретними

Коли тільки починалася проблема з так званими «референдумами» про перехід парафій УПЦ під юрисдикцію УПЦ КП, дане явище було безпрецедентним, а відтак представники УПЦ спочатку не знали, як з ним боротися. Якщо на початку 90-х років мало не вся Західна Україна постраждала від силових захоплень храмів, то тут усе робилося більш підло та з розрахунком на шахрайські схеми, які в очах соціуму виглядали б як цивілізовані.

Спочатку в селі проводився референдум, під час якого, заходячи у кожну хату, «горе-опитувачі», пропонували заповнити бюлетень з одним питанням та двома цілком маніпулятивними варіантами відповіді. Людям потрібно було відповісти на запитання, яку церкву вони хочуть бачити у себе в селі – українську чи російську. На тлі складних суспільно-політичних умов та воєнної агресії ставка робилася на те, що, не люблячи Російську Федерацію, селяни голосуватимуть за так звану «українську церкву».

Людині, котра далека від знання церковних канонів, питання здається простим, а відповідь очевидною – звичайно, кожен хоче, аби в селі була українська церква, де молитимуться за мир і спокій в Україні та повернення з війни живими наших воїнів. Проте, лише згодом такі обдурені респонденти могли дізнатися про те, що під питанням малося на увазі переведення вже існуючого храму Української Православної Церкви до юрисдикції ніким не визнаного у православному світі «Київського патріархату».

Спочатку згадана схема ефективно діяла, даючи підстави для подальших рейдерських захоплень храмів. «Захоплювачі» культових споруд УПЦ, маючи на руках папери з результатами згаданих «горе-референдумів», приходили на церковні подвір’я, влаштовували бійки, пиляли замки та поводилися так, начебто храми Української Православної Церкви їм дійсно на якійсь підставі належать.

Подібна ситуація, наприклад, сталася у селі Угринів ще у вересні 2014-го, коли з ініціативи місцевого бізнесмена Андрія Турака був відібраний Свято-Хрестовоздвиженський храм Волинської єпархії УПЦ. Тоді сільська рада стала на бік бізнесмена, намагаючись навіть виселити настоятеля парафії протоієрея Ростислава Сапожника з церковної хати, де він понад півтора десятиліття прожив зі своєю сім’єю. Тоді рейдерів не зупиняло навіть те, що у священнослужителя є двоє неповнолітніх дітей. Час розставив на свої місця багато, а суд звинуватив сільську владу у перевищенні своїх повноважень.

На інших проблемних парафіях ситуація також багато в чому змінилась. Отямившись після безпрецедентного та безцеремонного застосування фейкових маніпулятивних референдумів для переходу парафій, представники УПЦ почали рішучіше відстоювати свої релігійні права – у тому числі й на майно. Тож варто розглянути, що з цього вийшло.

Виграні суди громад УПЦ

Будь-яка злочинна схема є ефективною лише до того моменту, доки її не викриють та не знайдуть адекватної протидії. Аналогічне можна сказати про захоплення храмів УПЦ представниками УПЦ КП. Отож, православні юристи вже навчилися ефективно боротися з рейдерством, а українським судам цілком вистачило їх аргументації для того, аби вкотре підтвердити право громад УПЦ на їх храми.

Аби дане твердження не виглядало голослівно, давайте розглянемо низку виграних юристами УПЦ судів:

• Кілька судових інстанцій пройшла громада храму УПЦ у селі Колосова, та все ж, змогла відстояти власний храм. Апеляційний адміністративний суд Львова став тією остаточною інстанцією, яка підтвердила – церковна будівля належить саме громаді УПЦ, а не тим, хто зазіхає на неї, не маючи ні найменших правових та моральних підстав для подібної поведінки.

• Угринівська історія поки не звершилася позитивно, проте є суттєві зрушення – окрім виграного суду про перевищення сільрадою своїх повноважень, отець Ростислав Сапожник виграв ще одну справу, що стосувалася незаконних дій горохівських правоохоронців.

• Свято-Покровська громада села Грибовиця виграла суд щодо бездіяльності слідчого, до котрого віряни УПЦ зверталися у зв’язку з порушенням своїх прав.

• У Рівненському окружному суді відстояла свої права громада села Рясники. Тим самим було відхилено позов представників УПЦ КП щодо почергових богослужінь. На судовому засіданні юрист, котра представляла інтереси громади «Київського патріархату», виявилася повністю непідготовленою. Більш того, пані Торос наводила лише незрозумілі аргументи, посилаючись на Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», довівши те, що на практиці вона слабо розуміє його положення.

• Апеляційний суд Києва відхилив позов представників УПЦ КП, у якому вони висловлювали свої претензії на храм у селі Птича Рівненської області.

• Гощанський районний суд зобов’язав слідчого відновити вже закрите провадження по захопленому «Київським патріархатом» храму, котрий знаходиться у селі Чудниця. І хоча переможного кінця у цій справі на даний момент немає, проте, зобов’язальні ухвали щодо правоохоронців є, безперечно, гарним зрушенням.

• Справа щодо захопленого храму у селі Мильча Рівненської області є схожою. У захопленні культової споруди УПЦ правоохоронці «не побачили» складу правопорушення та не відкрили справу. Проте, судове рішення їх зобов’язало до цього. Наступне судове засідання підтвердило – громада УПЦ є законним власником храму.

Усі ці приклади свідчать: там, де працює сила права, визнаються правові підстави законних власників на володіння та користування церковними будівлями. Тож навіть бездіяльність тих, хто мав би охороняти законність, проте цього не робить, не знаходить підтримки у судовій інстанції. Та чи задовольняють рішення українських судів тих, хто хоче за будь-яку ціну досягти свого? Події у селі Птича Рівненської області довели, що ні.

Право сили замість сили права

Вже більше року за храм у селі Птича точаться не лише судові спори й вербальні суперечки, а й силові сутички. Попри виграні громадою УПЦ суди, представники «Київського патріархату» не вгамовуються. Тож в хід йдуть палки та навіть коктейлі Молотова. Люди, котрі по обидва боки конфлікту слідкують за його розвитком, знають усі етапи його хроніки. А хто не знає, можуть у відкритому доступі ознайомитися.

Кожен епізод цього протистояння засвідчує: коли мова йде про власні амбіції, представники УПЦ КП не погоджуються навіть виконувати рішення судів України, про любов до якої вони постійно так палко проповідують, називаючи вірян та захисників УПЦ «москалями» й «тітушками». Яка ж тоді у цієї конфесії справжня мотивація та коли вони, нарешті, вгамуються?

Знову риторичні питання знаходять місце у роздумах на міжконфесійну тему. І, напевно, так буде ще довго – допоки одна з українських конфесій не зрозуміє: збирати під ОДА мітинги з вимогою порушення прав інших людей, як мінімум, абсурдно. Якщо, звісно, говорити про демократичну державу, де дійсно виконується принцип верховенства права та діє елементарний здоровий глузд. А коли ні, то хто застрахований від того, що до вас прийдуть у дім колись «добрі люди», які скажуть: «Давайте проведемо референдум за те, аби жити у вашому помешканні почергово»? Не дуже приваблива перспектива, правда ж?
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також