Чому в історії Помісні Церкви конфліктували з Фанаром
Дивовижна риторика Фанара останнього часу це питання-вигук – мовляв, яка з Помісних Церков не була в розколі перед тим, як її визнали у Константинополі?
Одним із найдивовижніших прикладів риторики Фанара останнього часу є питання-вигук – мовляв, яка з Помісних Церков не була в розколі перед тим, як її визнали у Константинополі?
Саме така думка прозвучала на зустрічі патріарха Варфоломія та секретаря Фанара диякона Григорія з українськими журналістами 6 грудня 2021 р. «Та сама Елладська Церква 17 років була схизматичною. Тепер вона гармонійно перебуває у лоні Вселенського Православ’я», – сказав Григорій, а патріарх Варфоломій згадав ще Болгарську Церкву. І насправді можна додати до цього списку й інші слов’янські Церкви. Що ж, у кожної Помісної Церкви, яка побувала у конфлікті з Константинополем, своя історія, але загальні закономірності такі:
1. Усі ці Помісні Церкви спочатку або в якийсь період своєї історії перебували у складі Константинопольського патріархату. При цьому, якщо відповідні країни в політичному відношенні були реально незалежними, то Константинопольський патріархат не втручався у їхні внутрішні справи. Якщо ж на ці країни поширювалася влада Османської імперії, то Фанар проводив у слов’янських Церквах політику еллінізації: архієрейські кафедри і всі важливі посади заміщалися греками, грецька мова витісняла місцеві мови в богослужінні, а фінансові потоки текли з цих Церков у Константинопольський патріархат. А оскільки Константинопольський патріарх був чиновником турецької адміністрації, то і він сам, й інші ієрархи сприймалися (і часто небезпідставно) як посібники ненависної влади турків-мусульман. Особливо це проявилося у випадку з Елладською Церквою. Звичайно, такий стан речей не подобався ані місцевим елітам, ані простим людям. Тому, як тільки ці країни набували незалежності, Церкви в них заявляли про вихід із підпорядкування Константинополю.
2. У конфронтацію з Фанаром йшла, зазвичай, вся Помісна Церква у такій країні, тобто всі ієрархи, які до того були в канонічному спілкуванні. Не кажучи вже про те, що вони були канонічно висвячені. У випадку ж з Україною справи йдуть зовсім по-іншому. УПЦ КП та УАПЦ (з яких потім створили ПЦУ) – це порівняно невеликі організації, які вже кілька десятиліть перебували в розколі як з УПЦ (яка за чисельністю перевищує їх вдвічі), так і з РПЦ, а також з усім Православ’ям, включаючи Константинопольський патріархат. Практично всі «архієреї» цих організацій за рідкісними винятками не мають канонічного висвячення. І тут раптом їх визнає Фанар, при тому, що в Україні існує численна та канонічна УПЦ. Ще раз: визнання українських розкольників анітрохи не схоже на визнання Елладської та Болгарської чи інших Церков, які перебували в розколі з Константинополем.
3. Визнання Фанаром цих «схизматичних» Церков залежало не від релігійних чинників, а від розкладу політичних сил. Поки була надія, що турки знову захоплять певну країну і знову підпорядкують відповідну Церкву Фанару, він її не визнавав. Коли ж ставало зрозумілим, що країна залишиться незалежною, Фанару доводилося визнавати Помісну Церкву в цій країні.
Тому відносини Фанара з Болгарською, Елладською та іншими «схизматичними» Церквами – це досить неприваблива сторінка історії Константинопольської Церкви, про яку краще було б промовчати.
