Про замуровані криниці
Сьогодні Неділя про самарянку, про те, як Господь розмовляв з жінкою біля криниці Якова і обіцяв дати їй живу воду.
Спочатку вона думала, що мова йде про просту воду, але Христос говорив про інше: «…хто буде пити воду, яку Я дам йому, той не буде жадати навіки; але вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в вічне життя» (Ів. 4, 14). Це про Духа Святого, якого Син Божий посилає нам від Отця, і який виливається на вірян у Таїнстві Хрещення, Євхаристії та інших Таїнствах. Всі ці Таїнства відбуваються зазвичай у храмах, і таким чином християнські церкви стають сьогодні криницями Живої води, що тече в вічне життя.
Але сьогодні в Україні знайшлися такі люди, які замуровують ці криниці води живої і не дають із них пити спраглим. До храмів, відібраних в УПЦ, потік людей вичерпується. Якщо до захоплення вони були сповнені тих, хто молиться, то потім стоять майже порожніми або зовсім закриваються, т.к. туди ніхто не йде. Не помічати цього просто не можна. Прихильники засипання криниць пояснюють це несвідомістю людей, що не важливо, до якого колодязя ходити, засипаного чи замурованого, важливо, що до колодязя. Але народна мудрість говорить, що до порожньої криниці за водою не ходять. Люди відчувають, що там немає того, за чим вони йшли раніше, немає води, що тече в вічне життя.
Тим яскравіше сьогодні сприймається ця аналогія, коли ми бачимо тисячі людей, які прийшли разом помолитися зі своїм Предстоятелем і високим гостем з Америки – Блаженнішим митрополитом Тихоном. Море людей, яких не звозили навмисне, не примушували цього робити під тиском адмінресурсу. Море людей, які прийшли до храму за покликом серця, щоб почерпнути «живої води».
Наші храми, наповнені сьогодні тими, хто молиться, символізують собою наявність Істини, до якої прагнуть спраглі душі, в той час як порожнеча в «замурованих криницях» відображає відсутність такої. Тому закриття наших храмів не лише порушує права вірян, а й руйнує тканину українського суспільства, перетворюючи Україну на безводну пустелю.
