Нам нав'язують віртуальні реальності
Патріарх Кирил в інтерв'ю «Россия 1» заявив, що РПЦ молиться за перемогу РФ у війні з Україною, війні, яку він традиційно назвав «міжусобною бранню».
Водночас, за його словами, противник росіян (які воюють в Україні) – це «ворог».
І всі ці майже два роки, поки триває війна, ми ніяк не можемо зрозуміти, як у риториці Патріарха та інших представників РПЦ уживаються несумісні речі. З одного боку, українці та росіяни – це «єдиний народ Святої Русі», члени «єдиної Церкви». З іншого, українці (яких у РПЦ вважають своєю паствою) – це «вороги», над якими треба здобути перемогу. І чомусь нікого в РПЦ особливо не турбує, що вбиті на цій війні обчислюються з обох сторін сотнями тисяч, а саме вбивство – це смертний гріх.
У ПЦУ – своя «фішка». У риториці Думенка і Ко ієрархи і священники УПЦ – це ФСБшники і слуги Кремля, які шкодять Україні і насаджують «русский мир». Але варто їм приєднатися до ПЦУ, і вони миттєво стають патріотами, які палко люблять Україну та «українську церкву». Як ФСБшник, потрапляючи до Думенка, раптом перетворюється на патріота, абсолютно незрозуміло. Можливо, у Сергія Петровича дар чудотворення?
Аналогічна логіка й у влади. Для них віряни УПЦ – це колаборанти і провідники «русского мира». Але водночас їх активно гребуть на фронт, де вони одразу ж стають «героями» (часто – посмертно). Але як учорашній колаборант і «русмировець», отримуючи зброю, раптом стає «українським героєм» – абсолютно незрозуміло. І як взагалі можна видавати колаборанту зброю? Хіба не має він на фронті розвернути її в бік України? А якщо він не розгортає, а гине як герой, може, він і не колаборант? А отже, і всі інші віряни УПЦ – теж?
Ми живемо в часи, коли нам під виглядом правди нав'язують «віртуальні реальності», зокрема й у церковній темі. Як їх відрізнити від правди? Читати Євангеліє. Там усе написано.
