Схиархімандрит Феофіл (Россоха): життя, прожите для вічності
22 березня виповнюється 26 років від дня смерті схиархімандрита Києво-Печерської лаври Феофіла (Россохи). Згадці про життя цього подвижника ми присвячуємо цю публікацію.
Народився Петро, так хрестили майбутнього старця, 10 серпня 1928 року у благочестивій православній сім'ї, яка мешкала у селі Калита Броварського району Київської області. З дитинства він був привчений до відвідування храму, мав прекрасний голос і ніс послух на клиросі. Через два роки після закінчення школи у 1947 році вступив до Київської духовної семінарії. Сором'язливий, добрий, скромний, з гарними світлими променистими очима, він вирізнявся серед своїх однолітків особливим молитовним настроєм. Весь вільний від навчання час юнак проводив у Лаврі, яка тоді була багата на духоносних мужів.
Закінчивши з відзнакою семінарію, Петра направили на навчання у Московську духовну академію. Там він також привертав на себе увагу прагненням подвижницького життя. Коли всі спали, Петро піднімався щодня о четвертій ранку і поспішав до Лаври на полуношницю. У цей час Петро близько зійшовся з майбутніми старцями Тихоном (Агриковим) і Кирилом (Павловим).
У липні 1954 року, в день Різдва Іоанна Предтечі, Петра постригають у чернецтво з ім'ям Пафнутій, а через рік висвячують спочатку в ієродиякона, а потім і в ієромонаха. Але душа отця Пафнутія тяглася до рідних стін Київської лаври, яку він любив усім серцем і душею. Його мрія збулася восени 1955 року, коли його перевели в стіни Києво-Печерського монастиря.
У Лаврі в цей час трудилися майбутні старці архімандрити Феодосій (Орлов), Мардарій (Данилов), чернець Руф (Рєзвих). Отець Пафнутій познайомився тут і з послушником Павлом Адельгеймом та Володимиром Дзюбаніним, майбутнім схиієродияконом Іларіоном. Сам молодий ієромонах дедалі більше розкривався у своїх духовних даруваннях.
Псково-Печерський старець Сава (Остапенко) говорив про те, що тодішній час був подібний до військового. Як на фронті можна було за рік отримати вже кілька чинів і нагород, так і в духовній боротьбі в ті роки можна було здобути духовні дари навіть у молодому віці.
Люди тяглися до отця Пафнутія за настановами, порадами, напоумленнями. Все це, звичайно ж, не подобалося ворогові людського роду. Тоді відчувався гострий брак книжок і навіть простих паперових ікон. Отець Пафнутій разом зі своїм другом отцем Іоанном (Никитенком) вирішили зайнятися перефотографуванням лаврських ікон, щоб потім друкувати їх на фотопапері та роздавати прочанам. На них, звісно ж, донесли. Зараз це може здатися дивним, але рішення щодо цього інциденту було дуже суворим. «Їдьте, куди хочете, але щоб духу вашого в Україні не було». Так у 1958 році, за три роки до закриття Києво-Печерської лаври, ієромонах Пафнутій був засланий у вигнання, якому судилося тривати тридцять років.
Першим місцем у довгому послужному списку майбутнього старця була Алмата, куди його призначили єпархіальним секретарем. Потім близько року він був ключником Микільського Алматинського кафедрального собору, після чого пішла довга низка переміщень з єпархії до єпархії, з парафії на парафію.
Сам старець розповідав про свої поневіряння незадовго до своєї кончини, посміхаючись: «У Саратові були на службі, потім у Костромі, потім у Жировицькій обителі понад три роки, потім в Одеській обителі близько двох років, а потім Одеський архієрей зробив мене ворогом народу та п'ять з половиною років ніде не давали служити. Нічого, все буває».
Про ці тридцять років його життя мало що відомо. За цей час він пережив і голод, і холод, і всякі поневіряння. Причину такого ставлення до отця Пафнутія пояснює отець Кирило (Павлов): «Отець Пафнутій був викривачем і викривачем ревним. Він ішов у лобову. Сам такий справедливий і, мабуть, за правду міг постояти і всупереч усьому піти на зіткнення, коли бачив, що неправда вторгається. Він мав прямий характер».
Старанне служіння молодого ігумена, відсутність у нього страху перед атеїстичною владою, авторитет, яким він користувався серед віруючих, викликали різке неприйняття з боку мирської влади. В результаті ставлення церковної влади, яка орієнтувалася на владу світську, часто було аж ніяк не доброзичливе. Наслідком чого й стали нескінченні переміщення отця Пафнутія з єпархії до єпархії. Батюшку відправляли на найдальші парафії, де часом нічого було їсти, де стояв лише покинутий храм, що потребував відновлення.
Перебуваючи у вигнанні, він приїздив до Києва. Жити без преподобних угодників Печерських старець не міг. І хоча Лавру тоді вже закрили, а печери були музейними, він все ж таки разом з екскурсіями проникав у дорогі для нього лаврські підземелля і там зі сльозами молився біля святих мощей.
Отець Пафнутій придбав безліч духовних чад, які жили в різних кінцях СРСР. Тільки в 1988 році, після десятків років поневірянь, він зміг повернутися до Києво-Печерської лаври, коли її повернули вірянам. Тодішній митрополит Київський Філарет (Денисенко) старця не злюбив ще з часів їхнього спільного навчання в Духовній академії, тому до штату ченців не взяв. Але тодішній намісник монастиря, архімандрит Іонафан (Єлецьких), не перешкоджав старцю в обителі.
Отець Пафнутій мав нагоду проводити богослужіння, співати на клиросі, виконувати поточні послухи, хоча жити йому доводилося напівлегально. Тільки після того, як Київським митрополитом став Володимир (Сабодан), отця Пафнутія офіційно прийняли до братії Києво-Печерської лаври. У цей час старець знайомиться з блаженною матінкою Аліпією, маючи радість духовного з нею спілкування.
Останні роки життя отець Пафнутій ніс важкий хрест старчества. Люди тяглися до нього, щоб почути добру пораду, повчання, багато хто шукав у нього зцілення від скорбот і хвороб. І справді Бог послав старцеві Пафнутію дар зцілення безнадійно хворих людей. Є безліч прикладів того, як вмираючі люди, від яких відмовилися лікарі, були чудовим чином підняті з одра хвороби старцем.
З благословення духівника отець Пафнутій також проводив спеціальні молебні над людьми, які страждали від нечистих духів. Двічі на тиждень щосереди та щосуботи біля Далеких печер збиралося безліч народу для того, щоб потрапити на ці молебні. Дуже важко було нести цей хрест старцю. Але заради послуху та тих дарів, якими його наділив Бог, він мужньо терпів усі скорботи та позбавлення священничої служби.
Отець Пафнутій ніколи не виставляв себе перед людьми як молитовника та прозорливця. Він завжди був простий у спілкуванні, дуже добрий, тактовний, всіх милував і ставився до всіх із рівною любов'ю і милосердям. У розмові з людьми виявляв виняткову турботу та смирення. Ні разу його не бачили пригніченим або сумним. Іноді одного слова чи погляду старця вистачало для того, щоб у душі людини відбувся переворот. Тисячі людей за молитвами отця Пафнутія отримали втіху, підбадьорення та сили нести свій життєвий хрест.
Багато скорбот і зневажень довелося зазнати старцю за подвиг, який він ніс в Ім'я Господа, заради страждаючого людства. Старанне служіння людям, натовпи стражденних, які оточували отця Пафнутія, викликали ревнощі, а часто й роздратування навіть серед ченців. Але, як ми знаємо, так само складалася доля і попередників старця, які були гнані від своєї братії.
У квітні 1993 року отець Пафнутій був зведений у сан архімандрита, а в серпні того ж року отримав свій останній послух – був призначений скитоначальником Китаївської Свято-Троїцької пустині. Перші півроку старець служив у скиту один, він не мав ні другого священника, ні навіть диякона. Після «Отче наш» на літургії він виходив сповідувати сотні людей. Навіть у будні дні у храмі завжди було повно народу.
Після служби старець, вичитавши чернече правило, починав прийом паломників, які стікалися до нього з усіх кінців країни. Іноді ця черга шикувалася на сотні метрів. Тут можна було побачити відомого літератора, зека, працівника держбезпеки на інвалідному візку, ієромонаха з Почаєва та буфетницю з Сімферополя. Люди різних соціальних верств, звань, станів шукали в отця Пафнутія допомоги, поради та підтримки. Іноді йому досить було тільки доторкнутися, наприклад, до опухлої руки хворої людини, щоб вона наступного дня стала абсолютно здоровою.
Працями старця скит був повністю облаштований і облагороджений. Пожертвування, які приносили люди, отець Пафнутій передавав на відновлення інших храмів та монастирів. Приношення та подарунки, залишені вдячними паломниками, одразу роздавалися іншим нужденним. Старець не гребував жодними грішниками, вміщував у серці всіх людей, як добрих, так і злих.
Відчуваючи близьку кончину, отець Пафнутій став готуватися до переходу в інший світ. 5 квітня 1994 року намісник Києво-Печерської лаври архімандрит Павло (Лебідь) здійснив постриг архімандрита Пафнутія в схиму з нареченням імені Феофіл.
Свою останню службу старець здійснив у Прощену неділю Великого посту у 1996 році. Коли старець вийшов із хрестом з вівтаря, став навколішки і почав у всіх просити прощення, народ відчув, що це його остання служба. У храмі зчинився плач.
21 березня отцю Феофілу порадили лягти до лікарні. Наступного дня, 22 березня, о 16-й годині старець почастував сестру хворого, який лежав з ним в одній палаті, млинцями і попросив їх піти трохи погуляти, щоб він залишився на якийсь час один. Коли ці люди за півгодини повернулися, то побачили старця лежачим на боці, зі спокійним умиротвореним обличчям. Здавалося, що він заснув. Але його душа вже піднімалася в небесні обителі.
Коли тіло духівника привезли з лікарні і почали готувати до поховання, всі відчули, як від нього виходить якийсь дуже тонкий і водночас сильний аромат, який буває від святих мощей. Похований був отець Феофіл на території Китаївського монастиря поблизу Свято-Троїцького храму. Його могилка завжди прикрашена квітами. До старця, як і за життя, йде народ. Люди розповідають йому, як живому, про свої потреби та печалі.
Упокой, Господи, душу покійного раба твого схиархімандрита Феофіла та його святими молитвами помилуй нас, грішних.
У статті використовувалися матеріали книги «Батюшки святі». Київ. Горлиця. 2018 р.
