Життя та смерть святого Досифея, або Нікому не хочеться важко вмирати
4 березня ми звершуємо пам'ять одного юнака на ім'я Досифей, історія якого описана у повчаннях авви Дорофея.
Лише п'ять років цей молодий подвижник Досифей пробув у монастирі. Як міг і як умів, він намагався смирятися, ніс послух своєму старцю, потім тяжко захворів і помер. Після успіння Досифея отці монастиря бачили його у небесних обителях у величезній славі. Це викликало їхній неабиякий подив, бо й час його подвигу був незначний, і життя нічим не примітне.
Все, що поніс Досифей у своєму житті, так це послух старцю та важка смерть. Коли він тяжко мучився під час передсмертної хвороби, то неодноразово посилав до преподобного Варсонуфія брата з проханням до старця помолитися про те, щоб йому швидше померти, бо сил терпіти більше не було. Але щоразу отримував відповідь: «Терпи, чадо, недалеко вже милість Божа».
Монах Іоаннікій та сенс передсмертних страждань
По суті, та сама історія трапилась і з послушником Іосифа Ісихаста ченцем Іоаннікієм. Міцний чоловік високого зросту, він був справжнім чадом послуху. Одного разу старцю Іосифу наснився сон: ніби йде він дорогою до якогось міста і на підступах до нього бачить чудовий будинок.
– Чий він? – питає старець Іосиф.
– Був твій, але відданий даром Іоаннікію, – була відповідь.
Через деякий час Іоаннікій раптово захворів. Його передсмертні муки були жахливі.
– Ах, отцю, мені б швидше померти, дуже вже мені боляче, – скаржився монах своєму духівнику.
Сама Матір Божа з'явилася в келію до цього мученика.
– Коли ж забере мене Господь? – благав Іоаннікій до Богородиці.
– Коли Йому буде завгодно, – відповіла Матір Божа.
Через деякий час старець Іосиф побачив, як ангели Божі з великою пошаною підносили його в горішні обителі. Болісна хвороба була тим вінцем, яким увінчалися монахи Досифей та Іоаннікій перед своїм виходом з тіла.
Страх перед муками
Навіть розуміючи рятівність таких страждань, знайти сьогодні людину, яка б просила Бога про те, щоб Той їй послав болісну смерть від раку, як про це просили старці Порфирій Кавсокалівіт та Паїсій Святогорець, мабуть, неможливо. Навпаки, коли ми захворюємо, просимо Бога про зцілення, а під час літургії виділяємо по-особливому, низьким поклоном, прохання про дарування нам «кончини безболісної, тихої, мирної». Хоча при цьому кожен з нас розуміє, що буде не так, як хочеться, а як Богу завгодно.
Всі ми боїмося болю, страждань, мук, бо це насправді жахливо. Кров холоне в жилах, коли ми дізнаємося про смерть, що наближається до нас у вигляді невиліковної хвороби, як своєї, так і когось із наших близьких. Це відбувається не лише з нами, а й з людьми, які прожили у духовному подвигу багато років.
Ось як старець Єфрем Катунакський втішав свого хворого на рак побратима: «З любов'ю обіймаю тебе і бажаю, щоб Господь Бог послав Ангела Свого дарувати тобі дух терпіння, дух віри і довіри до Бога... З мучениками покликання твоє, зі святими доля твоя. Скажу тобі по правді. Я ублажаю тебе і тобі заздрю, дивлячись з надією на плід твого випробування. Велика любов Божа до тебе привела тебе на цю Голгофу».
Далі старець наводить як приклад дочку одного бідного сільського шевця, яка ходила голодна по холоду вдень і вночі, сподіваючись продати товар свого батька. Зрештою вона захворіла на туберкульоз, після чого важко й болісно померла. Перед смертю її встигли постригти в монахині з ім'ям Анісія. Її мертве тіло було благоуханне – ось який результат принесло терпіння у скорботах.
Про те, як страждали та помирали святі
Преподобний Паїсій Святогорець, коли дізнався, що має рак, танцював від радості. «Ця хвороба принесла мені стільки користі, скільки не принесли і всі роки подвижництва», – сказав якось старець священнику Діонісію Тацису.
Старець Порфирій Кавсокалівіт розповідав своєму духовному чаду: «Коли мені було шістнадцять років, я просив Бога дати мені тяжку хворобу, рак, щоб мені страждати заради любові Його та прославляти Його у стражданнях. Довго я так молився. Але мій старець сказав мені, що це егоїзм і що так я примушую Бога. Бог знає, що робити. Тоді я перестав так молитися. Але ви бачите, що Бог не забув моє прохання і послав мені таке благодіяння після стількох років! Зараз я не прошу Бога взяти те, про що я Його просив. Я тішуся з того, що в мене є, щоб за великою моєю любов'ю долучитися до Його страждань. Бог виховує мене. Господь кого любить, того карає (Євр. 12, 6). Моя хвороба – це особлива ласка Божа, яка закликає мене увійти в таїнство Його любові і за допомогою Його благодаті постаратися відповісти на Його любов».
«Якщо Бог дав тобі такий великий хрест, це означає, що ти його гідна. Тобі він належить, тобі він призначений. Великий хрест – велика й слава на Небесах», – пише старець Єфрем Катунакський до своєї хворої духовної дочки Олександри. Писав він це з власного досвіду. Тяжкі скорботи довелося пережити цьому святому подвижнику.
Багато років він був прикутий до ліжка. Спочатку виникли виразки на ногах, сверблячі хворобливі екземи на згинах, потім кіста куприка, яка завдавала страшного болю. Кістові свищі від великої закупорки починали боліти, пекти, далі відкрилися рани. Було так, що старець не міг лежати ні на правому, ні на лівому боці, бо все завдавало болю. А на спині було ще болючіше. Стояти нестерпно.
Якось старець заплакав: «У морі скорбот, у глухому куті бачу самого себе, самотнього, зневіреного у боротьбі з гіркими хвилями, що захльостують. До мене наблизився і мене захопив гіркий розпач. Ще зараз, якщо згадую це, то мене беруть дрожі, охоплює жах. Цей стан тривав 6-7 хвилин, і ось я як наче розрізнив якийсь тонкий голос, який каже мені: «Такий тобі хрест дав Бог». І я відразу прийшов до тями і відповів цьому голосу: «Якщо так хоче Бог, то нехай буде благословенне. Тільки дай мені, Господи, належне терпіння». Так згадував преподобний Єфрем.
Терпіння, терпіння, терпіння
Звісно ж, ми не стрибатимемо від радості, дізнавшись, що у нас невиліковна важка хвороба. Ми також не радітимемо, розуміючи, що на нас чекають болючі страждання. Але, можливо, ці рядки когось підтримають і дадуть сили хоча б не впасти у безодню розпачу та зневіри, і це буде добре. Позбавлення від страждань не просив у Бога жодний святий. Усі вони просили Його дарувати терпіння. Одна ігуменя, яка мала кілька невдалих операцій з онкології, побачила на престолі Матір Божу. «Приходьте, преподобні, – каже Пресвята, – приходьте, великомученики». Коли ігуменя підійшла до Матінки і зробила їй уклін, поцілувавши руку, Богородиця їй сказала: «Терпіння, терпіння і терпіння».
«Уникаючий спокус, уникає й вічного життя», – так навчав старець Єфрем Катунакський. Ці спокуси можуть бути не лише у вигляді фізичних страждань, а й у вигляді моральних і психічних мук. Той самий старець Єфрем наводив у приклад свою двоюрідну сестру, яка пошкодилася розумом і дуже від цього страждала. Так вона, відмучившись чверть століття, померла. Потім отець Єфрем бачив її в одкровенні разом з Ангелами, з якими вона славословила Святу Трійцю. Так, його сестра дуже багато і довго страждала, лежала паралізована, не могла себе обслужити. Але яку нагороду їй за це дав Бог!
Вмирання – великий труд
Вмирання – це дуже і дуже важкий труд. Можливо, це взагалі найважче, що доведеться у житті людині зробити. І, по суті, все життя подвижника – це тренування, підготовка до того, щоб цей труд понести. Те, що ми спостерігаємо як зовнішні глядачі, дуже сильно відрізняється від того, що людина, яка вмирає, відчуває всередині себе. Старець Симон (Безкровний) так пише про це: «Наше основне завдання – зробити цей перехід у повній свідомості цього процесу разом із покаянною молитвою.
Посмертні видіння загрозливих демонів або світлих ангелів, що охороняють нас, залежать від того, як душа провела роки своїх земних мандрувань, від її гріховності або святості. Душа, що здобула велику благодать, не проходить поневірянь і відразу з'єднується з Христом, що має середню благодать і встигла до смерті покаятися та причаститися Святих Христових Таїн, швидко проходить поневіряння, а душа, що має малу благодать, може бути затримана на поневіряннях на деякий час, але, завдяки молитовній допомозі Церкви, благополучно завершує своє сходження і запановує в Царстві Небесному.
Душі, одержимі демонами, не проходять поневірянь, а відразу йдуть у темні та безвихідні глибини пекла. Душі, що загрузли в пристрастях і безчинствах та не встигли покаятися, затримуються на поневіряннях демонами тих пристрастей, бранцями яких вони є, і залишаються в пеклі до Страшного Суду. Душі людей, які встигли покаятися перед кончиною або чиї гріхи і добрі справи залишені на розсуд Божий, можуть бути затримані на поневіряннях, поки церковні поминання не звільнять їх і не введуть в Царство Небесне, або поміщаються в областях загального упокоєння, як в обителях померлих душ» .
І, погодьтеся, зі сказаним дуже важко сперечатися.
