«Чадо Тимофіє»: кому і навіщо писав апостол Павел
4 лютого Церква святкує день пам’яті апостола від сімдесяти Тимофія, учня апостола Павла та першого єпископа Ефеського.
«Чадо Тимофіє», – чуємо ми голос диякона чи читця на літургії у тих випадках, коли читається зачаток із відповідного послання апостола Павла. Ким був Тимофій? Чому саме йому адресовано два апостольські послання? Про що в них йдеться? На ці питання варто звернути увагу на день пам’яті апостола Тимофія, який Церква святкує 4 лютого.
У Малій Азії, відразу на захід від Каппадокії простягається стародавня область під назвою Лікаонія (приблизно центр сучасної Туреччини). Уродженцями тутешніх місць були такі святі, як великомучениця Параскева П’ятниця, мученики Маркіан, Созонт, Клавдій, Астерій, Неон та ін., преподобні Лука Глибокоріченський та Харитон Сповідник, але першим своїм народженням освятив лікаонську землю апостол Тимофій. Мати його була юдейкою і з самого дитинства привчала сина до вивчення Святого Письма. Батько – еллін, точно невідомо, чи був він прозелітом, але, як мінімум, він не перешкоджав вихованню майбутнього апостола у традиціях та нормах життя юдеїв.
У другому посланні у апостола Павла є такі, звернені до Тимофія, слова: «Я приводжу на пам’ять собі твою нелицемірну віру, що перше була оселилася в бабі твоїй Лоіді та в твоїй матері Евнікії; певен же я, що й у тобі вона оселилась» (2Тим. 1,5). У них ми не тільки дізнаємося про імена близьких родичів апостола, але й сміливо можемо припустити, що вони були навернені в християнство павловою проповіддю.
«Я приводжу на пам’ять собі твою нелицемірну віру, що перше була оселилася в бабі твоїй Лоіді та в твоїй матері Евнікії; певен же я, що й у тобі вона оселилась» (2 Тим. 1, 5).
Під час своєї першої місіонерської подорожі апостол Павел проходив через такі лікаонські міста, як Дервія, Лістра та Іконія (Дії 14, 6, 8, 21). Тут він почув найпохвальніші слова про доброчесність Тимофія і, переконавшись у його високих моральних якостях, вибрав проповідником Євангелія. Далі, практично у всіх подорожах та справах, Тимофій стає незмінним супутником свого вчителя. Згодом апостол Павел дозволяє Тимофію вже самостійно проповідувати і бути наставником християн. Так було у Філіппах, Верії та у Фессалоніках. Потім близько півтора року обидва апостоли залишаються в Коринфі, де й були написані обидва послання до фессалонікійців.
Коли після відходу апостолів у коринфській громаді почалися заворушення, то для їх упокорення Павел спрямовує туди саме Тимофія. Потім були інші подорожі, про які ми можемо дізнатися з книги Дій, але докладно зупинятись на них ми не будемо. Скажімо лише, що у його життєписі є великі прогалини, і наголосимо на одному важливому факті. Апостол Павел учня і сподвижника свого Тимофія висвятив у єпископи Ефеса, про що ясно свідчать його власні слова: «Нагадую тобі нагрівати дар Божий, який у тобі через моє висвячення» (2 Тим. 1,6), або ще: «Цього наказа я передаю тобі, сину мій Тимофіє, за тими пророцтвами, що про тебе давніше були, щоб ними провадив ти добру війну» (1 Тим. 1, 18).
Потрібно сказати, що заснована Павлом громада Ефеса займала особливе місце у відносно невеликому християнському світі. По суті, до кінця першого століття вона була духовним центром християнства і керівництво нею апостол Павел довірив саме Тимофію.
«Цього наказа я передаю тобі, сину мій Тимофіє, за тими пророцтвами, що про тебе давніше були, щоб ними провадив ти добру війну» (1 Тим. 1, 18).
Новопоставленому єпископу доводилося нелегко. Крім величезної кількості обов’язків йому довелося зіткнутися ще й з неприйняттям старших його за роками пресвітерів. Для настанови свого учня з Македонії апостол Павел пише перше послання до Тимофія, а підтримуючі слова, лише трохи в скороченому вигляді, сьогодні карбуються на ієрейських хрестах, які у російській традиції одягаються на новосвячених священників: «Нехай молодим твоїм віком ніхто не гордує, але будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості!» (1 Тим. 4, 12).
Керуючи довіреною йому кафедрою протягом 15 років, апостол Тимофій згодом прийняв мученицьку кончину під час правління імператора Доміциана. Все сталося у день святкування на честь богині Діани. Ходи, що поширилися вулицями Ефеса, супроводжувалися розпустою, чого не могла стерпіти пастирська совість апостола. Він виступив із викривальною проповіддю, за що язичники його просто забили на смерть ціпками та камінням. Сталося це приблизно в 80 році.
Тепер звернемо увагу на послання, читання яких ми чуємо на літургії. Про причини складання першого з них уже було сказано. Друге апостол Павел пише вже з ув’язнення у Римі, тому воно сповнене відчуттям близького кінця земного шляху і має характер заповіту. Хоча основні теми послань все ж дуже схожі.
По суті їх чотири:
1. захист християнського віровчення від спотворень;
2. зміцнення християнства у його пориві проповіді Євангелія;
3. збереження Передання;
4. формування ієрархічної структури церковного керівництва.
Самі послання нескладні та читаються досить легко.
Про першу тему варто сказати, що в період пізньої античності, та й раніше теж, панували вчення, згідно з якими матерія сприймалася як ворожа, зла частина світу, що провокувало формування відповідних непомірних аскетичних практик і не могло не суперечити християнському духу та сприйняттю світу, як благого творіння Божого. У відповідь на це апостол Павел, наприклад, пише: «Усяке творіння Боже добре, і ніщо не погане, якщо приймається з подякою, бо освячується словом Божим та молитвою. Вселяючи це братам, будеш добрий служитель Ісуса Христа, який годується словами віри і добрим вченням, до якого ти пішов. Негідних же і бабиних байок відвертайся, а вправляй себе в благочесті» (1Тим. 1, 4-7).
«Усяке творіння Боже добре, і ніщо не погане, якщо приймається з подякою, тому що освячується словом Божим та молитвою. Вселяючи це братам, будеш добрий служитель Ісуса Христа... Негідних і бабиних байок відвертайся, а вправляй себе в благочесті» (1 Тим. 1, 4-7).
Друга тема розкривається у твердженні, що саме Церква є провідником спасенної благодаті. Виходячи з цього, вона повинна бути відкрита для проповіді і в особі своїх служителів звертати слово до всякого нехристиянського оточення, не боячись при цьому бути якось опоганеною. Духовному життю і проповіді необхідно надавати такої форми, яка буде привабливою для нехристиян, щоб люди, які не знають Христа, бачили в цих формах здійснення своїх етичних устремлінь.
Третя тема порушена для того, щоб Церква, яка існує у дуже мінливому світі, завжди залишалася сама собою. Це можливо лише тоді, коли в ній є незмінне ядро – Апостольське Передання. «О, Тимофіє! – пише апостол Павел, – зберігай віддане тобі, відвертаючись непридатного марнослів’я і переказів лжеіменного знання» (1 Тим. 6, 20). У другому посланні знаходимо схожі настанови: «Зберігай добрий стан Духом Святим, що живе в нас» (2 Тим. 1, 14).
Природно, що апостол Павел не міг так просто залишити засновані ним громади без керівництва. Він підготував собі зміну, що стало четвертою основною тематикою його пастирських послань. Само собою, що єпископи і пресвітери – а ці терміни апостол вживає як синоніми – мали стати хранителями і охоронцями Передання. Не забув Павел і про необхідні для пастиря чесноти: «Єпископ має бути непорочний, однієї дружини чоловік, тверезий, цнотливий, благочинний, чесний, дивнолюбний, учительний, не п’яниця, не бійця, не сварливий, не користолюбний, але тихий, миролюбний, не сріблолюбний, що добре управляє домом своїм, що дітей ростить у послуху з усякою чесністю» (1 Тим. 3, 2-4).
Отже, коротко розглянувши життя апостола Тимофія та адресовані йому послання, сподіваюся, що тепер на літургії слухати ми їх будемо уважніше й з розумінням.
