«Я хотіла тебе вбити, але потім стало шкода, адже ти відчитуєш нас»
27 грудня виповнилося двадцять сім років із дня блаженної смерті протоієрея Василя Боріна (1916-1994).
Вночі отець Василь прокинувся від удару об підлогу якогось предмета. Він відкрив очі. Перед ним у кімнаті, слабо осітленій першими променями ранкового сонця, стояла жінка, а прямо перед нею на підлозі валявся великий кухонний ніж.
– Навіщо ти сюди завітав? – запитав її отець Василь.
– Я хотіла тебе вбити, – відповіла жінка ослаблим голосом.
– А чого ж не вбила?
– Шкода стало, адже ти відчитуєш нас, – сказала жінка і заплакала.
Це один із епізодів життя протоієрея Василя Боріна, духовного сина старця Симеона, духівника Псково-Печерської обителі.
* * *
Василь Борін народився 15 лютого 1916 року в багатодітній селянській родині села Городище Псковської губернії. В п'ятнадцять років, після смерті батька, став головою сім'ї і її головним годувальником. У 1936 році одружився на купецькій доньці, від шлюбу з якою у нього народилося четверо дітей. З 1938 по 1939 рік служив в естонській армії. У 1940 році, після приходу в Естонію совєтів, був розкулачений і переховувався в лісах від арешту. Під час німецької окупації Василь працював механіком, потім створив партизанський загін, приєднався до Червоної армії. Після війни оселився в Тарту і влаштувався працювати на лісозаготівлях.
Майбутній священник усе життя намагався свято шанувати свята і недільні дні. Але якось через термінову роботу йому довелося працювати у Страсну П'ятницю. В цей час з вини Василя сталася пожежа, яку тільки дивом Божим вдалося ліквідувати. Бачачи в цьому руку Господню, Василь пообіцяв Богу, що стане Йому служити все життя. Тоді ж він зблизився з преподобним Симеоном Псково-Печерським і став його духовним сином. Василь навіть хотів почати юродствувати, але старець на цей подвиг не благословив.
На одній із виробничих нарад Василю, як ударнику виробництва та зразковому трудівникові, було запропоновано вступити в ряди КПРС. При всьому народі Василь підвівся і, перехрестившись, відповів: «Ось моя партія!»
На одній із виробничих нарад Василю, як ударнику виробництва та зразковому трудівникові, було запропоновано вступити в ряди КПРС. При всьому народі Василь підвівся і, перехрестившись, відповів: «Ось моя партія!» У 1950 році він поступив у Ленінградську духовну семінарію, там же прийняв священницький сан.
У зв'язку з важким матеріальним становищем сім'ї закінчити семінарію не зміг і був направлений служити священником у село. Духовну освіту отець Василь продовжив тільки в 1959 році, отримавши диплом в 1963-му. Як священника, який добре знає естонську мову, його направили служити в Естонську єпархію, яку в той час очолював владика Олексій (Ридигер), майбутній Патріарх. Йому-то отець Василь розповів сон, в якому чув голос Божий, що повелівав йому відновити храм пророка Іллі в якомусь Сиренці. «Так це ж містечко в окрузі, де я раніше був благочинним. Селище Васьк-Нарва на березі Чудського озера, колишній Сиренець. Там дійсно є повністю зруйнований храм Іллі пророка», – відповів владика Олексій. Туди Господь і направив стопи свого служителя.
Все подальше життя отець Василій присвятив відновленню цього храму і зціленню душ стражденних від біснування, які з часом стали приїжджати сюди з усіх кінців СРСР. На цю практику йому дав благословення преподобний Симеон Псково-Печерський і велів виконувати її неухильно. Все це вимагало великого подвигу і максимальної напруги сил.
Будівництву храму естонська влада всіляко перешкоджала. А міліція в будь-який час доби влаштовувала облави на паломників.
– Хто ці люди і хто ними тут керує? – кричить, увірвавшись у храм, начальник наряду міліції.
Отець Василь швидко і по-військовому дає відповідь:
– Керує тут всім пророк Ілля, а ці люди, такі ж дурні, як і я.
Одна за одною до отця Василя приїжджають комісії з вимогою надати чеки на будматеріали. Звичайно ж, люди, які жертвували з дач залишки матеріалів на потреби будівництва, ніяких чеків отцю Василю не давали. А щось він купував сам, і міг показати документи.
Очевидці розповідали, як одного разу батюшка водив таку комісію, яка намагалася зазирнути в усі сараї, щоб знайти нелегальний будматеріал. Коли вони підійшли до прибудови, де вони і зберігалися, отець Василь почав відмикати замок, а на запитання «Що це за будівля?» відповів просто:
– Це у нас покійницька.
– Що це? – запитала голова комісії, доглянута дама, яка не надто добре володіла російською мовою, свого колегу. Той переклав їй естонською, що це покійницька, «небіжчиків, мабуть, вони там зберігають перед тим, як закопати».
У цей час отець Василь, діловито провертаючи ключ у навісному замку сараю, запитливо дивився на начальницьку даму. Та зобразила на обличчі бридливу гримасу і, злегка задкуючи, махнула рукою в знак відмови.
– А, може, все-таки подивіться? – послужливим тоном запитав отець Василь, беручись за ручку дверей сараю.
– Вам же ясно показали, що не треба, – роздратовано відповів ще один член комісії. У відповідь на цю репліку отець Василь, знизавши плечима, став закривати замок.
Жителі села постійно писали скарги на батька Василя, звинувачуючи його в тому, що до нього їдуть божевільні зі всієї країни. Раз на тиждень, починаючи з вечора і до самого ранку, священик проводив відчитування біснуватих людей.
Жителі села постійно писали скарги на отця Василя, звинувачуючи його в тому, що до нього їдуть божевільні зі всієї країни. Раз на тиждень, починаючи з вечора і до самого ранку, священник проводив відчитування біснуватих людей. Матушка втекла від чоловіка, не витримавши всього цього жаху, а отець Василь свято виконував благословення свого духівника. Йому було дуже важко. Одного разу він вирішив, що вже більше не стане займатися вичитками, буде як всі батюшки насолоджуватися радістю статутного богослужіння і займатися будівництвом. Але після такого рішення він раптово захворів і не зміг піднятися з ліжка до тих пір, поки не погодився знову повернутися до свого послуху.
Господь допомагав священику видимим чином. Багато біснуватих зцілялися, демони з криком і вереском залишали їхні змучені тіла. Але не це було головною метою для отця Василя. Важливо було, щоб після лікування людина прийшла до Бога, щоб не трапилося з ним чого гірше.
Одного разу до нього приїхала мама з красивою молодою донькою. Мама привезла велику суму грошей на храм, сама працювала, не гидуючи ніякою роботою: тягала цеглини, мішала бетон, робила все, лише б доньці Бог допоміг. Але зцілення не відбувалося.
– З чим приїхали, з тим і їдемо, – з сумом у голосі сказала мама дівчинки отцю Василю. Йому стало дуже шкода цю сім'ю. Всю ніч він простояв на молитві, просячи Бога про зцілення її дочки. І Господь почув його молитву, дівчинка одужала. Радості матері не було меж.
Але через деякий час священник отримав від неї листа, в якому говорилося, що ця дівчинка зв'язалася з дуже поганою компанією, її життя як з гори покотилося і вона стала навіть вживати наркотики. Зрозумів тоді отець Василь, що не було волі Божої на її зцілення, і гірко каявся, що за своєю зухвалістю вимолював дівчинку у Бога.
Біснуваті зцілювалися, демони з криком і вереском залишали їхні змучені тіла. Але не це було головною метою для отця Василя. Важливо було, щоб після лікування людина прийшла до Бога, щоб не трапилося з ним чого гірше.
Був випадок, коли батюшка хворів на ангіну з дуже високою температурою. А в цей час у храмі зібралося дуже багато народу, тому що це був той день, коли батюшка вичитував стражденних. «Не заради мене, а заради цих Твоїх дітей, які прагнуть Твоєї допомоги, зціли мене», – попросив отець Василь, і сталося диво. Біль у горлі відразу відійшов, і температура спала. Таких чудес Божих у житті отця Василя було дуже багато. Але на одному з них все ж слід зупинити особливу увагу.
Одна з парафіянок храму пророка Іллі була людиною глибокої віри. Працюючи в колгоспі, вона ніколи не розлучалася з Євангелієм, і коли її бригада йшла на обідню перерву, вона усамітнювалась для того, щоб читати Слово Боже. Але ось настав їй час помирати. Батюшці повідомили про це, але коли він прийшов до неї в будинок, було вже пізно.
– Ви вжили всіх заходів? – запитав він у лікаря.
– Так, – відповіла та.
Тоді отець Василь сказав:
– Ця раба Божа не залишала Євангеліє, і Бог не залишить її без Причастя. І, звертаючись до лежачої, промовив:
– Кайся, раба Божа! – і став перераховувати гріхи.
У цей момент всі побачили, як дві сльози викотилися з її закритих очей. А батюшка запитав:
– Причащатися будеш?
Вона відкрила рот, і батюшка її причастив.
– Так, Бог є! – сказав лікар. І з цього часу увірував в Господа.
Отець Василь був, по суті, чудовим народним «самородком», духівником, богонатхненним цілителем, досвідченим психологом, внутрішньо найсмиреннішим християнином. Всі, хто знав цього старця, були свідками того, наскільки сильна його молитва і як швидко Бог на неї відповідає.
Незадовго до смерті отець Василь сильно хворів і служити вже не міг. На парафію прислали іншого священника. Того літа довго не було дощу. У храмі відслужили молебень про дарування дощу, але на небі – ні хмаринки. Тоді отець Василь, зовсім хворий, ледве рухаючись, пішов у храм, помолився біля престолу, і незабаром великі краплі дощу впали з неба, а за ними пішов довгоочікуваний дощ, що підживив землю живлющою вологою.
Останній раз батюшка служив у 1992 році в Прощену неділю. Отець Василь у всіх попросив прощення. У нього ледь вистачало сил стояти, у вівтарі він не зміг сам зняти одяг, вівтарник йому допоміг. У ніч на суботу 24 грудня 1994 року батюшці стало погано. Коли приїхав благочинний, отець Василь повернувся до свідомості. Його соборували, причастили, він всіх впізнав, назвав по імені, потім сили залишили його, і більше він до свідомості не повертався. 27 грудня 1994 року о 2 годині ночі тихо, мовчки, ніби весь перебуваючи в послуху волі Божій, батюшка помер.
Упокій, Господи, душу раба твого протоієрея Василя, і його святими молитвами помилуй нас, грішних.
