Таке знайоме і незнайоме кадило: історія, види, значення
Кадило – предмет знайомий і водночас зовсім не знайомий. Ми знаємо його назву та бачимо його за кожним богослужінням. Але найчастіше це все, що ми про нього знаємо.
Приємний для нас і аромат ладану, і дзвін бубонців кадила, і саме по собі кадіння як богослужбова дія. Проте не завжди кадила мали звичний для нас розмір та вигляд. Світ кадила різноманітніший, ніж нам здається, а історія його сягає давніх часів.
Як часто буває в подібних темах, розмову почнемо зі Старого Завіту, точніше зі старозавітних часів і Єрусалимського храму, що існував тоді. Крім кадильного жертовника, назва якого не зовсім відповідає його використанню, тому що тут не приносилися жертви, а щорічно він окроплявся кров’ю, в Єрусалимському храмі були також переносні кадила, що мали форму сковороди.
Крім цього, під час розкопок на території Палестини археологи неодноразово знаходили судини, які могли використовуватися для кадіння. Одні мали форму циліндра або глека з отворами з боків та висотою до 50 сантиметрів, інші – форму чаші на ніжці.
Ми також пам’ятаємо, що євреї жили і в Єгипті, куди вони потрапили після руйнування юдейського царства Навуходоносором. Так ось, у Єгипті були виявлені кадила у формі ковша з трубкоподібною ручкою, що ймовірно використовувалася для роздмухування вугілля.
З огляду на старозавітне богослужіння, кадила в християнстві стали вживатися не раніше IV століття, проте найдавніші кадила зі знайдених археологами датуються VI століттям. Географічно вони належали до того ж Єгипту і мали форму сковороди, складного контейнера з рукояттю або чаші на трьох ніжках у вигляді левових лап. Також приблизно тим самим тимчасовим періодом, тобто VI-VII століттями, датовані кадила, знайдені у Сирії. Виготовлялися вони з бронзи, і на них використовувалися кришки, увінчані хрестом, до якого кріпився ланцюг з кільцем. Варто сказати, що кадильна чаша з ручкою одержала найменування кацеї або кації, і виготовлялася вона не тільки з металу, але й вирізувалася з каменю.
Повернемося до IV століття, тобто на час першої згадки про кадила. У життєписі святителя Сильвестра Римського, який помер у 335 році, йдеться про те, як імператор Костянтин Великий подарував три золоті кадила знаменитій Латеранській базиліці, два – масою 10 кг і одне – масою 5 кг та прикрашене 49 дорогоцінними каменями. Також п’ятикілограмове кадило, лише з 60 каменями, дісталося базиліці апостола Петра.
Озираючись на зазначені маси, мимоволі виникає питання: як же можна звершити кадіння великого храму десятикілограмовою судиною, який взагалі богатир міг звершити таке кадіння? Але відповідь тут досить проста. На візантійських і давньоруських фресках можна знайти зображення стаціонарних підвісних кадил, які використовувалися під час літургійних процесій. Швидше за все, означені кадила були саме такими.
Ще житіє папи Сергія (687-701 рр.) розповідає нам, як велике підвісне срібне кадило було встановлене перед іконою апостола Петра і закурювалося під час служіння меси. Судини подібного розміру та маси можна побачити і зараз.
У 1204 р. Константинополь був захоплений хрестоносцями, які вивезли з нього безліч коштовностей. Так ось, виготовлене приблизно у XII столітті візантійське срібне кадило у вигляді багатокупольного храму, вивезене на той час хрестоносцями, сьогодні перебуває у венеціанському соборі Сан-Марко. Тут воно використовується більше як музейний експонат, але бувають і кадила, що функціонують досі. У кафедральному соборі апостола Якова в іспанському місті Сантьяго-де-Компостела досі активно користуються великим кадилом підвісного типу. Також стаціонарні кадила досі не вийшли з вживання і в деяких грецьких храмах, вони розміщуються, як правило, на солеї і встановлюються на ніжці.
Поговоримо тепер про ручні кадила. Думаю, деякі з нас звертали увагу, що іноді на іконах святих дияконів, найчастіше мучеників Стефана та Лаврентія, зображуються кадила без кришки. Сьогодні відомі такі судини, створені візантійськими майстрами у VI-XI століттях. Вони мали три варіанти форми: півсфери, низького циліндра та багатогранної призми.
Для зручного використання сферичні кадила мали спеціальну підставку, а решта виготовлялася з ніжкою. Так як кришки на таких судинах не було, то вони підвішувалися тільки на три ланцюги, з’єднані зверху або кільцем, або, знову ж таки, півсферою з ручкою.
Декорувалися такі кадила карбованими медальйонами із зображеннями Спасителя, апостолів чи ангелів. Циліндричне кадило з орнаментальним карбуванням, створене в античних традиціях, зберігається сьогодні у Стамбульському Археологічному музеї. В інших регіонах християнського світу дослідники виявляли бронзові литі кадила з рельєфними зображеннями святих чи візерунками. У XI-XII століттях з’являються яйцеподібні ажурні судини з кришкою та бічною ручкою роботи візантійських майстрів.
На Заході, здебільшого вже з XI сторіччя, сформувалася своя творча традиція виготовлення кадил. Виконувалися вони переважно в романському стилі, мали кришку як самостійну деталь з підвішеним до неї ланцюжком, власне сам тримач ланцюжків і окремий вугільний контейнер.
Прикрашалися романські кадила в основному орнаментами із зображенням рослин та тварин, хоча іноді зустрічаються приклади, на яких можна побачити лики старозавітних патріархів, царів та пророків. Трохи пізніше стали з’являтися готичні кадила, більш незграбної форми з високими конічними кришками.
Що ж до Русі, то сюди кадила потрапили разом із візантійською богослужбовою традицією. Досить часто, нарівні з ручним кадилом на ланцюжках, тут використовувалися кацеї, що використовуються старообрядцями і досі. Перша їхня документальна згадка міститься в Іпатіївському літописі і датована 1146 роком. Багато екземплярів сьогодні можна бачити у музейних зборах, а також на фресках XII-XV століть. Поступово руські майстри виробляють і свій стиль, з’являються покриті сріблом кадила у вигляді шатрових храмів.
Згідно з думкою, що приписується святителю Герману Константинопольському, кадило символізує людську, а вугілля, що горить, – Божественну природу Христа. А ось про значення самого процесу кадіння чудово сказав святитель Симеон Солунський: «Священик кадить Престол, храм і всіх, священним речам віддаючи честь як речам божественним, а присутутніх освячуючи. Тому, починаючи зі святого святих – престолу, він кадить усе по порядку, не просто воскуряючи фіміам, але зображуючи і освячуючи його, і через молитву приносячи і підносячи його Христу з благанням про те, щоб прийнято буде кадило горе, і нехай буде послана нам благодать Всесвятого Духу; таким чином через фіміам ми приймаємо благодать, і ніхто нехай не зневажає кадіння».
