Вивчаємо богослужіння. Утреня – в очікуванні воскреслого Спасителя
«Сповнім ранішню молитву нашу», – чуємо ми заклик диякона, найчастіше ввечері, вже після заходу сонця. Це слова з чину утрені, про яку ми сьогодні й поговоримо.
У більшості парафій утреня сьогодні відбувається не у встановлений час. За статутом вигук славослів’я: «Слава Тобі, що показав нам світло», – має вимовлятися приблизно зі сходом (або хоча б після сходу) сонця, а не навпаки. Ми ж, згідно з традицією, що історично склалася в нашій Церкві, утреню служимо ввечері. У перші ж століття все було трохи інакше.
При складанні утрені, так само як і при складанні інших частин богослужіння, перші християни орієнтувалися на Старий Завіт: «Давид залишив там, перед ковчегом заповіту Господнього, Асафа та братів його, щоб вони служили перед ковчегом постійно, щодня… для піднесення цілопалення Господу на жертовнику цілопалень постійно, вранці та ввечері» (1 Пар. 16, 37... 40). Сам же цар Давид в одному з псалмів волає: «Господи! рано почуєш голос мій, рано постану перед Тобою і чекатиму» (Пс. 5, 4). Також і в пророка Ісаї читаємо: «Душею моєю я прагнув до Тебе вночі, і духом моїм шукатиму Тебе в нутрощі моєї з раннього ранку» (Іс. 26, 9).
Святитель Феофан Затворник говорив, що молитва – це найперша справа християнина. Але тільки в християнстві сам ранок, як певний час доби, набуває особливого значення.
Як ми пам’ятаємо, дві найважливіші події в історії спасіння людства відбулися вночі. Йдеться про Різдво та про Воскресіння Христове. Саме тому досвітній період християнами сприймався як час очікування появи Втіленого та Воскреслого Спасителя. Важливість і необхідність ранкового молитовного зібрання наголошується ще й на тому, що Сам Христос називав Себе світлом: «Говорив Ісус до народу і сказав їм: Я – світло світові; хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, але матиме світло життя» (Ін. 8, 12).
У той час, коли язичники схиляли коліна перед своїм ідолом – небесним світилом, християни благоговійно та в молитві згадували найважливіші події Спокутного подвигу нашого Спасителя.
Якщо викладене розуміння символізму ранкового богослужіння зберігається і сьогодні, то у перші століття християнства воно мало ще й апологетичне значення. Справа в тому, що в той час у Римській імперії велике поширення набув культ Мітри, з поклонінням сонцю як божеству. При цьому християнська проповідь, також і через богослужіння, наголошувала на протиставленні йому Христа, як єдиного істинного Бога, подавця і джерела не тільки чуттєвого, а й духовного світла.
У той час, коли язичники схиляли коліна перед своїм ідолом – небесним світилом, християни благоговійно та в молитві згадували найважливіші події Спокутного подвигу нашого Спасителя. Ця традиція настільки щільно і швидко увійшла в молитовну практику християн, що вже на рубежі І та ІІ століть про це були добре обізнані навіть високопоставлені римські чиновники.
У знаменитому листуванні проконсула Плінія Молодшого з імператором Траяном перший доносить цезарю про те, що в досвітній час християни збиралися для співу гімнів Христу, шануючи Його як Божество. З цього свідчення стає зрозумілим, що навіть язичник добре усвідомив суть ранкового молитовного зібрання. Проте яким саме було ранкове богослужіння ранніх християн, нам достеменно невідомо. Деякі дослідники вважають, що вже тоді використовувалося звичне нам сьогодні Велике славослів’я (хоча й у спрощеному вигляді). Непрямо це говорить той факт, що священномученик папа Телесфор (125-136 рр.) ввів дане славослів’я в римську літургію.
Одною із найраніших літургіко-канонічних писемних пам’яток вважається документ під назвою «Заповіт Господа нашого Ісуса Христа». Його походження датується серединою ІІ століття.
Одним із найраніших літургіко-канонічних писемних пам’яток вважається документ під назвою «Заповіт Господа нашого Ісуса Христа». Його походження датується серединою ІІ століття. Тут ми вже знаходимо свідоцтво про існування трьох видів утрені.
1. Це так звана єпископська утреня, яку звершував архієрей у святкові та недільні дні. Вона складалася з двох основних частин: славослів’я передсвітанкового та славослів’я кінцевого.
2. Другий вид утрені звершували пресвітери «в церкві власними силами у вказаний час», тобто. був якийсь аналог нашої повсякденної утрені. На ній були присутні християни, яким це дозволяли обставини життя. Тут бачимо три частини, проте яким був їх зміст (псалми, біблійні пісні, молитви), достеменно невідомо.
3. Третім видом утрені була утреня вдовиць, які «мають представництво у зборах».
Варто сказати, що вдовиці – це давня жіноча ієрархічна посада, яка вважалася нижчою за дияконську, проте вищою за іподиякона і читця. Саме вдовиці, як видно з цитати самого «Заповіту», мали право представництва у деяких молитовних зборах. Швидше за все, це стосувалося жіночих зборів чи зборів самих вдовиць. До речі, вони іноді носили ще й назву пресвітериць, проте з’ясувати, якими були їхні функції та й обов’язки – проблема, вирішення якої поки що не передбачається через недостатність історичних свідчень.
Утреня вдовиць мала вигляд келійного правила і, ймовірно, складалася зі співу псалмів і великого славослів’я. Найголовніший висновок, який ми можемо зробити зі свідчень «Заповіту» – це те, що утреня вже в середині II століття була загальноцерковною службою.
Незалежно від того, повсякденна це утреня чи недільна, починалася вона завжди ще до співу півнів.
Про звершення утрені ми дізнаємося також із «Апостольських постанов» – пам’ятки IV ст. Основною відмінністю викладеного тут чинопослідування утрені від утрені «Заповіту» є наявність особливих дияконських молінь та єпископських молитов про оголошених. Також тут ми зустрічаємо прохання, що послужили основою для майбутньої, і вже добре нам знайомої прохальної ектенії. З IV століття ще збереглися цінні свідчення паломниці Сільвії Аквітанки про звершення утрені в єрусалимській громаді. Тут присутні співи антифонів і псалмів, після яких читаються молитви. Цікаво, що незалежно від того, повсякденна це утреня чи недільна, починалася вона завжди ще до співу півнів.
Подальший розвиток утрені ми знаходимо вже у VII столітті – це свідчення Ніла Синайського та Іоанна Мосха. У ній присутні загальні риси чинопослідувань згаданих вище пам’яток, проте прямого зв’язку між ними все ж таки неможливо встановити. Головна відмінність утрені преподобних Іоанна і Ніла полягає в тому, що вона практично не співалася, а читалася. Зближення ж із сучасною нам утренею можна знайти в описах свт. Симеона Солунського та у статуті Великої Константинопольської церкви.
Сьогодні ми маємо три види утрені: повсякденну, славословну та полієлейну. Загальні їхні відмінності, гадаю, багатьом і так відомі.
Якщо ще раз переглянути все тут написане, то неважко буде побачити, що первісному смисловому наповненню ранкового богослужіння було приділено більше уваги, ніж історії розвитку самого чину, якою ми пройшлися дуже коротко. Все це зроблено для того, щоб спочатку правильно розставити акценти в розумінні богослужіння, де очікування зустрічі з втіленим і воскреслим Божим Сином набагато важливіше статутних нюансів, що змінювалися протягом історії християнства.
