Життя Церкви в блокадному Ленінграді
8 вересня 1941 року німецькі війська групи «Північ» взяли Шліссельбург, заблокувавши Ленінград із суші. Почалася знаменита 872-денна блокада міста на Неві.
Минуло рівно 80 років з початку блокади Ленінграда. Про ті трагічні події написана велика кількість досліджень, опубліковано чимало спогадів. Ми ж поговоримо про життя Церкви в обложеному місті в той важкий час.
До моменту початку блокади положення Ленінградської єпархії було досить плачевним. В одній з найбільших єпархій країни залишився всього 21 діючий храм, велика частина з них знаходилася в передмісті. Духовенство міста, враховуючи заштатних і приписних, становило 55 осіб. Очолював єпархію митрополит Алексій (Симанський) – майбутній Патріарх.
Незважаючи на утиски і гоніння з боку влади, Руська Православна Церква в перші дні війни закликала своїх чад встати на захист Батьківщини, попутно допомагаючи фронту всіма наявними у неї матеріальними засобами. Владика Алексій у своєму посланні, адресованому духовенству і християнам, від 26 липня сказав: «Церква кличе на захист Батьківщини».
Ще до початку блокади, проповідуючи в Московському Богоявленському соборі 10 серпня 1941 року, він промовив:
«Як у часи Димитрія Донського і святого Олександра Невського, як в епоху боротьби з Наполеоном, не тільки патріотизму руських людей зобов’язана була перемога руського народу, але і його глибокій вірі в Божу допомогу правому ділу.., ми будемо непохитні в нашій вірі в кінцеву перемогу над брехнею і злом, в остаточну перемогу над ворогом».
У цьому контексті варто згадати один випадок. Найстаріший зі священиків єпархії – протоієрей Іоанн Горемикин постійно благословляв солдат перед відправкою на фронт. У той час його син працював інженером на одному з оборонних підприємств. Отець Іоанн сказав, що негоже йому відсиджуватися, поки інші захищають Батьківщину, і благословив своє чадо також піти на фронт. Є відомості, що сам маршал Л.А. Говоров приїжджав, щоб особисто віддячити священика за такий вчинок.
Вже на другий день війни митрополит Алексій запропонував почати в храмах збір коштів для підтримки фронту. Парафіяльна рада Володимирського собору запропонувала створити при соборі лазарет для поранених і хворих воїнів, виділивши на це 710 тис. рублів з 714-ти у них наявних. Подібним чином вчинили й в інших храмах, залишивши гроші лише для забезпечення найнеобхідніших потреб. До кінця 1941-го року Ленінградська єпархія зібрала на оборону 2 млн. 144 тис. рублів.
Війна сприяла відродженню духовного життя в місті. З її початком значно збільшилася кількість парафіян на службах, храми були переповнені. «І ми можемо відзначати всюди, а ті, хто живе в місцях, близьких до воєнних дій, як, наприклад, у Ленінграді, в особливості, – як посилилася молитва, як збільшилися жертви народу через храми Божі, як піднявся цей подвиг молитовний і жертовний», – говорив у своїй доповіді на соборі РПЦ у 1943-му р. митрополит Алексій.
Взагалі до 1943-го р. на богослужіннях у храмах стали з’являтися представники командування Ленінградського фронту, і навіть його командир маршал Леонід Олександрович Говоров.
З початком блокади значно посилилися артобстріли і авіанальоти на місто. Постраждали і багато храмів. Однак, незважаючи на це, служби відбувалися щодня о 8-й годині ранку і о 16-й годині вечора. Від звуку снарядів, що розривалися, люди спочатку тікали в бомбосховища, але потім звикли і залишалися в храмах на молитві – лише чергові місцевої протиповітряної оборони займали свої бойові пости.
Золоті куполи храмів могли стати хорошим орієнтиром при авіанальоті, тому з серпня 1941-го р. їх стали закривати темною тканиною або зафарбовувати в захисні кольори.
З настанням першої блокадної зими 1941-го року голод і холод значно прорідили ряди парафіян ленінградських храмів. Один з кліриків Ленінградської єпархії, протоієрей Миколай Ломакін, під час Нюрнберзького процесу говорив, що протягом дня міг звершити відспівування над 100–200 трунами. Сам владика Алексій у згаданій доповіді передав нам такі скорботні слова: «Тіні смерті носяться в повітрі в цьому героїчному місті-фронті, вісті про жертви війни приходять щодня. Самі жертви цієї війни часто, постійно у нас перед очима».
Ту страшну зиму пережили не всі священно- і церковнослужителі: тільки у Володимирському соборі померло вісім членів кліру. Взагалі за весь час блокади єпархія втратила 18 священнослужителів. Спочив у цей період і келейник владики Алексія – чернець Євлогій.
У післявоєнні роки в ленінградському Малому оперному театрі виступала балерина Міліца Дубровицька – дочка нагородженого медаллю «За оборону Ленінграда» протоієрея Володимира Дубровицького. Вони разом пройшли через всю блокаду, і ось в одному зі спогадів Міліца писала: «Всю війну не було дня, щоб батько не пішов до храму. Бувало, хитається від голоду, я плачу, благаю його залишитися вдома, боюся, впаде, замерзне де-небудь у заметі, а він у відповідь: "Не маю я права слабшати, донечка. Треба йти, дух у людях піднімати, втішати в горі, укріпити, підбадьорити". І йшов до свого собору. За всю блокаду, чи обстріл, чи бомбування, жодної служби не пропустив».
І дійсно, в ці важкі часи всі перепони між людьми впали, всі відмінності – розчинилися в загальному горі. Духовенство жило життям своєї пастви, навколо храмів люди об’єднувалися, щоб разом було легше нести одну долю на всіх. З відкриттям «Дороги життя» священики як могли допомагали з евакуацією жителів, але самі практично всі залишилися на своїх місцях. Лише кілька заштатних кліриків покинули місто.
До першого блокадного Великодня третина жителів Ленінграда померла від голоду і холоду. У саму пасхальну ніч фашисти вчинили особливо лютий обстріл міста. Лише своєчасне оповіщення та перенесення богослужіння на 6 ранку дозволили уникнути численних жертв.
На Великдень 1942-го р. літаки Люфтваффе особливо постаралися знищити Володимирський собор, а на Великдень 1943-го р. – Нікольський. Вони не тільки скидали на храми бомби, а й обстрілювали їх з кулеметів на бриючому польоті. Якраз у 1943-му р. осколки трьох призначених для Нікольського собору снарядів розбили стіну митрополичих покоїв. Владика Алексій оглянув пробоїни, посміхнувся і сказав: «Бачите, і біля мене пролетіла смерть. Тільки, будь ласка, не треба цей факт поширювати. Взагалі про обстріл треба менше говорити... Скоро все це скінчиться. Тепер недовго залишилося».
Дії Церкви в блокадному Ленінграді стали одним з чинників, що вплинули на потепління відносин з державою, хоча спочатку, навіть під час воєнного лихоліття, рейди і утиски проти християн зберігалися. Сьогодні з упевненістю можна сказати, що ленінградці боролися з ворогом не тільки зброєю, а й молитвою, вносячи свій неоціненний внесок у справу загальної перемоги над страшним ворогом.
