Одинадцять відтінків радості
Для того, щоб радіти смерті, спочатку потрібно навчитися радіти життю. Без першого не настане друге. А з умінням радіти у нас проблеми.
Успенський піст закінчується святом Успіння Божої Матері. Для мене в назві свята звучить не тільки відтінок успіху життєвого шляху, не тільки успіння для пробудження у вічності, але й дієслово «встигнути». Встигнути не тільки бути, але і стати. День смерті Божої Матері для нас став святом, смерть – приводом для радості. Для атеїста – це абсурд, для богослова – найвища мета.
Прийти до смерті, як до свята і торжества, означає потрапити в саме яблучко успіху всього життя. Ще задовго до приходу Христа у світ давні греки розуміли філософію як мистецтво підготовки до смерті. Але для того, щоб радіти смерті, спочатку потрібно навчитися радіти життю. Без першого не настане друге. А з цим у нас проблеми.
Потреба в радості у нас така ж, як і потреба в кисні. Адже невипадково в улюбленій багатьма з нас формі молитовного читання під назвою «акафіст» більше ста разів повторюється слово «радуйся». Та й сама віра так само, як і Всесвіт, отримала своє буття в результаті великого вибуху радості від воскресіння Христового. Тепер ми її намагаємося, хоч і мляво, відтворювати хоча б раз на рік – на Великдень. Мляво, тому що забули, що таке справжня радість в принципі.
День смерті Божої Матері для нас став святом, смерть – приводом для радості. Для атеїста – це абсурд, для богослова – найвища мета.
Раз на рік, тому що весь інший час живемо в зневірі, яка нерідко помилково називаємо покаянням. Що таке радість пам'ятає лише десь глибоко схована у нас у грудях дитина, якою колись був кожен з нас. Але апостол Павло наполягає на тому, що радість – це почуття, яке в принципі має бути в кожному християнинові, як щоденна даність (1Сол. 5:16). А якщо її немає, то як же бути? Радість не джин в чарівній лампі, скільки не три свою свідомість переконаннями, що треба радіти, радісніше від цього не стає. Навіть якщо слідувати рекомендаціям вульгарного анти-акафіста А. Дельфінова «Радуйся»:
...Радій, що не гориш в радіовипромінюванні.
Радій, що ти не раб серед безправних рабів.
Радій, що не ореш під тортурами в ув'язненні.
Радій, що не пухнеш від голоду в чужих краях.
Радуйся, що зсередини не жеруть тебе паразити.
Радій, що не тремтиш від жаху в кривавих соплях.
Радій, що не танцюєш, здурівши, в бруді ти.
Радій, що у тебе взагалі є хороший друг.
Радій, що ти не кат і не халтуриш на пласі.
Радій, що ти зараз ідеш на пошту, а не кудись ...
Радуйся, осягаючи радість і чарівну простоту.
Радуйся, Сашо, ти .... дістав вже всю канцелярію нашу.
Радуйся, ну, я не знаю...
Радуйся ось цьому лежачому на сонці коту.
Мяу!
Радуйся ... Або по асфальту тебе размажу!
Силою думки, переконанням, вмовляннями неможливо змусити себе радіти. Тому, що радість – це почуття серця, а не емоція розуму. Біда нашого часу в тому, що життя ми стали ототожнювати з дією, вчинком, думкою, в той час як воно є просто невпинний дар Творця.
Мій кіт в тисячі разів мудріший від мене, коли, слухаючи і спостерігаючи на підвіконні за різними формами руху зовнішніх об'єктів, він не сприймає їх як заклик або умову до якої-небудь дії. Падолист за вікном, бредуть кудись асфальтовою доріжкою люди, перелітають з гілки на гілку птиці – всі вони для нього джерело задоволення і радості самі по собі. Добре йому на них дивитися. І взагалі бути самому по собі, тут і зараз, для мого кота вже радість, навіть без всякого особистого контакту з усім цим різноманіттям форм, запахів і смаків.
Все, що відбувається навколо і всередині нас самих – це і є життя саме по собі, а не умови для будь-яких наших дій. Ми розучилися відчувати життя як дар і в цьому одна з причин нашої безрадісності. Просто жити, дихати, любити, дивитися на світ і дивуватися йому ми вже не вміємо.
Хто зрозумів життя, той більш не поспішає,
Смакує кожну мить і спостерігає,
Як спить дитина, молиться старий,
Як дощ йде і як сніжинки тануть.
У звичайному бачить красу,
У складному – просте рішення,
Він знає, як здійснити мрію,
Він любить життя і вірить в воскресіння.
Омар Хайям
26 серпня 1921 року в Петрограді був розстріляний Микола Гумільов. З самої ранньої юності цей чоловік запалив свою душу яскравим факелом і спалював її без жалю до самого кінця. Нещадно розрізаючи буденність ножем кричущого героїзму, нерідко авантюризму, і завжди безстрашності, його душа шукала чогось справжнього, і сам цей пошук доставляв йому радість. Він знав, що десь там, далеко-далеко, за всіма цими декораціями матеріальних умовностей світу, є те, заради чого варто жити і чому можна радіти.
Послухай: далеко, далеко на озері Чад
Прекрасна жирафа живе.
Струнка і граційна, а шкура – як витвір химер,
В її візерунках таїться, либонь, те саме,
Що в місячних цятках на чистому плесі озер,
Чи в скельних малюнках поглинутих часом племен.
М. Гумільов (пер. Н. Горішня)
Але ми не бачимо цієї вишуканої краси, не знаємо «веселих казок таємничих країн», тому що наша душа «занадто довго вдихала важкий туман» і «вірити не хоче в що-небудь, крім дощу».
Друга причина нашої безрадісності в забутті того, що Бог створив цей світ і врятував його. Колись радість від цієї Благої звістки була така, що християнин міг з посмішкою йти в амфітеатр назустріч гаркотливим звірам. Він знав таємницю – весь світ і все, що в ньому, створено Богом, для Бога, і все йде до Нього (Рим. 11:36). Але не знання було джерелом радості, а любов.
Найбільше еліксир радості розлитий у творчості сирійських аскетів. Ісаак Сирін, який лишився без кафедри, батьківщини, став вигнанцем, рано осліп, говорив про те, що лише одна думка про Бога наповнює його серце такою любов'ю, що він не може стояти на ногах від сп'яніння цим почуттям. Перекладачам із сирійської дуже складно знайти в російській мові слова, які могли б передати те, про що пише в своїх працях Йосип Хаззаія. А там ми знаходимо одинадцять слів, які передають різні відтінки радості, притому йдуть вони в тексті один за іншим. Світанок творчості сирійських аскетів припадає на період арабських завоювань: навколо – море крові, всередині – відчуття прийдешнього кінця світу, саме їхнє життя проходить у голоді, спразі, щоденний ризик бути вбитими фанатичними мусульманами. І при цьому надлишок радості. Що це?
Одна з причин нашої безрадісності в забутті того, що Бог створив цей світ і врятував його. Колись радість від цієї Благої звістки була така, що християнин міг з посмішкою йти в амфітеатр назустріч гарчанню звірів.
Вчитуючись у тексти, написані цими людьми, робиш простий і сумний, по відношенню до нас з вами, висновок. Ісаак Сирін вчить про те, що насправді справжня радість не має ніякої зовнішньої причини. Вона не залежить ні від яких обставин життя. Змушувати себе радіти нерозумно і навіть блюзнірськи. Тоді звідки у них ця радість, яка була мало не сенсом, метою і навіть обов'язком життя аскета? Виявляється, все просто – якщо ти відкрив для себе Бога, то ти не можеш не радіти. А якщо ти не радієш, то це говорить лише про одне – ти не знаєш Бога.
Йосип Хаззаія пише, що там, де Господь, там і радість, інакше бути не може. Любов завжди одягнена в радість, в цьому весь секрет. Ці люди ставилися до Бога, як до коханого. Любили Його Самого, любили Його в Його творінні, в інших людях, жили цією любов'ю і від цього щасливі. «Радість моя» – не є унікальна особливість ставлення преподобного Серафима Саровського до людей. В його словах суть і дух кожного православного святого.
Радість – це не те, що буде потім, а те, чим ти живеш зараз. Якщо радості в вірі не буде, то на її місце обов'язково прийде страх, і він стане для нас джерелом безперервної муки. І ніяка земна любов не зможе знеболити нам цю муку.
Я не прожил, я протомился
Половины жизни земной,
И, Господь, вот Ты мне явился
Невозможной такой мечтой.
Вижу свет на горе Фаворе
И безумно тоскую я,
Что возлюбил и сушу, и море,
Весь дремучий сон бытия;
Что моя молодая сила
Не смирилась перед Твоей,
Что так больно сердце томила
Красота Твоих дочерей.
Но любовь разве цветик алый,
Чтобы ей лишь мгновение жить,
Но любовь разве пламень малый,
Что ее легко погасить?
С этой тихой и грустной думой
Как-нибудь я жизнь дотяну,
А о будущей Ты подумай,
Я и так погубил одну.
М. Гумільов «Я не прожил, я протомился»
Сьогодні ми живемо в світі, що руйнується. Він хрумтить, рветься на частини, кришиться і стрімко старіє. Старіє і наше тіло, вносячи в душу страждання і скорботи. Тим не менш прийде час, коли Бог буде всілякий у всьому (1 Кор.15:28). І те, що зараз відбувається з нами і з світом навколо нас, є дія Промислу Божого, глибину якої нам осягнути не дано. Тому крізь страждання, сльози, біль ми вчимося любити людей Христовою любов'ю. Відчуття єдності один з одним і з Богом, який тримає все у Своїх руках і веде тільки до однієї Йому відомої мети, є джерело натхнення і надії. А поки в нашому загальному, вселюдському болі знаходиться точка зосередження нашої солідарності.
Третя причина нашої безрадісності в панічному страху болю і страждань. А їх саме боятися не варто.
Існує закон, давно відкритий нам святими отцями – любов і радість виростають з болю. А цього благодатного грунту у кожного з нас в достатку. Так не будемо ж впадати у відчай, але поспішимо і встигнемо виростити на ґрунті своїх болю і страху божественні Любов і Радість! І хай допоможе нам в цьому Пресвята Богородиця.
