Типова доля типової церковної бабусі
Сьогоднішній матеріал присвячений пам’яті Віри Ємеліної (1923-2003). Ми так і не змогли знайти жодної фотографії цієї стариці. Але ж це не найважливіше.
Ця чудова стариця – наша з вами сучасниця, і померла вона зовсім недавно. Однак, з якоїсь незрозумілої причини, ніде не збереглося жодної її фотографії. У всякому разі, ми не змогли знайти, скільки не шукали. Втім, те ж саме можна сказати і про безліч інших людей святого життя. Про них залишилися лише спогади. Але ми для того і готуємо ці публікації, щоб показати – порятунок душі, її обОження можливе в будь-який час, і часто цей процес відбувається далеко від людського гамору, в тиші і безвісності звичайного буденного життя.
Дитинство
Віра Миколаївна Ємеліна народилася в лютому 1923 року в місті Генічеську Херсонської області. Сім’я її була досить заможною і навіть, можна сказати, знатною. Батько, відомий на всю околицю кулінар, кухар, кондитер, був ще й майстерним ветеринаром. Працював він за десятьох, а щедрість його була відома далеко за межами Генічеська.
В їх великому красивому будинку на церковні свята вистелені білими скатертинами довгі столи накривалися прекрасними пригощаннями. Запрошували духовенство, весь церковний причт, і не було серед них жодного, хто б пішов без подарунків. Відразу після того, як покликані гості йшли, столи повторно накривали такими ж смачними стравами. Тоді в будинок заходили жебраки, каліки, нужденні, і всіх їх власноруч пригощав батько Віри Миколаївни. Лікував тварин він теж на славу Божу, не беручи за свою працю ні копійки.
Відразу після революції, коли в місті встановилася влада рад, більшовики заарештували цю святу людину, яка не вписувалася до їх картини світу, і, по всій видимості, розстріляли – після арешту його більше ніхто не бачив і нічого про нього не чув. Були серед винних у його смерті і ті, хто свого часу пригощався за столом в його гостинному домі. «Хто був нічим, той стане всім» – співається у відомій пісні. Ті, хто не хотів або не вмів працювати і заробляти, стали революційними активістами і тепер могли забирати все, що їм захочеться, безкоштовно і безкарно.
У мами Віри Миколаївни, враженої арештом і смертю чоловіка, стався інфаркт, вона перестала ходити і не могла вже вставати з ліжка. Революційних активістів це не зупинило: вони повністю пограбували будинок, зруйнувавши піч і розламавши підлогу в пошуках захованих скарбів. Але і цього їм здалося мало. Врешті-решт вони вигнали сім’ю на вулицю, забравши собі будинок хлібосольних господарів.
Щоб якось прогодувати сім’ю, Віра ще дитиною пішла працювати в найми. У люту холоднечу вона носила воду на коромислі, і за цю роботу їй давали в день два пиріжка, які вона відносила мамі і братові. Іноді десятирічній дівчинці як плату давали зіпсовану кислу кашу або скоринки хліба.
На прийом до Калініна
Ще зовсім підлітком Віра зважилася на відчайдушний і, здавалося, безглуздий вчинок – їхати до Москви до Калініна з вимогою справедливості. Цей порив міг би так і залишитися безглуздим, якби не глибока віра дитини.
Дівчинка поїхала до Москви, знайшла будинок, де приймав відвідувачів «всеросійський староста», і попросилася на прийом. Коли охорона помітила на її шиї хрестик, то зі сміхом стала вимагати, щоб та його для початку зняла, а потім вже просилася до Калініна. Віра сказала, що «тільки з головою ви у мене його можете зняти». Промислом Божим саме під час цієї розмови повз охорону проходив сам Калінін і, як не дивно, він не тільки негайно прийняв дівчинку, але і пообіцяв розібратися в її ситуації. А на той період, коли він буде цим займатися, Михайло Іванович поселив шукачку справедливості до готелю і навіть дав їй особистого водія для того, щоб вона подивилася Москву.
Можливо, в душі цього революціонера прокинулися спогади його власного дитинства, коли він сам ще дитиною працював лакеєм у знатних панів. Як би там не було, Калінін свою обіцянку виконав, і будинок Ємеліним повернули. Але це не поліпшило їх матеріального становища. Як і раніше, сім’ї доводилося терпіти голод і холод.
Вірина віра
З самого дитинства Віра мала цілковиту довіру до Бога і його святих. Коли у її мами розболівся зуб, вона ревно молилася святому Антипі, і той зримо з’явився їй і сказав, щоб та одягла на маму ладанку, освячену на його святих мощах. Після цього зубний біль відразу ж пройшов.
Дівчинка так само, як і її батько, не залишала благодійництво і навіть зі своєї убогості намагалася допомагати нужденним. Коли в 1937 році стали масово заарештовувати священиків, вона ходила до них у в’язниці і допомагала потерпілим, як могла. Вистоювала величезні черги, щоб передати хоча б шматочок хліба до камери для духовенства.
Якось, помітивши в ув’язнених священиків сліди побоїв, вона запитала, чим можна їм допомогти. Виявляється, що уникнути насильства від кримінальної шпани, допомагає тютюн, яким можна від них відкупитися. Тоді Віра, незважаючи на невдоволення деяких віруючих людей, стала передавати духовенству в тюрму тютюн, за що вони їй були дуже вдячні.
Коли Віра влаштувалася працювати до госпіталю, їй вдалося зібрати невелику суму грошей, яку вона збиралася витратити на лікування мами. Але тут з в’язниці надіслали звістку – під час допиту був убитий митрополит Костянтин (Дьяков). Його хотіли поховати разом з іншими убієнними в загальній могилі, але можна було зробити так, щоб тіло святителя було поховано окремо. За цю «послугу» потрібно було заплатити. Віра без жодного жалю віддала всі відкладені гроші, і владику вдалося поховати в окремій могилі на Лук’янівському кладовищі в Києві.
У 2011 році рішенням Синоду УПЦ священномученик Костянтин (Дьяков), митрополит Київський і Галицький, включений до Собору Київських святих.
Серце Віри в ті важкі роки пережило не одну смерть близьких їй за духом священиків. Як тільки могла, вона допомагала тим, хто опинився в катівнях у ті важкі роки. Але ось прийшла ще одна біда. Почалася Велика Вітчизняна війна.
Фронтова юність
З початком війни Віра Миколаївна вирушила працювати медсестрою на фронт. Навколо рвалися снаряди, вмирали люди. Юна подвижниця хрестила всі чотири сторони світу і безстрашно мчала на поле бою витягувати з-під обстрілу убитих і поранених. Ім’я Боже ніколи не сходило з її вуст. Господь зберігав Свою обраницю і через одкровення навчав її смирення і терпіння.
«Одного разу, – згадувала Віра Миколаївна, – йду я з госпіталю і думаю, як же багато добрих справ я сьогодні зробила, скільком людям допомогла! А вночі мені сниться сон. Стоїть прекрасний юнак з золотими локонами в білому, ніжному одязі. Перед ним величезна книга, в руці тростинка. Нею він відзначає зірочкою добрі справи людей. У когось зірочка менше, у когось більше. Ну, думаю, зараз мені ангел велику зірку намалює. А він поставив всього лише маленьку точку. "Іди, – каже, – ти свою нагороду вже отримала"».
Це був урок для того, щоб навчити рабу Божу Віру не думати про себе високо. Ось ще кілька епізодів з цього періоду її життя.
Госпіталь. В окремій палаті лежить хворий на тиф. Медперсонал боїться до нього заходити, щоб не заразитися. Всі знають – є Вірочка, та нічого не боїться. З молитвою і любов’ю Віра додивлялася цього хворого до самих останніх хвилин його життя. Те, що вона не заразилася сама, – справжнє диво. І воно не було єдиним у житті Віри.
Якось під час окупації в госпіталі деякий час не було лікарів. Сама будівля опинилася в оточенні. Промислом Божим Віра Миколаївна залишилася всередині госпіталю з хворими. Протягом двох тижнів брудними, невипраними ганчірками вона перев’язувала рани солдатів. При цьому вголос, без будь-якого сорому, просила: «Богородиця, допоможи! Матір Божа, захисти!» За ці два тижні не відбулося жодного випадку зараження. Коли оточення було прорване, головлікар сказав, що таке чудо по плечах тільки істинно віруючій людині.
Господь зберігав Віру Миколаївну навіть там, де її повинна була чекати неминуча загибель. Якось її затримали в окупованому Києві, так як при ній не було належних документів. При зустрічі з німецьким комендантом, побачивши на бляшці начальника напис: «З нами Бог!», Віра сказала: «Негайно зніміть це. Бог не з вами, а з нами». За такі слова її мали б розстріляти на місці. Така зухвалість і безстрашність дівчини вразили навіть фашиста, який бачив усякі види. Він відпустив її і навіть дав у подарунок якісь продукти.
Нездійснене чернецтво і здійснене сімейне життя
Віра Миколаївна все своє життя хотіла присвятити Богові і піти в монастир. Але Господь відкрив їй, що для неї буде багато послухів і в світі. І вона твердо прямувала за цим словом Спасителя і служила Йому у всіх життєвих обставинах. Духовенство її так і називало – «Віра – Мироносиця». В іконостасі Віри було безліч ікон, подарованих їй духівниками з особистими підписами. Серед них були і святитель Лука Кримський, схиігумен Савва Псковсько-Печерський і багато інших.
Дуже довго домагався руки Віри богобоязливий раб Божий Іван. Віра погодилася на його пропозицію. Від цього шлюбу у неї народилося двоє дітей. Жили вони в мирі і повній згоді.
Якось у житті Віри Миколаївни стався такий випадок. Серйозно захворіла її новонароджена дочка. В її будинку була рукавичка від мощей великомучениці Варвари, подарована їй одним священиком. Коли Віра в скорботі молилася вдома, до її кімнати зайшла незнайома жінка і сказала: «Що ж ти, маючи в будинку мою рукавичку, не можеш допомогти своїй дитині. Приклади її до голівки немовляти». Після цих слів жінка зникла. Після того, як Віра виконала сказане, дівчинка одужала. Вона зрозуміла, що їх будинок відвідала свята великомучениця Варвара.
Після війни Віра з сім’єю переїхала жити до Ленінграда. Але і тут її теж не покидали скорботи. Голова одного з колгоспів, куди вона хотіла влаштуватися на роботу, забрав її документи, а коли вона відмовилася працевлаштуватися, знищив їх, немов би випадково. Тепер у Віри Миколаївни були великі проблеми. Прийшовши до каплиці блаженної Ксенії Петербурзької, Віра плакала і просила її допомоги.
Повертаючись додому, вона зустріла черницю з посохом в руках, яка її запитала:
– Ти погано живеш?
– Ні, – каже Віра Миколаївна.
– Тебе ображає чоловік?
– Ні.
– Тебе не люблять і не слухають діти?
– Слухають.
– Так чого ж ти плачеш? Не плач, все буде добре.
І після цього черниця зникла. Тільки тут Віра Миколаївна зрозуміла, що це була сама матінка Ксенія. Наступного дня всі проблеми були легко вирішені.
Ще раз блаженна Ксенія Петербурзька з’явилася їй на кладовищі біля самої своєї могили, благословила мовчки і зникла. Після цього до будинку Віри намагалися проникнути бандити, але якась невидима сила не пустила їх до оселі.
Церковна бабуся Віра Миколаївна
У Віри Миколаївни була феноменальна пам’ять. Вона пам’ятала всіх людей, які зустрічалися на її шляху, знала їх імена і подробиці їх життя. А ще у неї був незвичайний дар внутрішньої привабливості. Люди тягнулися до неї, як до стариці. І вона була такою за своєю суттю.
Якесь незвичайне тепло і любов виходили з душі цієї сивої і, здавалося б, нічим не примітної церковної бабусі. До кінця життя вона вела значну духовну переписку з багатьма людьми з різних куточків СРСР. У кожному рядку її листів розлита глибока любов до Бога і людини. «Всіх вас люблю, за всіх молюся. Хай береже вас усіх Господь і Матір Божа. Цілую всіх у Христі, обіймаю...», – так закінчувала вона свої листи. Віра Миколаївна стала духовною матір’ю і старицею для дуже багатьох людей, які її любили і глибоко поважали.
Перед смертю рабі Божій Вірі з’явився покійний старець Миколай Гур’янов, якого вона добре знала при його житті. Він передбачив день відходу її душі до Бога, щоб стариця старанно готувалася до нього. До вісімдесяти років душа Віри Миколаївни була вже повністю просякнута миром Божим, благодаттю і мудрістю, осолена працями подвигів і молитов. Господь покликав її до свого Горнього світу 16 липня 2003 року.
* * *
Життя Віри Миколаївни не є винятком. Таких світлих, чистих душ, які пройшли всі негаразди лихоліть і зберегли при цьому святість життя і чистоту віри, насправді дуже багато. Зовні вони нічим не відрізняються від інших людей. Це ті, про кого іноді зі зневагою кажуть: «Церковні бабусі». Але за плечима багатьох з них доля з великої літери, яка може навчити нас того, що значить бути вірним Богові.
Упокой, Господи, душу раби Твоєї Віри та її молитвами, а також молитвами всіх Твоїх святих, імена яких тільки Ти знаєш, спаси і помилуй нас, грішних.
