У двадцять років вона попросила, щоб Бог забрав її. І Він виконав прохання
Сьогоднішня наша розповідь про юну схимницю, що почила в монастирі 20 років від роду. Пам’яті схимонахині Анни (Ольги Сарсьянової) 16.07.1985 – 21.04.2006.
На могильному хресті ми бачимо фото. На ньому зображена зовсім юна дівчина з красивим обличчям, відзначеним печаткою важкої хвороби.
Скільки фотографій молодих людей мені доводилося бачити на надгробних пам’ятниках. Всі ці фото були зроблені ще тоді, коли душі цих людей раділи і веселилися в здоровому, сильному і енергійному тілі. Тоді вони ще не думали про смерть, припускаючи, що попереду у них довгі і щасливі роки життя. Але доля розпорядилася інакше.
Фото героїні нашої сьогоднішньої розповіді інше. На ній схимницький одяг, а в той час, коли робилася фотографія, дівчина не просто збиралася вмирати, вона з нетерпінням чекала смерті. Двадцять років життя, це багато чи мало? Дивлячись по чому судити. Адже зрілість людини залежить не від того, скільки серце зробило ударів перед тим, як зупинитися, а від якості, до якої прийшла душа за прожитий період життя.
На жаль, старість далеко не завжди рівнозначна мудрості. Іноді молодість може бути значно більш зрілою, ніж найповажніші зморшки і сивини. Я давно звернув увагу на те, що зрілість душі так чи інакше пов’язана зі стражданнями. Діти воєнних років сильно відрізняються від своїх однолітків, які жили в мирні роки. Зовні вони схожі, але по очах видно, що різниця між ними в десятки років.
Ольга Сарсьянова вступила до Магнітогорського університету і, як багато її однолітків в цьому віці, про Бога не думала. Нові враження від навчання, знайомства, захоплення. Життя вирувало і давало надії на світле майбутнє. Ця надія згасла після того, як Ользі поставили діагноз неоперабельної форми раку. Хто знає, що відбувалося в душі юної дівчини, коли їй сказали готуватися до смерті?
Але що таке смерть? Поверхнево ми все з нею знайомі по тому, як вмирають наші далекі і близькі родичі. Фраза: «А, він недавно помер», сказана про когось зі знайомих, не викликає в нас сильних емоцій. Помер так помер, всі люди вмирають. Але, це до тих пір, поки слово «всі» не буде включати нас самих. Як тільки канцелярія смерті висилає нам повістку з попередженням про те, що смерть іде особисто за нами і прибуде незабаром без уточнення дати, світ навколо перевертається. Тоді вічні питання сенсу життя, що були до цього абстрактними і далекими, стають конкретними і близькими.
Навіть ті, хто мають давно готові відповіді на всі ці питання, дуже рідко без здригання і страху беруть в руки повідомлення про свою швидку смерть. А що можна сказати про дівчинку, якій щойно виповнилося дев’ятнадцять?
Як би там не було, Оля поїхала з мамою в один з монастирів. Життя в ній тануло прямо на очах, і всім було видно, що часу у Ольги залишилося дуже мало. Але ж так хочеться жити, особливо коли ти стоїш на самому початку життєвого шляху. Минуло дитинство, і тільки-тільки почалася молодість. Одна справа, коли помирає людина, пересичена літами, а інша, коли вмираючий тільки почав свій життєвий шлях.
Яку ціну можна заплатити за диво? Звичайно ж, будь-яку. Що можна віддати за подароване життя? Напевно, ціну, рівну життю. І Ольга пообіцяла Богу, що стане черницею.
Лікарі давали Ользі строку не більше місяця. Пухлина мозку вже видавила їй ліве око і вийшла на лоб. Але ж Богу все можливо! Дівчина стала молитися про те, щоб Він зробив чудо. Зцілив її від хвороби і повернув радість життя. Яку ціну можна заплатити за це чудо? Звичайно ж, будь-яку. Що можна віддати за життя? Напевно, ціну, рівну цьому життю. І Ольга пообіцяла Богу, що стане черницею і все життя проведе в молитві в монастирі.
Після цього стало відбуватися щось, у що ніхто з лікарів повірити не міг. Пухлина почала зменшуватися. Навіть закрите від пошкоджень метастазами око стало одужувати. Дівчина відчувала себе з кожним днем все краще. Йшов час, і виникала впевненість, що хвороба залишила її зовсім. Разом з хворобою пішов і страх за майбутнє. У монастир провідати Ольгу стали приїжджати університетські подруги. Вони багато спілкувалися, розповідали про заняття, нові враження з уже такого далекого життя за монастирськими стінами.
Навесні все оживає. Птахи починають голосно співати, луки одягаються польовими травами, дерева вкриваються пахучими квітами. Разом з пташиними трелями і весняним бджолиним дзижчанням в голові у Ольги почали дзижчати і помисли. Там, за парканом монастиря, іскриться радісне життя. Дівчата бігають на побачення, регочуть з подружками в кафе, приміряють новий яскравий одягу, радіють і веселяться... А що тут? Чорний одяг, проста їжа, служба, послухи, знову служба, келійно молитва, нетривалий сон, і все по новій... Так пройде рік, потім два, три, десять... Скільки ще? Все життя, як у тюрмі? Ні, я так не хочу. Я хочу туди, де грає музика, їздять машини, бігають по магазинах люди. Навіщо мені цей монастир? Може бути, мені потрібно ще народжувати дітей, виховувати онуків. Треба йти звідси...
Коли здоров’я стало різко погіршуватися, матінка Євдокія прийняла велику схиму з ім’ям Анна. Їй в цей час було двадцять років.
Хвороба повернулася раптово, притому з ще більшою силою. Чудо, виявляється, іноді може мати терміни експлуатації. Ось воно і вичерпало свій ресурс. Оля не просила більше у Бога зцілення. Вона продовжувала жити в монастирі тихо і смиренно. Зазвичай люди, які терплять страшні болі, рідко бувають стримані. Вони часто зриваються, кричать, не маючи сил нести свій хрест. Ольга несла його, як і належить черниці, тихо і терпляче. Постриг прийняла з ім’ям Євдокія. Тоді вона ще могла самостійно ходити, так що чинопослідування звершили в храмі. Коли здоров’я стало різко погіршуватися, матінка Євдокія прийняла велику схиму з ім’ям Анна. Їй в цей час було двадцять років.
Страшні головні болі не знімали навіть крапельниці з сильнодіючими знеболюючими. Але разом з болем в матінку Анну входило щось нове, що неможливо описати словами.
– Яка ж я щаслива, що Бог послав мені цю хворобу, – якось сказала вона своїй мамі. – Адже я так і могла б прожити все життя, не дізнавшись ні Бога, ні Причастя, ні що таке Життя вічне.
Незадовго до смерті схимниці, заходячи в келію вмираючої, багато хто відчував якусь особливу духовну тишу біля її ліжка. Наче там, біля неї, проходив кордон Небесного і земного світу, за межами якого починалося таїнство Вічного життя.
Двадцять першого квітня 2006 року на Страсний тиждень у Велику П’ятницю, в той час, коли Спаситель пролив Свою Кров за кожного з нас, душа матінки Анни покинула її змучене тіло. Близько року вона прожила з тих пір, як переступила поріг монастиря. Ховали схимницю на початку Великодньої седмиці під радісні вигуки: «Христос Воскрес!»
Все матінка встигла в свої двадцять років: і віру знайти, і чашу страждань випити, і душу врятувати. Деякі з ченців Святої Гори говорили про те, що бачили душу схимонахині Анни, яка зійшла на Небо, минаючи митарства, і упокоїлася в Вічному блаженстві Небесного Царства. Зі своєї фотографії на надгробному хресті матінка дивиться як би крізь цей світ з ледь помітною усмішкою. За пару тижнів до смерті вона говорила своїй мамі: «Якби мені сказали – віддай свою хворобу іншій людині – я б нізащо цього не зробила. Моя хвороба – це подарунок Небесний. Краще тут потерпіти милості Божі, ніж потрапити в пекло. Зараз я можу твердо сказати, що я щаслива: мене так люблять Господь і Богородиця. А смерть... я на неї дивлюся смиренно. І якщо Богу буде завгодно, Він мене скоро візьме із земного життя в інше ... Все у Бога промислительно, і я вдячна Йому нескінченно».
Упокой, Господи, душу раби твоєї схимонахині Анни, і її святими молитвами помилуй нас, грішних.
