Новомученики XX століття: як це починалося та до чого це призвело
СПЖ розпочинає цикл публікацій про новомучеників XX століття. В умовах сьогоднішніх гонінь на Церкву їхній приклад і молитовна допомога потрібні нам як ніколи.
Гоніння на Церкву в XX столітті є безпрецедентними за своїм масштабом і тривалістю. Якщо на початок революції 1917 р. у Російській імперії налічувалося приблизно 142 тисячі священнослужителів, то до 1939 р. в СРСР їх залишилося на волі лише 300 осіб, із них тільки 4 архієреї, решту було закатовано, розстріляно, вони перебували у в'язницях і каторгах. І це тільки священники. Якщо враховувати віруючих взагалі, то рахунок піде на мільйони.
Найжорстокішому гонителю християн перших століть імператору Діоклетіану такий розмах і не снився. Його гоніння тривали всього 9 років, тоді як радянські тривали, з різною інтенсивністю, всі 70.
Сьогодні в Україні теж гонять Церкву Христову. Так, сьогодні немає масштабів. Так, сьогодні немає тієї жорстокості. Принаймні, поки що. Але є люди, які відчувають на собі побої, цькування, погрози, є люди, у яких забирають храми, виганяють з осель. Є люди, на яких заводять кримінальні справи і саджають у в'язницю. Усім вірним чадам Української Православної Церкви необхідна підтримка, необхідний приклад людей, які вже пройшли цим хресним шляхом, які витримали і не зламалися. А ще більше потрібна їхня молитва, їхнє заступництво за нас перед престолом Божим.
Святі новомученики і сповідники, моліть Бога за нас.
Перш ніж перейти до опису житій конкретних новомучеників, потрібно сказати про загальний характер гонінь, їхню логіку й умовну періодизацію. Це тим більше важливо, бо нинішні гоніння і спроби знищити УПЦ цілком вписуються в цю логіку.
Гонителі, як правило, не креативні, вони повторюють вже відпрацьовані історичні шаблони, не знаючи, найчастіше, про їхнє існування через свій інтелект і освіту. «Що було, те й буде; і що робилося, те й робитиметься, і немає нічого нового під сонцем» (Еккл 1:9). Це певною мірою може допомогти нам передбачити подальші кроки і постаратися до них підготуватися.
Існують різні погляди на питання періодизації гонінь на Церкву в СРСР. Вони здебільшого залежать від критеріїв і спираються на прийняття якихось документів на кшталт Декрету 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» або Секретного циркуляра «Про заходи з посилення антирелігійної роботи» від 1929 р.
Ми розділимо гоніння на умовні періоди за критерієм методології знищення Церкви. Так буде зручніше порівнювати ці гоніння з теперішніми часами і робити висновки та прогнози. Забігаючи наперед, треба зауважити, що сьогодні ми спостерігаємо деякий зсув методів боротьби з Церквою, те, що раніше відбувалося послідовно, зараз відбувається одночасно.
Деякі етапи того, що було тоді, сьогодні ще не проглядаються, але цілком можуть настати, а деякі методи сьогодні просто неможливо уявити з огляду на принципово різну внутрішньо- і зовнішньополітичну ситуацію в Україні та СРСР відповідно.
Перший період гонінь
Цей період тривав приблизно з 1917 по 1922 рр. Він характеризувався насамперед відсутністю легітимної законодавчої бази для покарання священнослужителів і вірян. Це означає, що дуже великою була частка самоуправства. Не в тому сенсі, що вища влада нічого такого не хотіла, а все творила влада на місцях. А в тому, що, слідуючи загальній тенденції боротьби з Церквою, місцева влада діяла на свій розсуд.
Часто з вірянами розправлявся революційно налаштований натовп або якась група червоноармійців, яка чинила розправу, керуючись принципом «революційної доцільності», як, наприклад, під час убивства священномученика Володимира, митрополита Київського. Часто вироки виносилися революційними трибуналами, які складалися з людей, не надто обтяжених мораллю та інтелектом, на їхній власний розсуд.
Ці вироки були дуже різними, за одне й те саме діяння могли й розстріляти, й обмежитися громадським осудом. Гонителі діяли на власний розсуд та відпрацьовували загальне завдання зі знищення Церкви з різним завзяттям і винахідливістю.
Сьогодні в Україні ми бачимо схожу картину. Органи місцевого самоврядування ухвалюють абсолютно незаконні рішення про заборону УПЦ на своїй території, керуючись тим самим принципом політичної доцільності.
Але відбувається це не скрізь. Самі заборони теж різняться за змістом. Напади на храми і монастирі здійснюють переважно різні активісти, які часто накручують натовп неправдивими звинуваченнями на адресу УПЦ, і за так званої громадської підтримки, а також при потуранні (яке доходить деколи до прямої участі) місцевої влади і правоохоронців вчиняють розправи різного рівня жорстокості.
Але на підході законодавча база, яка в разі свого ухвалення знаменуватиме входження боротьби з Церквою в законодавче русло.
Другий період гонінь
Він розпочався приблизно в 1922 р. і ознаменувався прийняттям вже Радянського кримінального кодексу, Декрету «Про вилучення церковних цінностей» та створенням Обновленської церкви, що була покликана розколоти Церкву справжню і знищити її.
Декрет «Про вилучення церковних цінностей» було ухвалено на тлі голоду, що охопив багато тодішніх губерній. Цей фактор був на повну використаний для боротьби з Церквою. У відомому Листі В. М. Молотову для членів Політбюро від 19 березня 1922 р. В. І. Ленін писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому мусимо) провести вилучення церковних цінностей із найскаженішою та найбезпощаднішою енергією, не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору. <...> вилучення цінностей, особливо найбагатших лавр, монастирів і церков, має бути здійснено з нещадною рішучістю, безумовно ні перед чим не зупиняючись і в найкоротший термін. Що більшу кількість представників реакційної буржуазії та реакційного духовенства вдасться нам із цього приводу розстріляти, то краще».
Якщо в 1920-х роках знищення Церкви відбувалося на тлі голоду, який виправдовував будь-яку жорстокість, то сьогодні це відбувається на тлі війни, яка в очах обивателів виправдовує утиски права на свободу совісті стосовно мільйонів віруючих.
Чи відбувається у нас вилучення церковних цінностей? Централізованої кампанії як такої не проводять, але коли в громади відбирають храм разом з усім внутрішнім оздобленням, іконами, лампадами, церковним начинням тощо, де гарантія, що, побувавши в руках антипатиків УПЦ, все це залишиться на своїх місцях?
У цьому періоді, тобто в 1920-ті роки, помітна спроба влади надати гонінням якоїсь легітимності та влаштувати показові судові процеси, на яких буде нібито доведено протиправну діяльність священнослужителів.
Але спроба виявилася провальною. Відкриті судові процеси показали абсурдність звинувачень і упередженість суддів. До таких судових процесів, наприклад, можна зарахувати справу митрополита Веніаміна Петроградського 1922 р. Разом із ним перед судом постали вікарний єпископ Венедикт, настоятелі майже всіх головних петроградських соборів, професори Духовної академії, Богословського інституту та університету, студенти та просто миряни, загалом – 86 осіб. Їм було пред'явлено звинувачення в опорі вилученню церковних цінностей. Владику Веніаміна та ще 9 осіб засудили до розстрілу, інших – до різних термінів ув'язнення.
Звинувачення, по суті, було абсурдним, оскільки ще на початку 1922 р. Церква в особі патріарха Тихона звернулася до вірян із закликом жертвувати на потреби голодних будь-які церковні цінності, окрім тих, що мають богослужбове вживання: антимінси, євхаристійні посудини та деякі інші предмети. Причому владика Веніамін був активним прихильником допомоги тим, хто голодував.
Суд виніс обвинувальний вирок, але з погляду піару, як би ми зараз сказали, влада досягла зворотного ефекту – громадськість переконалася в несправедливості вироку.
Щось подібне відбувається й сьогодні. Влада навіщось влаштовує гучні показові процеси над відомими архієреями, наприклад намісником Києво-Печерської лаври митрополитом Павлом або Банченським владикою Лонгином. В останньому випадку це взагалі абсурд: переслідувати під абсолютно надуманим приводом людину, яка всиновила 400 дітей, батька сиріт із тяжкими захворюваннями, засновника кількох монастирів, лікарень, приклад євангельського милосердя і доброти! А коли проти ченців і дітей-інвалідів влада спрямувала загін з автоматами напереваги та собаками – це було взагалі показове знущання! Весь світ побачив справжнє обличчя гонителів!
Українська влада зганьбилася вкрай і перед своїм народом, і перед румунами, і перед міжнародною спільнотою загалом. І навряд чи ініціатори цього перформансу бажали досягти такого ефекту. Навіщо їм це? Незрозуміло. Можливо, справа в рівні інтелекту і відсутності совісті? Хто знає?
Окремо слід згадати використання більшовиками Обновленської церкви в руйнуванні Церкви справжньої. Про схожість цієї організації та ПЦУ вже написано дуже багато. Схема та сама: забрати у православних храми, віддати обновленцям, а оскільки до обновленців народ ходити не бажає, то й виходить, що до тих не ходять, бо нема куди, а до цих – бо нема чого.
Але досвід більшовицьких гонінь свідчить про те, що влада не тільки підтримувала обновленців, щоб знищити Церкву, – вона ще намагалася влаштувати розколи в самій Церкві. Після смерті у квітні 1925 р. патріарха Тихона та арешту патріаршого місцеблюстителя митрополита Петра (Полянського) у грудні 1925 р. вище церковне управління вельми заплуталося. Зрештою фактичним предстоятелем став митрополит Сергій (Страгородський), але його канонічний статус був досить екзотичний: заступник патріаршого місцеблюстителя.
Природно, влада вміло розпалювала конфлікти між його прихильниками та прихильниками його опонентів, тим паче що дії та рішення митрополита Сергія були, м'яко кажучи, неоднозначними. Підтримували то одну сторону, то іншу та сіяли хаос в Церкві.
Тією чи іншою мірою влада спокушала практично всіх архієреїв, пропонуючи їм відносну нормалізацію життя в обмін на компроміси та співпрацю.
Це те, чого можна очікувати й від нинішньої української влади: ми припинимо або послабимо гоніння в обмін на ось це та оце. Вони пропонуватимуть цю угоду і шукатимуть архієреїв, які на неї погодяться.
Наприклад, стануть підтримувати прихильників проголошення автокефалії й одночасно тих небагатьох, хто продовжує ратувати за адміністративну єдність із РПЦ. Спосіб цей апробований вже багато разів в історії: підтримати прихильників протилежних радикальних точок зору і тим самим розхитати саму організацію.
Наша ж сила – у єдності!
Третій період гонінь
Початок цього періоду ознаменувався прийняттям у 1929 р. секретного циркуляра «Про заходи щодо посилення антирелігійної роботи». Слідом за ним у лютому 1930 р. було ухвалено Постанову уряду «Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об'єднань», у якій йшлося про «консолідацію контрреволюційного активу в рамках релігійних організацій». Тобто заявлялося, що контрреволюційний елемент засів не деінде, а саме в Церкві і саме там його потрібно шукати.
Як це схоже на сучасний наратив, згідно з яким колаборанти засіли в УПЦ, а отже саме туди мають спрямувати свої зусилля різні силові відомства.
Якщо в попередньому умовному періоді більшовицька влада намагалася, хоч і невдало, створити в очах громадськості видимість того, що розправи над священниками та вірянами законні й справедливі, то тепер на це вже мало хто звертав увагу. У 1930-ті роки терор проти Церкви і народу загалом у СРСР досяг небачених масштабів і жорстокості. Священників саджали до в'язниць і розстрілювали за абсолютно надуманими звинуваченнями, в які ніхто не вірив, включно з самими співробітниками НКВС та інших каральних органів. Їх оголошували агентами англійської, японської, німецької та ще десятка розвідок одночасно і звинувачували у створенні підпільних груп з метою повалення радянської влади.
Часто за допомогою позбавлення сну та інших, іноді дуже витончених, тортур у них вдавалося вибити зізнання у всіх цих неможливих злочинах, а часом і назвати спільників.
У наш час щодо священників використовується звинувачення «агент кремля». Цей ярлик приклеюють усім прихильникам УПЦ, не обтяжуючи себе наведенням хоч якихось доказів. Ну, а з «агентами кремля», відомо, розмова коротка.
Свого піку репресії проти Церкви і проти всіх «антирадянських» елементів узагалі сягнули в 1937–38 рр. У листопаді 1937 р. генеральний комісар держбезпеки СРСР Микола Єжов надіслав Й. Сталіну доповідь, у якій повідомляв, що в період із серпня до листопада 1937 р., тобто лише за 4 місяці, було заарештовано 31 359 «церковників і сектантів», із них митрополитів та єпископів – 166, попів - 9 116, ченців – 2 173, «церковно-сектантського куркульського активу» – 19 904. З їх числа засуджено до розстрілу 13 671 особу, з яких єпископів – 81, попів – 4 629, ченців – 934, «церковно-сектантського куркульського активу» – 7 004.
«У результаті наших оперативних заходів майже повністю ліквідовано єпископат православної церкви, що значною мірою послабило і дезорганізувало церкву», – писав М. Єжов.
Як відомо, 1927 р. митрополит Сергій (Страгородський) видав Декларацію про лояльність Церкви до радянської влади і фактично віддав в руки богоборчої влади всі стерна керування. Відтепер усі церковні рішення узгоджувалися з владою, без її схвалення неможливо було висвятити ні диякона, ні священника, не кажучи вже про єпископів. І навпаки, відкриття кримінальної справи проти священника часто означало рішення священноначалля про заборону його у священнослужінні як ворога народу.
Також митрополит Сергій заявляв в інтерв'ю зарубіжним ЗМІ про те, що ніяких гонінь на Церкву в СРСР немає, а навпаки є небачена в інших країнах свобода віросповідання. Це була, звісно, абсолютна брехня, але прихильники подібної політики виправдовували її тим, що таким чином вони рятували Церкву від повного знищення.
Однак у 1930-ті роки репресій зазнали не тільки ті, хто не схвалював політики митрополита Сергія, названої згодом «сергіанством», а й прихильники Сергія, лояльні та слухняні радянській владі священнослужителі.
Не уникли репресій і обновленці. Більшовики їх просто відкинули за непотрібністю і знищували нарівні з усіма, незважаючи на колишні заслуги та допомогу у знищенні Церкви.
Усе це вчить нас не йти на компроміси з владою в питаннях віри, коли ціною уявного спокою стає зрада Церкви, порушення її єдності та чистоти віри.
Можливо, в СРСР Церква до кінця 1930-х років була б повністю знищена, але почалася Друга світова війна. У 1943 р. Й. Сталін радикально змінив ставлення держави до Церкви. Він не тільки дозволив провести Помісний Собор для обрання патріарха, а й надав для цього транспорт, житло та інше матеріальне забезпечення. Багато єпископів і священників було звільнено з в'язниць, відкрито храми, почав видаватися Журнал Московської Патріархії тощо.
Усе це було, звісно, мізером порівняно з масштабами знищення Церкви в минулі роки, але віряни зітхнули трохи спокійніше.
Четвертий період гонінь
Але недовго Церква залишалася у відносному спокої. З приходом до влади М. Хрущова гоніння на Церкву відновилися з новою силою, але дещо іншими методами. У липні 1954 р. було прийнято Постанову ЦК КПРС «Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи щодо її поліпшення», яка ознаменувала собою новий етап у боротьбі з Церквою. На цьому етапі акцент було зроблено не на фізичному знищенні священників і вірян, а на їхньому перевихованні в дусі комунізму. Якщо раніше їх кидали до в'язниці, то тепер поміщали в психлікарню, як, наприклад, преподобного Амфілохія Почаївського.
Ті, хто не хотів перевиховуватися, ставали вигнанцями суспільства, виключалися з суспільного і культурного життя. Існуючі церковні громади обкладали непомірними податками, багато храмів закривали і руйнували. Кримінальне переслідування тривало, але стало м'якшим порівняно з 1930-ми роками.
Якщо раніше засуджували за зраду Батьківщині, то тепер карали за дармоїдство та створення груп, що «завдають шкоди здоров'ю», під якими могли розумітися церковні громади.
У цей період випускалась величезна кількість антирелігійної літератури, кінофільмів. Країною їздило безліч лекторів із виступами проти релігії. У цій якості особливим попитом користувалися колишні священники, які зреклися віри і доводили владі свою лояльність тим, що обмовляли Церкву та своїх колишніх побратимів. Влада всіляко переконувала народ у тому, що ось-ось – і Церква зникне зовсім. М. Хрущов обіцяв до кінця «семирічки», тобто до 1965 р. «показати останнього попа по телевізору».
Але й хрущовська антирелігійна кампанія зазнала краху.
Епілог
Такий самий результат, рано чи пізно, чекає й на всі антицерковні кампанії. Але гонителі Церкви ніяк не можуть вивчити цей урок ось вже дві тисячі років. На зміну старим приходять нові, яким знову здається, що в них вийде знищити Церкву. Зрештою і вони переконаються у своєму безсиллі, але якою ціною?
Коли гонитель Церкви Савл йшов у Дамаск із наміром знищити там християнство, Господь з'явився йому і сказав: «Важко тобі бити ногою колючку» (Дії 9:5). Так важко і всім гонителям в усі віки. Всі вони канули в лету, а Церква Божа житиме у віки, за словом Господа: «...побудую Церкву Свою, і сили адові не переможуть її...» (Мф 16:18).
