«Пікасо́»: захоплення Лаври

Час дії: 1992 рік

Місце дії: Київ

Дійові особи: о. Олександр Камінський; Мишко Камінський, його син; Георгій, друг Мишка

Ще на самому початку церковних негараздів Мишко запитував батька:

– Тату, що ж це в нас відбувається? Чому така ворожнеча раптом? І хто правий? Хто правий, тату?

Отець Олександр відповідав ухильно. Свого часу Філарет, який пішов у розкол, висвячував його у священники і допомагав отримати реєстрацію в уповноваженого у справах релігій. Він звик шанувати його як «господина й отця нашого». А що авторитарні методи управління, то вся країна була тоді авторитарною. Але вчиняти розкол... Це вже занадто.

Увечері 10 червня отець Олександр повернувся додому зі зборів духовенства Київської єпархії, які відбулися в Києво-Печерській лаврі. Питання, що стояло на цих зборах, було одне: з ким ми? З єпископами, з усією повнотою Руської Православної Церкви та зі Вселенським Православ'ям? Або ж ми сідлаємо хвилю нового політичного тренду, тобто незалежності, і пориваємо з усім цим? У цьому разі на нас чекає непоганий бонус – прихильність влади, політична і матеріальна підтримка. Це пряник. У першому ж варіанті був батіг – загроза звинувачення у зраді національних інтересів та пособництві імперським амбіціям Москви з усіма наслідками, що звідси випливають.

Міркували недовго. Якимось невидимим, але всіма відчутним духом усі учасники тих зборів відчули: правда та істина на боці церковної повноти – народу Божого, священства і єпископату. Усі чудово розуміли, що на боці Філарета нова українська влада, весь державний апарат, політики, сильні світу цього, та й увесь перебіг тогочасної історії, що в один могутній голос заявляли: «Незалежній державі – незалежна церква». Але якщо «Бог за нас, хто проти нас?» Щоправда, деякі літні священники, які на своїй шкурі пізнали, що означає бути в немилості у влади, напівголоса говорили: «За ним сила, ви ще не знаєте, яка потужна. Філарет вас усіх розкидає, як кошенят». Але і їх невдовзі захопило почуття радості стояння за правду незважаючи ні на що. Розходилися зі зборів натхненні. Будь що буде! Церкві не звикати до репресій і гонінь. Головне, дав би Бог сили не змалодушничати.

– Ну, що там було, тату? Розкажи! Що вирішили? – домашні обступили отця Олександра й засипали його запитаннями.

– Вирішили твердо стояти в Православ'ї! До Філарета в розкол не йти, що б не сталося.

– Ура! – закричав п'ятирічний Андрійко, який через свій вік зовсім нічого не розумів. Але перспектива «твердо стояти в Православ'ї» радувала і його.

Мишко промовчав. Ім'я митрополита Філарета в їхньому домі завжди вимовлялося з повагою та трепетом. Він пам'ятав, як колись був на літургії у Володимирському соборі і сподобився після служби предстоятельського благословення. Він пам'ятав, з яким благоговінням цілував руку, що осінила його грішну голову хресним знаменням. І він не міг повірити, що ця людина тепер розкольник і ворог Церкви.

– Вирішили підтримати Харківський Собор, – продовжував тато, – і нового предстоятеля, митрополита Володимира.

– Тату, а він хороший? – у простоті душевній запитав Андрійко.

– Хто?

– Володимир.

– Ну, звісно, – тато взяв сина на руки та поцілував у щоку.

*   *   *

Два дні по тому Мишко разом із найкращим другом Георгієм пішов здавати документи в духовну семінарію. В принципі, це можна було зробити й пізніше, коли в школі видадуть атестат зрілості, але можна й зараз, а атестат донести потім. Здавши так документи, можна було піти на якісь роботи в семінарії, послухи, як це називалося. Бажаючих брали охоче. І Києво-Печерська лавра, і духовна семінарія, що знаходилася на її території, активно відбудовувалися після епохи запустіння і гостро потребували робочих рук. Треба було і прибирати, і фарбувати, і допомагати будівельникам, і ще багато чого. Крім морального задоволення від участі в богоугодній справі, була й практична вигода. Такі абітурієнти завжди перебували на очах у семінарського начальства й викладачів, і на вступних іспитах могли розраховувати на їхню прихильність.

Хлопці, які вступали до семінарії, були переважно приїжджі, і їм давали житло в самій Лаврі. Кияни жили у себе по домівках. Але Мишко, який у своєму благородному пориві вирішив стати на чернечу стезю, упросив семінарське начальство, яке до того ж тоді залишилося без ректора, що пішов у розкол, поселити і його в гуртожиток.

Семінарський гуртожиток розташовувався в одному з корпусів Лаври, з нещодавно переданих монастирю. Це була середніх розмірів двоповерхова будівля, досить занедбана, як і майже все, що передавали Церкві, з дахом, що протікав, та злущеною в багатьох місцях фарбою. Посередині був вхід із невеликим ґанком, відразу за яким були сходи на другий поверх. Там були дві великі кімнати, відповідно праворуч і ліворуч від сходів, у яких жили семінаристи. До революції 1917 року таке казенне житло називалося «бурса». Згодом бурсою стали жартома називати й саму семінарію, а семінаристів, відповідно, «бурсаками». Дві кімнати цієї бурси розділялися невеликим коридором, з якого був вихід на сходи, а також двері до туалету й душової. Усі ці приміщення, від підлоги до рівня обличчя, були пофарбовані похмурою синьою фарбою, що давно вицвіла й облупилася. Вище – побілка, теж дуже стара, з мальовничими коричневими розводами в тих місцях, де протікав дах. Підлога була дерев'яна, сто разів, напевно, фарбована і сто один раз стерта ногами мешканців. У кожній кімнаті стояло приблизно по п'ятнадцять-двадцять двоярусних ліжок. Таким чином, населення цієї бурси було чоловік сімдесят. На таку кількість припадало, вибачте за пікантну подробицю, лише два унітази та чотири умивальники. Через це семінаристи часто бігали на вулицю до громадського туалету, який був у ще більш убогому стані.

Це був не єдиний гуртожиток семінарії, яка була знову відкрита 1989 року й налічувала вже чотири повні курси. Решта були приблизно такими самими.

Сама семінарія розташовувалася в окремому корпусі неподалік. У нижньому поверсі її була трапезна.

Влітку більшість бурсаків роз'їжджалася по домівках, і Мишко з Георгієм, які оселилися в стінах стародавньої обителі з небагатьма іншими абітурієнтами, почувалися чудово. Умови, звичайно, спартанські, але ж чернече життя взагалі суворе. Мишко, в якому початковий запал ще тільки розпалювався, був готовий переносити й не такі поневіряння. А Георгій так взагалі визнав їхнє нове житло недостатньо аскетичним.

Приблизно за тиждень після поселення, який минув у цілоденній праці з благоустрою семінарії, на них чекало несподіване випробування. Увечері 18 червня Мишко повертався з рідного дому до Лаври, навантажений пиріжками та іншими їстівними припасами. Він, звісно, протестував проти такого втручання мами в їхнє з Георгієм подвижницьке життя, але вона наполягла на своєму. Від метро «Арсенальна» до Лаври – три зупинки тролейбусом. Але Мишко завжди ходив пішки, намагаючись промовляти в розумі Ісусову молитву: «Господи Іісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного». Саме наближення до Лаври, цієї першої великої святині на Русі, було сповнене невимовної радості, духовного піднесення, що зростало з кожним кроком. Але того дня, вийшовши з метро, він почув тривожний голос великого дзвону, набат, який за всіх часів скликав людей до храму в разі біди.

«Пожежа», – подумав він і щодуху кинувся вперед.

Дзвін раптово обірвався. Він помітив, як деякі по-церковному одягнені жінки також поспішають до Лаври. Метрів за сорок до святих воріт їх зупинив якийсь чоловік середніх років зі шкіряним портфелем в руках.

– Не ходіть, не ходіть до Лаври! – несподівано вигукнув він. – Там міліція монастир захоплює, усіх ченців кийками б'ють! Не ходіть!

Чоловік загороджував їм дорогу і переконував не ходити.

– Я тут живу, – кинув Мишко та ще швидше побіг до монастиря.

На ходу помітив ще кількох чоловіків, які також намагалися перешкоджати тим, хто поспішав на поклик набату.

Всередині Лаври міліції було справді більше ніж зазвичай. На вигляд це були просто постові, що чергували там постійно. Вони стояли невеликими групками, нічого не захоплювали й нікого не били. Людей в Лаврі було теж забагато для вечірнього часу. Вже сутеніло, і на вулицях запалювалися ліхтарі. Усі були в тривозі, бігали туди-сюди, щось голосно говорили.

З того, що Мишкові вдалося на ходу почути, він дізнався, що приблизно з півгодини тому невідомі молоді люди поперелазили через паркан Нижньої лаври і вломилися в будівлю, яку займав намісник монастиря. Було їх близько ста осіб, вони направо й наліво махали ланцюгами, шматками арматури та справді били ченців, які траплялися їм під руку. Хтось із братії кинувся до дзвіниці і вдарив у той самий набат, який почув Мишко, вийшовши з метро. Почули закличний дзвін і непрохані гості. Вони піднялися на дзвіницю, побили ченців, які дзвонили, і ножами позрізали мотузки з дзвонових язиків.

У будинку намісника загарбники вибили двері, потрощили меблі і вигнали геть самого намісника. Як пояснив потім один із них на відеокамеру: «вони прийшли повернути Києво-Печерську лавру українській Церкві та її народу».

Мишко заскочив у свій корпус, поставив сумки біля сходів і помчав до будинку намісника. Там юрмився народ, біля входу стояла група спортивного вигляду хлопців із палицями й обрізками арматури. В одного з них були нунчаки. Із захопленої будівлі лунали шум, крики, щось там падало та розбивалося. Якийсь монах, плутаючись у полах підрясника, спробував пройти в корпус намісника, але його сильно штовхнули в груди, і він упав. Уже лежачого його кілька разів ударили ногою в живіт. Мишко та ще якась жінка кинулися йому на допомогу. Жінку грубо відштовхнули, а його вдарили кулаком по обличчю і ще чимось важким по спині. Він теж упав на землю.

Міліціонери, що стояли поруч, на все це дивилися з цікавістю, але й пальцем не поворухнули, щоб припинити безчинство. Якась бабуся почала на них кричати:

– Іроди! Ви що, не бачите, ченців б'ють! Лавру захоплюють! Що ви тут стоїте?! А ну, наведіть порядок негайно! Чи ви з ними заодно?!

– Ми, бабусю, ні з ким не заодно, – відповідали ті. – Це ваші церковні розбірки, і ми в них не втручаємося. І взагалі ми охороняємо музей, а не монастир. Зрозуміло?

Мишка підняли на ноги семінаристи, які підійшли. Усі були розгублені. Куди бігти, що робити? Ніхто не знав. Уже зовсім стемніло. Вулицю освітлювали ліхтарі та світло з вікон.

Несподівано для всіх з'явився ОМОН. Добре екіпіровані, озброєні гумовими кийками бійці швидко попрямували до захопленого корпусу. Серед нападників сталося замішання. Багато хто з них став кидати ланцюги й арматуру та забиратися геть. Але деякі спробували чинити опір. Їх швидко скрутили й поклали обличчям в асфальт. Омонівці пройшли всередину будівлі. Звідти почали лунати крики й удари. Через деякий час бойовиків почали виводити на вулицю, обшукувати і вантажити в автобуси. Хтось із міліціонерів почав опитувати свідків і складати протоколи.

Лавра гула до самого ранку, обговорюючи те, що сталося, та готуючись до нових провокацій. А наступного дня приїхав міліцейський генерал, заступник міністра внутрішніх справ Валентин Недригайло, який став переконувати ченців, що вчорашні загарбники, яких, як виявилося, послав позбавлений влади митрополит Філарет, і є законними господарями Лаври. Він тикав пальцем у постанову Верховної Ради про невизнання владою Харківського Собору і намагався довести, що Філарет є главою Церкви, і всі будівлі монастиря юридично належать йому.

Але в Лаврі вже були деякі архієреї, які дали генералу гідну відсіч. Один із них, архієпископ Макарій, як виявилося згодом, зіграв вирішальну роль у звільненні Лаври. Він додзвонився до тодішнього прем'єр-міністра України Вітольда Фокіна і в ультимативній формі зажадав негайно припинити безчинства. Побоюючись міжнародного розголосу подібних негарних діянь, той і послав ОМОН на підмогу захисникам монастиря. До слова сказати, Фокіна незабаром відправили у відставку.

Уся ця витівка із захопленням Лаври в ніч із 18-го на 19-те червня була потрібна, щоб зірвати прибуття нового предстоятеля Української Церкви двадцятого числа. Витівка з тріском провалилася, і митрополит Володимир урочисто вступив у Лавру як законний і всіма визнаний архіпастир.

*   *   *

Такого тріумфування та радості церковного народу Мишко не бачив ще ніколи. Тисячі й тисячі людей заполонили Лавру. Вони стояли біля Святих врат, на площі перед Трапезним храмом, навколо руїн Успенського собору. Із дзвіниці лунав радісний благовіст. До неба летіла багатоголоса молитва: «Христос воскрес із мертвих...» Люди зустрічали свого архіпастиря. Мало хто з них пам'ятав його вікарним Київським архієреєм, але абсолютно всі відчули серцем – ось він, справжній, благодатний предстоятель, мудрий керманич, захисник і батько рідний. Мишко на власні очі побачив, що означає народна любов. Він не знав, що ще десятки тисяч людей зустрічали Владику на вокзалі з хлібом-сіллю і співом пасхальних тропарів. Вони ще йшли пішки до Лаври, а Блаженніший митрополит Володимир з амвона Трапезного храму говорив до пастви своє перше святительське слово.

Мишко чомусь думав, що з вуст Володимира він почує зараз слова подяки до захисників Лаври, які відстояли монастир. Адже якби все пішло по-іншому, не стояв би він зараз на амвоні і не говорив би промови до народу. У Мишка нила спина після удару, боліла розбита губа. Хотілося б, щоб Блаженніший відзначив їхній подвиг, обрушився б із праведним гнівом на розкольників, викрив би їх у святотатстві. Усі ці думки вихором проносилися в його нетямущій голові.

А почув він інше:

– Я приїхав не за границю, я повернувся до свого дому… до рідного дому. Надія моя тільки на Бога і на вас… ваші молитви, вашу любов… Ми мусимо бути твердими і з любов’ю відноситись до всіх тих, хто не розділяє з нами то, чим ми живемо і що ми думаємо… Бо в християнстві нема місця для ворожнечі… нема місця для шовінізму національного, нема місця і для конфесіонального…

Ці слова не могли не зворушити серце, як і те, що митрополит, який народився на Хмельниччині, але майже все життя прожив у Росії, звертався до українського народу «чистесенькою рідною мовою».

Одним із перших діянь нового Блаженнішого було призначення нового ректора духовної семінарії.

*   *   *

Останньою соломинкою для колишнього митрополита Філарета було звернення до предстоятелів інших Помісних Православних Церков. До них були направлені скарги на всіх архієреїв РПЦ, які незаконно, мовляв, позбавили його сану та посади. Також і патріарх Алексій ІІ розіслав листи з поясненням церковних справ в Україні. Відповіді не змусили себе довго чекати. Усі поголовно патріархи відмовили Філарету в підтримці та надіслали привітальні послання митрополиту Володимиру.

Здавалося б: усе, завіса, гру закінчено. Але ж ні.

25–26 червня 1992 року скинутий Філарет провів ще один захід, гучно названий «всеукраїнським». Це був об'єднавчий Собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та «Української православної церкви». Остання була представлена двома колишніми архієреями канонічної Церкви: самим Філаретом та єпископом Почаївським Яковом, вигнаним свого часу з Почаївської лаври, а також двома «єпископами», яких Яків та Філарет швиденько «висвятили», коли самі вже були в стані заборони.

УАПЦ веде свою історію з 9 листопада 1917 року, коли в Києві 3-й Всеукраїнський військовий (військовий!!!) з'їзд ухвалив резолюцію про автокефалію Української православної церкви, її незалежність від держави та про українізацію богослужінь. Цей розкол, що виник на хвилі революції 1917 року, майже зійшов нанівець за радянських часів, проте відродився знову 1989 року вже на хвилі перебудови та лібералізації. Займався він тим самим, що й будь-який розкол у будь-який час: відривав, здебільшого силоміць, від Церкви окремі парафії та приймав до себе священників, заборонених за якісь провини своїм священноначаллям. За це тоді ще законний предстоятель Української Церкви митрополит Філарет називав УАПЦ «каналізацією, куди течуть усі нечистоти». І от з цією саме «каналізацією» йому й довелося тепер об'єднуватися.

Від УАПЦ на «всеукраїнському Соборі» були присутні дев'ять «архієреїв» з одинадцяти. Щоправда, троє з них покинули захід, побачивши, що справа йде до об'єднання з ненависним їм Філаретом. Проте «Всеукраїнський православний собор» ухвалив скасувати Українську Православну Церкву та Українську Автокефальну Православну Церкву й об'єднати їх у єдину Українську Православну Церкву – Київський Патріархат. УПЦ КП було оголошено правонаступницею УПЦ та УАПЦ, усіх їхніх коштів, майна, включно з храмами, монастирями, навчальними закладами та банківськими рахунками... Рейдерам у бізнесі таке й не снилося!

Главою УПЦ КП було оголошено дев'яносточотирирічного «патріарха» УАПЦ Мстислава Скрипника, який на той момент проживав у США і сном-духом не відав ні про який «Всеукраїнський православний Собор». Філарет ставав його заступником, а управління новоявленою «Церквою» передавалося «Вищій церковній раді», до якої входили нарівні з «духовенством» деякі депутати Верховної Ради України.

Бідний Мстислав дізнався про скасування своєї Церкви лише кілька днів по тому й закликав усіх своїх прихильників цього об'єднання не визнавати.

Так народився Київський патріархат.

*   *   *

А Мишко з Георгієм усе літо пропрацювали на благо Лаври і семінарії, успішно склали іспити та були зараховані на перший курс.

Далі буде...

Перші дві книги серії «Пікасо» можна замовити за адресою [email protected]