«Як глибоко нам треба замовкнути, щоб сама душа заговорила...»

Майже півстоліття Зінаїда Олександрівна писала «в стіл», бо в СРСР її вірші та прозу публікувати не можна було, і вже чверть століття її друкують. Ну, а скільки потрібно часу, щоб зрозуміти те, що хотіла донести людям ця дивовижна жінка, покаже саме життя.

Зінаїда Олександрівна мала багато шанувальників за життя і багато недоброзичливців після смерті. Православні фундаменталісти звинувачують її в тому, що вона не знала берегів і не вміщалася у догматичні визначення. Хтось буде звинувачувати її в екуменізмі та лібералізмі. Але сам факт того, що серед шанувальників Зінаїди Міркіної є дуже багато глибоко церковних людей, серед яких не лише миряни, а й священники, ченці, і навіть схимники-подвижники, говорить про те, що її духовний досвід має особливу цінність.

Чому хочу звернути увагу на духовну спадщину З.О. Міркіної саме зараз, у наш нелегкий час? Я не буду зупинятися на загальнопланетарних процесах загальної деградації, які відбуваються з людською цивілізацією, я скажу лише кілька слів про християнство, яке деякі книжники і богослови зводять до християнизму, що нічого спільного з Євангелієм не має.

Ще зовсім недавно стараннями радянських пропагандистів комуністична ідеологія перетворювалася на релігію. Паради замість хресних ходів, благоговійне шанування «мучеників» і «стражденців», які віддали своє життя «в ім'я світлого майбутнього», марксистсько-ленінське вчення, що стало «новим завітом», мощі вождів, «релігійні» партійні бдіння та ін. Це всім зрозуміло та очевидно. Але чомусь ніхто не хоче помічати, як сьогодні стараннями новітніх релігійно-політичних агітаторів християнська віра перетворюється на ідеологію?

Так само, як і в радянський період, із трепету перед священним цинічно отримується вигода. Вузько-людське знову і знову намагається підкорити собі неосяжно-божественне, але тепер це робиться не під партійними, а під церковними прапорами.

«Як важко божественній силі!

О Боже, знову і знову

Ми, люди, перемогли Тебе.

Адже тебе не можна перемагати».

Зінаїда Олександрівна повертає душу до витоків справжнього, істинного, неперехідного, того, єдиного на потребу, яке тільки й потрібне для спасіння. Її духовний досвід – це праця Марії, яка сидить біля ніг Спасителя.

Те, що пише і говорить автор книги «За Божим слідом», не йде в розріз із духом Христовим, навпаки, воно допомагає повніше пережити зустріч з Ним. Пережити на такій глибині, яка лякає людину, яка підсвідомо шукає інтелектуального комфорту і прагне духовного достатку.

«Так, є земля та розсип зірок.

Є я і Ти – моя вершина.

Коли ж увійду у свій повний зріст,

Двох не стане – ми єдині».

Моє знайомство з творчістю Зінаїди Міркіної

У передмові до останньої книги старця Симона (Безкровного) «Душа безмовності» я натрапив на цитату без вказівки автора: «Говоріть, люди, говоріть… а біля дому яблуня цвіте». Цей рядок чомусь одразу зачепив мою душу. Вирішив пошукати в інтернеті, кому він належить. Так я вийшов на вірші Зінаїди Олександрівни, які мене вразили своїм світлом і тишею.

То були навіть не вірші, а молитви, гімни. Те, що я читав у Симеона Нового Богослова, у старця Симона (Безкровного), у Ісаака Сиріна, у Зінаїди Міркіної заграло в якомусь новому надзвичайному світлі. Як чисту духовну воду я пив її притчі – «Тихі казки», на одному подиху прослухав роман «Озеро Сариклен». Можна сказати, що це була любов з першого рядка. Відразу творчість Зінаїди Міркіної увійшла прямо в моє серце, і я зрозумів, що зустрів близьку мені споріднену душу.

Витоки творчості

Але головне питання – звідки взялося це диво? Мені було зрозуміло, що написане поетесою не могло народитися з таланту чи обдарованості. То справді був дуже глибокий духовний досвід, практичне проникнення в суть сущого. Потім я знайшов відповідь на моє запитання.

«Це було на дачі. Була гроза. А потім зійшло сонце, і ялина, що стоїть перед балконом, вся в краплях, раптом спалахнула тисячею сонців... Світло небувале ніби прокололо серце наскрізь... Насамперед з'явилася повна впевненість, надрозумна, поза всякою логікою, що Творець цієї краси – досконалий… А потім сталося те, що неможливо передати, хоча я говорю про це все життя прямим словом… Фізично мої очі не бачили нічого, крім сліпучої краси, а внутрішнім зором я побачила Бога… Я відчула погляд на собі, в якому були нескінченна любов і спокій одночасно... У цьому погляді я отримала відповідь на всі мої питання і на весь біль. Я зрозуміла, що ми покликані до такої духовної висоти, де зникає все, що мене мучило. Серце відчуло вічність так само ясно, як рука – тверді предмети».

Досвід цього дотику до Фаворського світла Зінаїда Олександрівна передає вустами Єфрема Аданова, одного з дійових осіб роману «Озеро Сариклен». Цю книгу треба почитати, щоб краще зрозуміти творчість поетеси.

За одними Богом знаними причинами Зінаїда стала винятком із загального правила. Адже спочатку подвижники проходять трудову молитву, потім розумну, далі серцеву, і лише наприкінці шляху вони приходять до того, що називається чистою молитвою чи спогляданням. Але поетеса отримала дар споглядання як подарунок у ранній молодості. І, як і будь-який дар, він не міг прийти без того, щоб слідом за цим не випити відро скорбот.

Зінаїда Олександрівна закінчувала філологічний факультет МДУ, коли її спіткала тяжка хвороба. Перед захистом диплома її звалив параліч (парез). П'ять років вона провела у повній нерухомості. Але міцний дух та сила волі перемогли хворобу – хоча лікарі винесли висновок: лікувати безглуздо, батькам залишається лише забрати її додому – доживати.

Так в долю Зіни став входити не лише досвід радості Одкровення, але й досвід скорбот, які переслідуватимуть її все життя.

«Без болю не дійти до Бога,

Без болю – замкнені груди».

На подив лікарів, Міркіна встала і почала ходити. Але до кінця своїх днів вона буде страждати від хвороби, що спіткала її в молодості. Були в її житті періоди, що якби не чоловік, вона б просто померла від болю.

Відносини з Богом

Чи вірила Зінаїда Олександрівна в Бога як Особистість? Ні, звичайно, вона знала Бога, цей зв'язок у неї був неминучим. Саме тому вона не любила говорити про Бога прямо. Ось що вона з цього приводу сказала:

«Коли ти говориш з кимось про Бога, то наприкінці розмови в тебе з'явиться лише одне бажання – обійнятись і пролити вдячні сльози. Якщо цього не сталося, то ви говорили не про Бога. А найвище щастя – це разом із кимось мовчати про Бога. Мовчати так довго і глибоко, доки душа не перейде свою межу».

Але хто міг вирости і стати на тій вершині богоспілкування, на якій жила душа Зінаїди Олександрівни? Тому вона про Бога не говорила, але її вірші саме про Нього.

Не богослов'я, а поезія

Сказати, що З.О. Міркіна писала вірші, буде неправильно. Вона їх не писала, вони народжувалися в ній, як плоди споглядання, і самі виходили назовні. Саме споглядальне життя допомогло цій дуже хворій жінці прожити так довго – 92 роки. Друзі неодноразово згадували, що поетеса, йдучи дорогою, часто зупинялася, з важкою задишкою добиралася до якоїсь затишної затоки. Але потім, посидівши там кілька годин, ніби знаходила друге дихання, обличчя її молоділо, і вона поверталася додому вже швидким бадьорим кроком.

Зі своїм чоловіком, відомим філософом, публіцистом, в'язнем сталінських таборів, ветераном війни, Григорієм Померанцем, Зінаїда Олександрівна завжди зустрічала світанок і проводила захід сонця. У цьому була якась таємниця, схожа на космічну літургію.

«Сьогодні я ходила в царстві Божому.

Там все, як у нас, тільки простіше і суворіше,

Там усе, як у нас, тільки чистіше та вище,

Прозоріше і глибше, світліше і тихіше».

Немає таких слів, якими можна було б висловити остаточно потаємну таємницю світу, немає такої мови, якою можна було б з останньою точністю описати Того, Хто стоїть за цією таємницею. Але є глибина, де таємниця відкривається нам, причому відкривається не відразу. Про цю глибину і на цій глибині говорять пророки. Зінаїда Олександрівна для багатьох і стала таким сучасним пророком.

«Відповісти Богу – значить серед ночі

Прокинутися раптом за першим звуком:

Я тут. Я ось. Твори зі мною, що хочеш.

Я – тятива натягнутого луку».

«Досвідом безшовного слова я назвав би всі вірші Міркіної, які не з неї виходять, а через неї йдуть», – так відгукнувся про творчість Зінаїди Алексанрівни її добрий друг, публіцист Роман Перельштейн.

«Мені треба стати папером білим,

Жити у досконалій тиші.

І нічого самій не робити,

Щоб Ти міг діяти в мені.

Мені треба бути відчиненими Дверима

В ту глибину, де все просквожено

Такою повнотою довіри,

В якій я і Ти – одне».

Поетеса не мала сумніву в тому, що про Бога можна говорити тільки мовою поезії. Філософія та богослов'я лише послаблюють Світло Бога. Філософ, говорячи про Творця, зводить Його до системи людських уявлень про Нього. Богослов стає лише книжковим реєстратором готових істин. І той і інший схожі на птаха з одним крилом. У цього птаху немає польоту, хоча є і перо, і дзьоб, і старання.

«Богослов'я ділить священну річку на рукави. Поезія поєднує їх у спрямуванні до гирла», – писав Г. Померанц.

Усі вірші Зінаїди Миркіної виходять із Бога і тонуть у Ньому. «Хто такий Бог?» – Запитує вона всією собою і всією собою відповідає на це запитання: «Бог – це досконала любов, яка виганяє страх. Страх фізичний, страх перед покаранням зобов'язаний померти, щоб залишилося інше: таємний трепет, страх завдати болю Богу. Коли серце відкриває Бога, воно боїться лише одного – поранити Його, образити Його святість своїм недбалим життям. А більше йому ніякого страху і невідомо».

«Бог не заковує в ланцюги

І не вражає мечем залізним.

Страх Божий – це таємне трепетання

Душі перед своєю прірвою».

Серце не може боятися Того, Кого воно беззавітно любить. Або боїшся, або любиш. А якщо і боїшся, і любиш, то ще не любиш. Віра, побудована на страху, мертва. Така віра причетна до земного чинопочитання. Це холопська віра, корислива. Всемогутність Бога має таємничий зв'язок із всемогутністю серця. Справжня всемогутність полягає у здатності відмовитися від усіх своїх домагань заради свободи того, кого ти любиш. Ісаак Сірін так висловив цю думку: «Немає страждання більш пекучого, ніж любов до Бога»

«Як наполеглива вона, як давно

Думка найпростіша б'ється в мені:

Я ніхто. Я – тільки вікно.

Я – пробоїна в твердій стіні.

Тільки щільність стіни ополонки,

Тільки після великих втрат

Розумію: я – вихід у Тебе,

Я – двері, що приводять до Тебе.

З цілим світом закінчилася суперечка.

Я ніхто. Про мене забудь.

Я є вхід у нескінченний простір.

Тільки вхід, лише двері, лише путь».

У своїх віршах, подібних до псалмів, Зінаїда Міркіна «робить прозорими» непроникні для розуму місця богословських диспутів, художністю відкриваючи ці темні для розуму, відкриті і відкриваємі серцем небесні архіпелаги.

«Як глибоко нам треба замовкнути,

Щоб сама душа заговорила.

Яка є неміряна сила

У тому слові, що до душі звернено.

Самим Творцем стає воно».

Вірші Зінаїди Міркіної – це поезія людини ясного духовного зору та душевної чистоти. Це слова людини, яка не замкнулася на собі, а навпаки – відкрила себе усьому світу. Зінаїда Олександрівна відчувала свою спорідненість із кожною травинкою, з кожною душею, зіркою – з кожною частиною світу. Не всі таку поезію могли вмістити та зрозуміти. Адже її душа ще за життя на землі жила в якійсь незбагненній глибині, де зникають страждання і хвороби.

«Наше земне тіло, – казала поетеса, – належить землі, а не тій глибині, і тому страждання нам не уникнути. Але, однак, при контакті з тією глибиною, при непереборній любові до неї, страждання можна винести, і воно навіть має якийсь таємничий сенс, що очищає душу».

А ось як міркувала Зінаїда Олександрівна про життя і смерть: «Ми стоїмо перед смертю. Так, вона приходить. І ми, що живемо, не можемо не страждати, тобто не прийняти розп'яття. Але потім ми маємо піднятися над смертю – інакше не буде Воскресіння. А якщо ми не проходимо розп'яття, то це не Воскресіння, а гра у Воскресіння».

Поетеса була духовним реалістом. Вона відчула реальність неминучої краси і дізналася на досвіді, що неподобство, хвороба і смерть не мають повноти реальності.

Але вона також знає, що повинна винести на своїх плечах цю неповну реальність, черпаючи сили в іншій, внутрішній – повній. Не ховатися від болю й смерті, не тікати від них, а розпинатись із Христом. «Треба мати мужність додивитися до кінця цей фільм жахів. Але знати, що це фільм, і він пройде, а я, та, хто дивиться, – реальність, і я залишуся».

Зінаїда Міркіна сприймає світ як велике диво. Її рядки народжуються як спів птахів, шелест дерев, шум хвилі. Тиша, створювана її віршами – не просто «тиша природи», це тиша, яка до дна очищає душу і наповнює її благодаттю. Її вірші – не робота уяви, а поетична ікона перебування душі з Творцем. Тиша рядків-молитов Зінаїди Міркіної очищають душу і до сліз переповнюють справжнім. Вона перекладає на людську мову те, що вище за слова, те, що невимовно.

«Ми так звикли до дару життя, – говорить З.О. Міркіна, – що зовсім не сприймаємо його дивом. Зазвичай вважають, що диво – щось незвичайне, те, що не зустрічається на кожному кроці… Але диво полягає у житті. І чудо життя є даром найбільшої любові. Власне, диво, любов і життя – синоніми. Чудо іь любов – це просто інші імена життя».

Ближче до кінця життя Зінаїда Олександрівна скаже: «Зараз, на мій подив, у мене з'явилося багато людей, які дуже люблять мої вірші. Але люблять дуже по-різному. Мені так хочеться привести людей на берег Невичерпного життя, привести і залишити там наодинці з цією Невичерпністю, як з Океаном. Я тут ні до чого. Нехай залишаться наодинці з Богом, і в Бозі зустрінуться. І немає більшої радості, ніж така зустріч».

«Не поспішати, о, не поспішати…

Дерева вгору йдуть, не поспішаючи.

Парить, на небі зависаючи, птах.

І тихо торкається зв'язку з зіркою.

Неквапливо тягнеться дорога,

І довгий шлях гілок, що кружляють.

Не пробігти б тільки повз Бога

І повз нескінченність свою…»

Міркіна черпає свій духовний досвід від коріння. Її поезія – це розмова з Богом безпосередньо з усією чесністю та з усім трепетом – одне без іншого неможливе.

«Дякую Тебе, Боже мій,

За цей світлоносний погляд.

Не Ти всі наші муки множиш.

Не Ти у стражданнях винен.

Я від Тебе чудес не чекаю –

Сама перед Тобою в боргу

Сама, отже, відповідаю,

Сама, отже, я можу.

Недовгий термін нам усім відпущено.

Нас здуває вітер, як листи.

Але це серце всемогутнє

Тому, що в ньому сховався Ти».

Той, хто набув такої єдності, ставить під сумнів усі духовні авторитети, що зупинилися у своєму внутрішньому розвитку, і дозволяє нам зробити ковток такого чистого повітря, без якого, здається, неможливе й саме життя, не те що пошуки його сенсу.

«Мені сказали краплі дощові

Спалахом в схрещеному вогні:

Мертвих немає, але тільки ми, живі,

Живі лише частково, недостатньо».

Що значить бути цілком живим? Це жити абсолютно відкритою душею, серцем, що оголилося, що відчуває свій зв'язок з цілим, відчувати своє безсмертя тут і зараз. Однак це не безсмертя твого малого обмеженого его. Навпаки – відчути, що твоє маленьке «я» лопнуло, як кокон, і з нього вийшла істота інша, крилата, що обіймає світ і вбирає всіх, і навіть тих, хто завдає тобі болю.

Так, тільки в бездонності нашої душі ми зустрічаємося з Христом і пізнаємо Його серцем. І хіба не в цьому містичному зв'язку людей один з одним полягає таємниця і чудо Божественної Триєдності? «Ми не відокремлені один від одного, як гілки одного дерева, – ось євангельська реальність», – каже Міркіна.

«Як мені пояснити те, що Святий Дух завжди лише біля слів, біля літери? Що тільки серце пізнає Бога, а слова все брешуть».

Релігійні ж війни та людиноненависницькі теорії виникають лише на поверхні всесвітніх віросповідань. Підринути під нетерпимість і ненависть, вивести на чисту воду свою масову людину з її вузькою племінною психологією, виявити в цій вузькій людині її власну глибину – і є наше завдання.

Між Богом, яким Він є, і Богом, яким ми Його уявляємо, пролягає більша прірва, ніж між двома окремо взятими людьми. І щоб пізнати Бога, Який Він є (це вислів преп. Софронія Сахарова), потрібно перш за все захотіти дізнатися і зрозуміти іншу людину, потрібно розглянути в іншій людині Бога. Нам дано відчути щось, що глибше за смерть і більше за життя. У людині є якась гранична глибина, на якій тільки можлива її зустріч з Богом.

Той, хто вистраждав цю здатність розмовляти з внутрішньою прірвою, вже не може бути самотнім. Але для того, щоб спуститись у цю глибину, потрібно пожертвувати своєю поверхневою спільністю з людьми, особливо з близькими людьми. А близькі через цілком природні причини не завжди здатні прийняти це і зрозуміти. Це дуже добре було описано Зінаїдою Олександрівною у романі «Озеро Сариклен».

Найголовніше в духовній спадщині З.О. Міркіної – це те, що там немає жодного вигаданого слова. Все написане нею було пропущене через душу і народжене в серці.

«Мені дано велике завдання:

Розрізнити беззвучний поклик Творця,

Ліси мовчання,

Усією душею дослухавши до кінця.

Мені сказали краплі дощові

Спалахом в схрещеному вогні:

Мертвих немає. Але тільки ми, живі,

Живі лише частково. Не зовсім.

Це слово безсловесної хвої –

Звістка з небес, що розкрилися:

Якщо я справді живу

Бути зумію, значить, Ти – Воскрес!»

Покинуте в піч поліно спочатку стає палаючим поліном. Все деревне в ньому пручається всьому вогненному, але в якийсь момент поліно повністю перетворюється на вогонь і вже нічим не відрізняється від вогню. Цим же шляхом іде людське серце. Все, що затверділо в нас, усе деревне, охоплене істинною любов'ю, перетворюється на безтілесне Божественне, на те, що в нас від вогню.

Це і є той шлях, яким пропонує йти людям Зінаїда Міркіна.