Фільм «Ізгой»: потрібно просто жити

На початку фільму глядачі бачать епізод, як службовець американської поштової компанії Federal Express (FedEx) забирає на ранчо посилку із зображенням крил ангела. Подібні крила відправниця, молода жінка, виготовляє з металу за допомогою зварювання. Це не зав'язка сюжету, просто кадр, який стане важливим наприкінці. А поки що на екрані – енергійний інспектор служби доставки FedEx Чак Ноланд, якого грає відомий актор Том Хенкс. Головне для Чака – це час. Все треба робити швидко, пошта має доставлятися адресатам у строк, чого б це не вартувало.

Якось Чак вкрав у дитини велосипед (позичив, як він стверджує), щоб доставити пошту вчасно. Час не чекає, за ним треба гнатися.

Перед вильотом з Мемфіса до Малайзії в чергове відрядження Чак робить пропозицію своїй нареченій Келлі Фрірс. Вона щаслива. «Я скоро повернуся», – каже Чак на прощання. Але все сталося інакше.

Літак терпить аварію над Тихим океаном, і Чак, який єдиний вижив, опиняється на безлюдному острові поблизу архіпелагу Кука.

Час, яким він так дорожив, який йшов швидко і невблаганно, який крутив його у вирі життєвих справ, і який він завжди прагнув наздогнати, зупиняється. Відтепер нема куди поспішати і нема за чим гнатися. Перед катастрофою літак знесло на кілька сотень кілометрів убік, і тому ймовірність, що Чака шукатимуть на цьому острові, прагне нуля.

Чак збирає посилки, викинуті на берег. Відеокасети, ковзани для фігурного катання, жіноча бальна сукня, волейбольний м'яч… Чак розкриває посилки і майже все, що там знаходить, пристосовує для своїх потреб. Але є одна посилка, яку він не розкриває. На ній зображені крила ангела.

Спочатку Чак займається насущними питаннями виживання, він вчиться добувати воду, розколювати кокоси, ловити та готувати на багатті рибу. Нечисленні речі з літака, викинуті на берег, допомагають йому облаштувати свій примітивний побут. Океан віддає тіло одного з пілотів, і Чак ховає його.

Дуже важко було йому навчитися добувати вогонь. Він тре дерев'яні палички і стирає собі руки в кров. У розпачі він хапає волейбольний м'яч закривавленою рукою і кидає його вбік. Потім, трохи заспокоївшись, малює на відбитку кумедну пику.

Цей м'яч, якого Чак називає Вілсоном (за назвою фірми-виробника), стає його єдиним співрозмовником на найближчі чотири роки. Чак розмовляє з ним, сперечається, питає, лається. Поступово він починає ставитися до нього як до чогось одухотвореного. І тут у фільмі можна побачити два дуже цікаві моменти.

По-перше, за час перебування на острові Чак жодного разу не молиться, не звертається до Бога, хоча в його становищі це дуже природно. Він цілком міг би накреслити на камені хрест або навіть ікону, адже він робить на камені написи і навіть малює портрет своєї нареченої. Але він цього не робить. Це означає, що автори фільму таким показовим ігноруванням теми молитви дають зрозуміти, що сучасній людині це чуже.

Ідея звернутися до Бога, подякувати йому за порятунок від смерті в океані, попросити допомоги, запитати, що йому далі робити, не спадає на думку Чаку. Це надзвичайно яскраве відображення стану сучасного людського суспільства. Ми краще будемо розмовляти з волейбольним м'ячем, ніж з Богом.

А те, що Чак, забувши про Бога, який влаштовує долю кожної людини, робить собі співрозмовника з м'яча, показує, як може зародитись ідолопоклонство. Бога немає, але звертатися до когось треба, отже, «бога» треба придумати, створити самому. І згодом Чак настільки прив'язується до м'яча, що не тільки вважає його живою істотою, а й готовий ризикувати життям, щоб його не втратити.

По-друге, спілкування з м'ячем показує, що людині потрібне суспільство. Їй життєво необхідно з кимось спілкуватися, розмовляти, ділитися своїми думками. Людина – істота соціальна, як сказав Аристотель. Але ще до Аристотеля людство знало слова Господа, сказані ще в раю: «...не добре бути людині одній...» (Буття 2:18). Найстрашніше випробування для ув'язнених у в'язниці – це одиночна камера. Коли людина залишається наодинці із собою. Це нестерпно. Знову ж таки, якщо немає молитви до Бога. І ось Чак замінює людське спілкування на сурогат, розмови з м'ячем. Це допомагає йому вижити і не збожеволіти. Але повернемось до вогню.

Зрештою Чак видобуває вогонь, і це приводить його в таке захоплення, що він вважає себе на той час мало не всемогутнім. «Гей! Дивіться, що створив я! Я зумів розпалити! Я! Зробив вогонь!»

Згадаймо, що Бог створив людину за своїм образом. «І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив його…» (Бут. 1:27). Цей образ Божий проявляється у нас, зокрема, здатністю до творчості. Жодна тварина не може добути вогонь (хоча деякі можуть використовувати), тому вигук Чака цілком зрозумілий: здобувши вогонь, він підсвідомо відчув себе богоподібним.

Так у повсякденній боротьбі за виживання триває чотири роки. В один із днів під час шторму океан викидає на берег дві пластикові стінки від туалетної кабінки, які Чак вирішує використати як вітрило. Він споруджує пліт і виходить у відкритий океан, сподіваючись, що його підбере якесь судно. На вітрилі він малює крила ангела. Посилку з такими ж крилами він забирає із собою.

Його справді підбирає контейнеровоз. Після довгих днів і ночей, коли Чак вже був настільки знесилений, що не міг ясно думати, він опиняється на борту корабля серед людей. Але перед цим трапляється ще один цікавий епізод.

Вілсон, той самий волейбольний м'яч, який Чак прив'язав на одній із жердин свого плоту, падає у воду і упливає. Чак кидається за ним, але не може дістати. За час подорожі на плоті м'яч обкотували страшні хвилі, тріпав вітер, але він тримався. А тут, у спокійну погоду просто сам собою впав і уплив. І в цьому можна побачити якийсь знак близького порятунку. Вілсон допомагав Чаку вижити, але тепер Чак буде жити, спілкуватися з людьми, і сурогат спілкування йому вже не потрібен.

Через чотири тижні Чак опиняється в літаку, який несе його до рідного Мемфісу, де йому вже готує урочисту зустріч його рідна компанія FedEx. Але воскресати у світі, де тебе вже поховали, виявляється чи не складнішим, ніж виживання на острові.

Старий друг Чака каже йому: «Зрозумій, ми поховали тебе. Був похорон, труна та надгробок. Все як належить». У Чака це не вкладається у голові. «Була труна? А що всередині?», – питає він. «Ну, кожен щось поклав. Хтось мобільний телефон. Біпер. Фотографії. Я поклав диск Елвіса Преслі». «Отже, ти мене поховав», – підсумував Чак.

Але найважчим виявляється дізнатися, що його наречена Келлі вийшла заміж і має вже дочку. Ніхто не винен. Такою є реальність. Але як важко з нею змиритися!

Цікавий кадр: після вечірки на честь його повернення Чак стоїть і здивовано дивиться на запальничку.

Він клацає і дивиться, як з'являється вогонь. Багато разів. Як просто! І як важко йому давалося на острові. Але, з іншого боку, зараз він не відчуває того захоплення, яке було там, на острові, коли він зміг добути вогонь, коли відчув свою могутність. Зараз це лише одне клацання пальцем.

Незважаючи на те, що чоловік Келлі просив з нею не зустрічатися, оскільки це може завдати їй психологічної травми, Чак пізно вночі їде до неї додому. Вона не спить. Відбувається несамовита сцена, коли вони розуміють, що люблять один одного, як і раніше, але не можуть бути разом. З Чаком її пов'язує любов, справжня, щира, багаторічна. Але з чоловіком її пов'язує обов'язок. А ще є дитина. Чим пожертвувати? Келлі жертвує своїми почуттями. І це дуже не по-американськи, і взагалі не сучасно. Адже сучасна культура вчить людей на перше місце ставити себе, свої почуття, свої бажання. І різні умовності, на кшталт шлюбу, дітей тощо повинні відійти на другий план, якщо бажання людини вимагають цього. Але у фільмі відбувається навпаки.

Після зустрічі з Келлі Чак приїжджає до свого друга. Йому треба з кимось поговорити, поділитися своїм болем. Чак нікого не звинувачує, він усе розуміє. Але йому дуже тяжко. Він воскрес для цього світу, але світ змінився, і знайти своє місце в ньому дуже важко. Як це пережити? Але Чак знає, як.

Він розповідає, що одного разу на острові спробував накласти на себе руки: «Я сплів мотузку і піднявся на вершину, щоб повіситися. Я вирішив випробувати її. Але сук не витримав, зламався, і я зрозумів, що нічого не вийде. Я не міг убити себе так, як хотів. Це було теж не в моїй владі. І раптом мені стало напрочуд легко і спокійно на душі. Тоді я зрозумів, що життя має продовжуватися, незважаючи на те, що я не мав надії. Я усвідомлював, що навряд чи колись повернуся додому. І що я робив? Я жив далі, продовжував дихати. І ось одного прекрасного дня все змінилося. Приплив дав мені шанс, і я вдома». Чак знає, що буде робити. «Я житиму далі», – каже він.

І він справді живе далі. Одного дня він вирушає за адресою, написаною на посилці з крилами ангела. Вдома нікого немає, і Чак залишає посилку біля дверей разом із запискою: «Ця посилка врятувала мені життя. Дякую».

А на зворотній дорозі він зустрічає гарну жінку, після розмови з якою помічає, що на кузові її старої машини – ті самі крила ангела.

Продовжуй жити, навіть якщо тобі важко, і одного прекрасного дня все зміниться. Чому воно зміниться? Хто це все змінить? Фільм не дає відповіді на це запитання. На це відповідає Святе Письмо, воно говорить, що Господь керує життєвим шляхом кожної людини, що кожна подія в нашому житті має сенс, що ми ніколи не залишаємось одні, але Бог завжди бачить нас і піклується про нас. Хоча часом ми й не можемо пояснити собі, у чому ця турбота.

І потрібно не просто жити, як то кажуть у фільмі. А жити так, як говорить Бог: «Надійся на Господа і роби добро; живи на землі та зберігай істину. Втішайся Господом, і Він виконає бажання серця твого. Віддай Господеві дорогу твою, і покладайся на Нього, і Він зробить, і виведе, як світло, правду твою і справедливість твою, як полудень. Скорися Господеві і надійся на Нього» (Пс. 36:3-7).