«Пікасо́»: дружба та неофітство

Час дії: 1989 рік

Місце дії: Київ

Діючі особи: Михайло Камінський, Георгій, юнаки 14 років.

Приблизно в цей же час, у стольному граді Києві, паламар Михайло Камінський опинився в тому ж становищі, як і той п'ятикласник, якого побили та обібрали Кирило, Гена Рудий та інші з ними. Але він знайшов друга. Справжнього друга.

Вже десь із рік, як у їхньому храмі з'явився його ровесник. Невисокий щуплий хлопчина, якого звали Георгій. Це був саме той час, коли молодь потихеньку почала приходити до церкви. На тлі бабусь та рідкісних дідусів ця молодь виглядала досить незвичайно. Ні, молоді люди, діти й підлітки в церкві були, але вони, в основному, були тими, кого водили туди ці самі бабусі та дідусі з самого дитинства.

Вони народилися і виросли у віруючих сім'ях і ходили до храму не те щоб за інерцією чи звичкою, а просто не уявляли собі, що можна жити якось інакше. Але після широкого святкування 1000-річчя Хрещення Русі в храмах стали з'являтися юнаки та дівчата, які прийшли туди зі звичайних невіруючих радянських сімей, прийшли за покликом серця… або Бога… Почувши цей поклик, вони стали ходити на богослужіння, долаючи нерозуміння, а часом і відкриту ворожнечу своїх батьків, близьких, друзів. Все в духовному житті вони сприймали з властивим їм максималізмом: якщо вірити, то так, щоб гори переставляти, якщо молитися, то щоб Бог чув, якщо творити милостиню, то до останньої сорочки.

Саме такі люди на початку 90-х наповнять сотні монастирів, що відроджуються з попелу, і стануть пастирями в тисячах сільських парафій.

Саме таким був і Георгій. Він якось зайшов у храм до кінця служби. Потім, тижнів за два, прийшов уже трохи раніше, потім ще раз і невдовзі почав ходити на всі богослужіння, приходячи до початку і йдучи мало не останнім. Він купував і прочитував усі духовні книжки, які тільки-но з'являлися в храмі. Часто розмовляв зі священником. Через якийсь час став допомагати прибирати у храмі, потроху познайомився з Мишком.

І ось якось вони йшли додому після недільної служби. Сіли на трамвай, доїхали до площі Шевченка, де Георгій пересідав на тролейбус, а Мишко вже йшов пішки. Помахавши приятелю рукою, коли той уже був у тролейбусі, Мишко попрямував від зупинки. Але не встиг він пройти кількох кроків, як почув звідкись збоку:

– Дай закурити?

– Я не курю, – відповів він і хотів був іти далі, але дорогу йому перегородили двоє хлопців.

– Стій, пацане! Не поспішай!

Мишко відчув недобре.

– Мені додому треба… я ж сказав: не палю.

Він спробував пройти, але його відштовхнули.

– Не нахабній, блін! Сказали, не поспішай! Тепер питання одне в тебе з'ясуємо і відпустимо.

Мишко озирнувся на всі боки. Поруч із ним стояло троє помітно старших хлопців і один якийсь першокласник. Але пика у першокласника була такою ж злою і неприємною, як і в інших.

– Ти не сси! Нам тут одного хлопця знайти треба, що вчора, ось приблизно тут, мого брательника пограбував, – найстарший з хлопців вказав на першокласника.

– Ні, це не я, мене вчора тут не було, – у Михайла трохи відлягло від серця. Його з кимось сплутали і зараз відпустять.

– А брательник каже, що ти на нього схожий, – тут першокласник енергійно закивав головою. – Ти не ображайся, якщо це не ти, іди собі. Але нам перевірити треба. У брательника гаманець сперли. Коричневий такий. Якщо зараз у тебе знайдемо, то капець тобі.

– Ні, у мене чорний, – Мишко поліз у кишеню.

Саме недавно на початку дев'ятого класу йому подарували простенький гаманець.

Один із хлопців схопив його за руку:

– Ти що? Тут не можна. Подумають, що ми тебе грабуємо. Давай у під'їзд зайдемо, он туди.

Мишка підхопили під руки, і повели до великого багатоповерхового будинку, що стояв метрів за п'ятдесят. Він злякався, але за своєю наївністю продовжував думати, що це якесь непорозуміння. Все зараз з'ясується, і його нарешті відпустять. Зайшовши до під'їзду, вони пройшли один проліт сходової клітки, і тут його обступили навколо.

– Ну, давай, викладай все, що в тебе в кишенях.

Мишко дістав гаманець, який у нього відразу відібрали.

– Віддай! – вигукнув Мишко. – Він же не коричневий!

– Давай далі викладай. Сказали, якщо не ти – відпустимо.

Мишко дістав носову хустку, гумку, ще щось.

– Ну що, чи не він? – Запитав один з хлопців першокласника.

Той заперечливо похитав головою.

– Ну, все, іди, – скомандували Мишкові. – Помилилися.

– То це… гаманець віддайте!

– Який гаманець? Ти що мелеш?

– Мій гаманець! Де він? — Мишко став озиратися на трьох хлопців, які показували йому свої порожні руки.

– Віддайте!

– Ти че, гониш?! Вали звідси! Ніхто твого гаманця не брав! – З цими словами його штовхнули в груди. – Вали!

І тут двері під'їзду відчинилися, і на сходову площадку збіг Георгій, який ледве переводив дух від швидкого бігу. У вікно тролейбуса він побачив, що Мишко потрапив у колотнечу, вискочив на наступній зупинці і бігцем повернувся назад. Йому довелося оббігати кілька під'їздів, поки він нарешті його не знайшов.

За кілька хвилин вони з Мишком сиділи на сходах з розбитими носами, з синцями та саднами і, звичайно, без Мишиного гаманця. Зграя розбійників, надававши їм по шиї, з місця злочину втекла.

З цього дня і почалася їхня справжня дружба.

*   *   *

Після свята Покрови Пресвятої Богородиці, яке припадає на чотирнадцяте жовтня за новим стилем, раб Божий Георгій, який на той час уже став читати на криласі в церкві в Пущі-Водиці у Києві, приголомшив настоятеля та свого духовника, отця Олександра, заявою:

– Мої батьки живуть у розпусті.

– Як так? – здивувався той. – Що, одразу обидва?

Ситуація, коли і чоловік, і дружина одночасно мають пригоди на боці, була нетиповою. У подальшій розмові з Георгієм з'ясувалося, що він так називає те, що його батьки не вінчалися у церкві. У отця Олександра відлягло від серця.

– Юро, ти це занадто формально сприймаєш, – сказав він. – Вінчання – це, звісно, таїнство. І в ньому надається благословення Боже на подружнє життя, але… Навіть якщо шлюб не вінчаний з якихось причин, але подружжя живе сім'єю і зберігає вірність один одному, то це не є розпустою.

– А що це?

– Це справжнісінька сім'я.

– Я не згоден, – заявив Георгій з властивою чотирнадцятирічним підліткам безапеляційністю.

Отець Олександр ледь помітно посміхнувся і пішов у свічковий ящик за Біблією.

– Ось дивись, – він розкрив другий розділ книги Буття. – Читаємо опис найпершого шлюбу на землі… І, до речі, не просто на землі, а в раю, – він підняв вгору вказівний палець.

– «І створив Господь Бог із ребра, взятого в чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка. І сказав чоловік: Ось це кістка від моїх кісток і тіло від мого тіла; вона називатиметься жінкою, бо взята від чоловіка свого. Тому залишить чоловік батька свого та матір свою і приліпиться до жінки своєї; і будуть два одне тіло», – він глянув на Георгія. – От і все. Зауваж, що в цьому одруженні Бог взагалі нічого не каже. Говорить людина, чоловік. Він називає жінку своєю дружиною, і таким чином одружується. Тож якщо відбувається така ось заява на весь світ, що це моя дружина… у РАГСі це відбувається або на шлюбному бенкеті… ну, або в храмі, то це вже є шлюб.

Отець Олександр замовк і дивився на реакцію свого співрозмовника. Той мовчав, але було видно, що наведені аргументи його не переконали.

– Або ось у посланнях апостола Павла, – він, трохи погортавши, знайшов потрібне місце. – Ось, послання до Коринфян: «Іншим же я кажу, а не Господь: якщо якийсь брат має дружину невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її; і дружина, що має чоловіка невіруючого, і він згоден жити з нею, не повинна лишати його». Тобто апостол говорить про те, що Церква визнає і язичницький шлюб... чи там державний. Аби подружжя дотримувалося святості і нерозривності шлюбу. Де ж тут розпуста?

Але Георгій не здавався:

– Але там же апостол сказав: «Іншим же я говорю, а не Господь…»

– А ти хочеш сказати, що апостол Павел міг говорити щось не згідне з Божою волею?

Ні, такого Георгій, звичайно, сказати не хотів, але й погоджуватися з тим, що можна жити в невінчаному шлюбі, не збирався.

– Але я тобі скажу, братику, – вів далі отець Олександр, – що зараз це взагалі не проблема. Іди собі до храму, вінчайся... Жодних тобі наслідків по партійній лінії. Храми, слава Богу, відкриті, священники є. Чи твої батьки не хочуть?

– Тато не хоче, мамо… так, в принципі, згодна, – Георгій опустив голову.

– Ну, отже, тато ще до цього не дозрів. Треба йому потихеньку пояснювати. Ненав'язливо, із любов'ю.

– Я йому сказав, що з дому піду, якщо вони не повінчаються! – вигукнув Георгій.

Отець Олександр знову ледве посміхнувся і похитав головою.

– Так, братику, не можна. Такими витівками ти батьків не приведеш до Церкви, а навпаки від неї відвернеш. Ти у своїй сім'ї будь апостол, пояснюй батькам основи віри, знову ж таки так, ненав'язливо. Ти маєш братів, сестер?

– Брат молодший.

– Ну ось. І бери приклад з апостола Павла, – він знов погортав Біблію. – Ось: «В очікуванні їх в Афінах Павел обурився духом, побачивши це місто, повне ідолів». Ось уяви собі, ходить він Афінами, а там панує ідолопоклонство, смертний гріх. Але що каже Павел афінянам? – Отець Олександр продовжив читати. «І, ставши Павел серед ареопагу, сказав: Афіняни! по всьому бачу я, що ви як би особливо побожні». Уявляєш! Він ніби їх навіть хвалить за це. А далі проповідує їм Христа: «Бо, проходячи та оглядаючи ваші святині, я знайшов і жертовник, на якому написано "невідомому Богу". Того, Якого ви, не знаючи, шануєте, я проповідую вам». А уяви собі, якби він їм почав говорити: «Ви! Гидкі ідолопоклонники! Ваше місце у пеклі! Покайтеся, поки не пізно!», чи стали б афіняни його слухати? Тому, братику, притримай свій запал і покажи, перш за все, своїм батькам синівську любов і послух. І згодом вони прийдуть до Церкви.

Отець Олександр відніс на місце Біблію, перехрестив Георгія і сказав, надавши своєму голосу трохи суворості:

– З дому не збігай!

З дому Георгій не втік, але вінчатися батька притягнув чи не за руку. Якщо так належить, все! Жодних компромісів!

Далі буде…